Газлайтинг імперією зла: як російський колоніалізм отруює світ

Рік 1998. Крокуючи Пушкінським бульваром у моєму рідному Донецьку, я слухав уроки англійської на плеєрі та мріяв про Америку — країну, яку незабаром назву своїм домом. У 20 років я не міг скласти речення мовою головного ворога СССР: мої вчителі, які самі не знали англійської, подбали про це.

Народжений в Україні, я щойно закінчив Донецький державний технічний університет, та не говорив українською, моєю «рідною» мовою була російська. Але її обрав не я чи мої батьки, а російський колоніалізм — так само, як він обрав надавати вулицям імена російських шовіністів, таких, як Пушкін, у моєму місті.

Я був зазомбований імперією зла, як, напевно, і ви. Це стосується не лише українців або тих, хто виріс у Совєцькому Союзі, — російські хибні наративи отруїли увесь світ.

Пам’ятаю, як восени 1982 року вихователі в моєму дитячому садку плакали через смерть «нашого дорогого лідера» Леоніда Брежнєва. Можливо, я теж плакав. Перші дитячі спогади завжди неточні. Але у 2024 році в мене більше немає ілюзій щодо Росії: вона робить, що їй заманеться, і я чітко розумію, що станеться, якщо Вільний світ не зупинить її.

Переписування історії: совєцький міраж

Мені знадобилося все життя, щоб вийти з темряви — втекти від нереальності, яку Москва створила для народів і земель, що вона колонізувала. Все почалося з викривленої версії історії, яка давала всі відповіді, але не залишала місця для запитань. Наприклад, коли почалася Друга світова війна? Перепрошую, я мав на увазі «Велику Вітчизняну війну», як це зветься в Росії. Весь світ знає, що ця війна почалася 1941 року, коли нацистська Німеччина напала на СССР. Але це брехня. Зрада Гітлером Сталіна не була початком Другої світової — нею став їхній таємний пакт про напад на Польщу.

Те, що пам’ятає світ і що Росія так відчайдушно намагається забути, — це те, що найжахливіша катастрофа Європи почалася з союзу двох злочинних режимів, які марили колонізацією.

Мені знадобилося все життя, щоб вийти з темряви

Мені знадобилися десятиліття, щоб зрозуміти, що Совєцький Союз ніколи не був справжньою нацією, а лише імперією під іншою назвою. Коли всюди навколо тебе вихваляють і святкують «братство» 15 народів, майже неможливо уявити, що один із цих «братів» був готовий вбивати, ґвалтувати та катувати заради своїх імперських амбіцій, які в Росії завжди переважали над людським життям.

Перемога, якої не було

Коли впала Берлінська стіна, багато хто на Заході помилково сприйняв це як перемогу. Але кого саме ми перемогли? Протягом семи десятиліть існування СССР зло комуністичної ідеології було лише накладене на зло держави-Франкенштейна, яка відчайдушно намагалася змусити світ та своїх мешканців вважати її нацією.

1991 року комунізм зник, СССР розпався, але реваншизм і глибоко вкорінений страх у Москві — що Російська Федерація впаде під вагою власних суперечностей — залишився.

Імперії процвітають завдяки постійній експансії, що наочно продемонстровано вторгненням Росії в Ічкерію, Сакартвело і тепер Україну. Застрягши в нескінченному циклі завоювань і домінування, легітимність Москви залежить від постійного захоплення нових територій, привласнення історій інших народів і підкорення їхнього населення.

Прихована історія завжди передує новому насильству

У сьомому класі ми обговорювали «голод» 1932−1933 років і дізнавалися про «куркулів», які ховали зерно, і як доблесна Червона армія боролася з «імперіалістами». Але чи знав я, яку роль відігравала жахлива і навмисна політика Сталіна, спрямована на те, щоб заморити голодом мільйони українців, у моїй власній історії?

Чому всі навколо мене говорили російською в Україні наприкінці XX століття? Як мій батько-вірмен, народжений у Грузії, опинився на Донбасі? Москва знала, що для того, щоб поховати українську мрію, — звільнення від імперського ярма — було потрібно заселити цю землю кимось здалеку, аби запобігти навіть можливості відродження національного руху знизу. Дуже важко сприймати, що ти можеш бути й частиною російського імперського проєкту, і його жертвою.

Рафаель Лемкін, автор терміна «геноцид», визнав Голодомор систематичною спробою знищити українську націю, культуру та людей через голод і репресії. Проте, поки я зростав, його ім'я та його погляди існували в окремій сфері свідомості, що ніколи не перетиналася з моєю. Якби я не вирвався з тенет нескінченної брехні, яка утримувала імперію зла, я, імовірно, ніколи б не зрозумів, що ми стаємо свідками нової спроби геноциду і що історія знову повторюється.

Ковток свіжого повітря

1998 рік. Я крокую по 900 East Street у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Як новоприбулий іммігрант, я мав багато надій і мало часу для роздумів. На межі між наївністю та самовпевненістю я втішав себе думкою, що мій особистий шлях відображає те, що мала пройти Україна: від гноблення до світла свободи й процвітання.

