Приховано від сторонніх. Про що домовлялися СРСР і США у 1990 році
Читайте NV у Google
Для телеглядачів усього світу візит Горбачова до США у травні–червні 1990 року видавався тріумфальною ходою та дивом у формуванні нового світового устрою
Це відбувалося за півтора року до підписання Маастрихтського договору, що створив Європейський Союз: на очах у приголомшеного людства — тієї його частини, яка прагнула спостерігати й мислити, — формувався союз між двома непримиренними ворогами: Сполученими Штатами та Радянським Союзом.
У США Михайла Горбачова зустрічали так, як жодного іншого іноземного лідера: громом оплесків, захопленими вітаннями та дружніми обіймами. Дуже скоро, вже за три місяці, Буш-старший і Горбачов перейдуть на «ти» й почнуть називати одне одного «Джордж» і «Майкл».
Але це була глянцева картинка — зовсім не брехлива, проте й далеко не повна.
Але це була глянцева картинка, далеко не повна
Поза увагою громадськості між президентами США та СРСР точилися дуже складні переговори. Під час того візиту вони зосереджувалися на праві балтійських республік Радянського Союзу на свободу, праві Німеччини на об'єднання в межах НАТО, умовах укладення торговельної угоди та встановленні режиму найбільшого сприяння в торгівлі, можливих західних кредитах для переходу народного господарства СРСР до ринкової економіки і, звісно, на питаннях роззброєння.
Михайлові Горбачову було важко зрозуміти, що три балтійські республіки — це захоплені Сталіним країни, що в їхньому входженні до СРСР не було жодної добровільності, і це принципово відрізняло їх від інших республік, які стали частиною Союзу внаслідок вибору більшості їхніх громадян на користь більшовиків у страшні роки Громадянської війни 1917−1922 років.
Але й у цьому складному питанні було знайдено компроміс, і 4 червня 1990 року Горбачова проводжали із Сан-Франциско не як суперника, а як союзника, хоча зустрічали 30 травня, демонстративно знизивши рівень прийому.
Ми й досі не знаємо всього, що президенти сказали один одному віч-на-віч, але їхня відвертість, мабуть, була значною.
Росія вкотре обрала далеко не найкращий шлях, відправивши на пенсію Михайла Горбачова. Тоді, у червні 1990-го, перед нею відкривався зовсім інший шлях. Але щоб піти ним, мала відбутися — за словами самого Горбачова — «зміна в наших мізках». На жаль, зміна свідомості ніколи не відбувається швидко. А зі «старими мізками» онуки тих, хто в роки Громадянської війни віддав перевагу більшовикам, а не білим, змогли побудувати на руїнах СРСР держави — нехай і ринкові, але необільшовицькі, найголовнішою з яких є путінська Росія.
Шлях, на який із такою наполегливістю виводив СРСР Михайло Горбачов, поріс бур’яном і загубився в буреломі наступних десятиліть. Чи зможуть у РФ знайти його й знову зробити второваним?
Текст опубліковано з дозволу автора