Є відчуття, що інерція згасає. Про новий небезпечний етап війни

У мене є відчуття, що ми входимо в новий етап війни. У ньому внутрішня згуртованість стає не менш важливим чинником, ніж зовнішні дії проти ворога.

І це стосується обох сторін.

Консолідація 2022 року була творчим «великим вибухом», і навіть якщо вона поступово слабшала, заряд виплеску енергії був таким великим, що ми ще довго жили на інерції від цієї енергії.

Є відчуття, що ця інерція зараз згасає.

У ворога теж все недобре: заряд консолідації, спричениний пропагандою, ідеологією та насильством у 2022-му, теж вичерпується.

У цьому контексті важливе питання не лише в тому, хто кого перемагає на полі бою, а й в тому, у кого раніше почнуться процеси внутрішньої фрагментації і навіть внутрішнього саморозпаду.

У тираніях саморозпад — це стихійний процес: якщо він почався, його складно зупинити. Бо всередині суспільств немає субʼєктів, які можуть змінювати процеси. Тиранії значно більше будуються не на фанатизмі, а на фаталізмі; процеси, які запускає тиран, приймаються більшістю з фаталістичною покорою. Звідси — синдром «маленьких людей».

Синдром «порожнього трону»: суверен ніби є, але висловити свою волю не може

У демократіях саморозпад — процес, на який громадяни мають вплив. Вони можуть його пришвидшувати чи уповільнювати. Вони можуть його переспрямовувати, і зупиняти, знаходячи нову енергію. Зазвичай це можуть робити вибори; коли виборів немає, це зробити складніше, але можливо.

Але: на відміну від тираній, саморозпад у демократіях може відбуватися швидше.

Ми поступово повторюємо ситуацію умовного 2018 року, коли суспільство розпадалося на все менші й менші громади і навіть громадочки; і внутрішня ідентичність цих громад — світоглядних, професійних, регіональних тощо — поступово ставила під ризик згуртованість цілісності. У мене є відчуття, що зараз відбувається те саме.

Ми також маємо усвідомлювати, що кожен рік, навіть кожен місяць без виборів буде лише загострювати проблему. У демократіях сувереном є народ, але коли немає виборів, народ все менше має легітимний канал самовираження, і тому все більше ризик, що різні групи претендуватимуть на те, що вони виражають «волю народу». І зʼявляється синдром «порожнього трону»: суверен ніби є, але насправді висловити свою волю він не може. Він мовчить, а за нього говорять інші.

Ми багато говоримо про незламність, і це добре; але не менш уважно ми маємо говорити про свою крихкість. Часто ці речі є двома сторонами одного й того самого. І коли ми прагнемо вирішити одні проблеми, то варто постійно думати над тим, щоб не зашкодити і не створити інших проблем. І щоб групові ідентичності не дрібнішали і не ставили під сумнів ідентичність загальнонаціональну.

Якщо ми втратимо відчуття єдиного організму (хай навіть і з великими розбіжностями і конфліктами всередині), і якщо групові ідентичності дрібнішатимуть, ми можемо отримати війну всіх проти всіх — одне з ключових проклять української історії.

І тоді це буде шлях до поразки, а не до перемоги.

Оригінал

Текст опублікований з дозволу автора