Коли я присягнув на вірність прапору США у 2005 році й почав свою кар'єру в міжнародних відносинах, пропагандистський панцир брехні, у який мене запхали ще в дитинстві, почав розпадатися під натиском нового досвіду та інформації з книг з історії, які не були частиною російської пропаганди.

Я не лише почав розуміти минуле — у той самий період Москва зняла маску й показала своє справжнє обличчя в реальному часі, вбиваючи тисячі чеченців за їхній опір колонізаторам, втручаючись у справи України та інших сусідніх держав і повертаючись до безжального авторитаризму після короткого флірту з демократією у 90-х.

Тим часом українці відкинули сфальсифіковані вибори та об'єдналися під час Помаранчевої революції. Було очевидно, що Росія та Україна йшли різними шляхами, але я не був готовий навіть уявити, наскільки великою була ця різниця.

Україна стикалася зі значними викликами на своєму шляху назад до Європи, маючи на кону свободу, процвітання і суб'єктність. Що тоді не було для мене очевидним, так це те, наскільки Росія буде саботувати прогрес України на кожному кроці. Як спадкоємець кривавих царів і комісарів, російська федерація рухалася до тоталітаризму, гноблення і, врешті-решт, фашизму.

Оглядаючись назад, я розумію, що мій затьмарений розум сприймав часткове усвідомлення за просвітлення. Тоді я вірив, — ні, я знав — що Росія не може вдертися в Україну. Тепер я бачу, що для імперії спроби колоніальної експансії були неминучими.

Вибірково сліпі: чому Захід не хоче зрозуміти, чим є Росія

Подивіться на мапу світу, і ще раз згадайте з уроків географії, наскільки величезною є Росія. Але не забувайте — це не нація, у неї немає національних інтересів, лише імперські амбіції. Парадоксально те, що ми на Заході охоче виправдовуємо злочинні дії Москви на свій власний ризик, попри загрози, які вона становить не лише для України, Балтії, Польщі тощо, але й для всього світу і, як не дивно, для населення самої Росії. Адже Татарстан, Башкирія, Дагестан колись були колонізовані Москвою. Справжня тюрма народів витратила десятки, а то й сотні років на спроби знищити їхні ідентичності, мови та культури.

Вперте небажання Заходу визнати ці факти збиває з пантелику. Що заважає нам засвоїти уроки кривавої історії Росії? Ліниво та цинічно приховане прагнення геноциду українського народу? Чому ми не можемо діяти рішуче, маючи ці знання?

Маючи можливість відновити стримувальні фактори, відбудувати свою довіру і підтвердити відданість цінностям, які ми сповідуємо на Заході, ми раз за разом ухиляємося від цієї відповідальності. Допомога Україні в перемозі над агресором — це не благодійність, це стратегічний інтерес для Америки, Німеччини, Франції та всього Вільного світу. Будь-який інший результат створює набагато більш проблемне майбутнє для кожного з союзників України окремо і для всіх нас разом.

Небезпека бездіяльності, замаскована під виправдання та просякнута боягузтвом

Деколонізація мого розуму зайняла багато років, та й триває досі. Я нарешті вивчив українську і більше не розмовляю російською. Адже Москва використала привід «захисту» російськомовних на Донеччині та Луганщині, щоб виправдати своє криваве вторгнення. Як жартують, хоч і несмішно: де б ви не були й хто б ви не були, якщо продовжуєте говорити російською, одного дня «матушка-Росія» прийде вас «рятувати».

Озираючись на свою подорож, я бачу в ній відображення болісно повільного та неохочого пробудження Вільного світу до реальності рашизму (російського фашизму). Але ми не можемо дозволити собі десятиліть поступового просвітлення; Вільний Світ, якщо це ім'я чогось варте, має визнати, що політика «з Україною стільки, скільки потрібно» провалилася. Вона від самого початку ґрунтувалася на нашому нерозумінні Москви.

Історія чітко показує, що Росія реагує на нерішучість і слабкість, підвищуючи ставки, але коли стикається з силою і рішучістю — відступає. Принизлива поразка царської Росії у війні з Японією 1905 року є таким прикладом. Ближче до сьогодення, 1989 року, ядерна наддержава — одна з двох у світі — була змушена вивести війська з Афганістану після ще однієї нищівної поразки. Її не менш кривавий наступник, «російська федерація», оголосила перемогу в кожному конфлікті, який вона розпочала, і наслідки цього занадто очевидні.

Ми, у Вільному Світі, більше не можемо дозволити собі бути навмисно введеними в оману московською брехнею. Ставки занадто високі не лише для України, але й для кожної демократичної нації. Наш моральний та історичний обов’язок виходить за межі співчуття і занепокоєння; він вимагає рішучих дій. Росія обрала шлях злочинної, загарбницької війни, і відповідальність за її завершення лежить не лише на Україні, а й на всьому світі. Настав час підтримати перемогу України та перестати боятися поразки Росії. Це не лише моральний обов’язок, а стратегічна необхідність. Лише так ми зможемо повернути справжній мир і забезпечити безпеку для всіх. Тимчасове припинення вогню не принесе тривалого миру для Європи та світу, а лише повернеться ще більш небезпечною війною.

Текст опубліковано з дозволу автора

Уперше надруковано на newsweek.com

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV