Жлоби знову всіх перехитрили
Адресується середньому класу. Пам'ятайте, як це було. Вся ця гордовитість і вседозволеність. Всепоглинаюче почуття власної переваги у тих, хто насилу вміє грамотно висловлюватися. Помилкові ідеали, фальшиві цінності, силіконові губи і повсюдне кидалово – як основа життєвих принципів жлобів, що іменують себе "елітою". Олігархи, рішали всіх мастей, депутатушки в костюмчиках, їх численні помічники, спритні бізнесюки з блискучими очима, менти-перевертні. Ступінь морального падіння тоді дійшла до такого рівня, що маючи зв'язки, можна було збити людину на дорозі, і не зупиняючись, "добазарилися про все по телефону". і батюшку набрати заодно. Кругова порука, як символ торжества золотого унітазу в голові.
І ось настав день, коли, як нам здавалося, що все це було зруйновано. Рівно чотири роки тому, день у день. Символом перемоги стали не багаття на Майдані, а черга з приватних бортів , що відлітали з Борисполя і Жулян. З валізами кеша і мішками з шуб. Пам'ятаєте, був такий день. Полетіла "еліта" в Австрію і Буркіна-Фасо. В один кінець.
Але якими наївними ми були. Не знали, що жлоби знову всіх перехитрити. Щиро вважали, що раз вільні і незалежні держави неможливі без самодостатніх громадян, що поважають себе – треба цю повагу заробити, а самодостатність в собі виховати. Вийти з рабства. А все, що для цього потрібно – звільнити уряд і найняти інший. Почекати 100 днів, посварити за мракобісся і відсутність результатів, знову почекати, фактично не контролюючи виконання обіцянок і не даючи обранцям життєвих прикладів, на які вони могли б рівнятися.
Краще повзти як черепаха, ніж здохнути, стоячи на місці. Ось і все, що у нас поки єА потім в якийсь момент все раптово скотилося в вихідну точку. А ми й не помітили, коли саме це сталося. Не помітили, як втратили віру в себе. Тому що з'ясувалося, що рабство нікуди не поділося. Адже від рабства неможливо просто позбутися – лікування від рабства починається з його визнання. А хто визнав? Особливо якщо врахувати той факт, що раби завжди хочуть бути господарями, але не вільними.
І все закрутилося за новою. Незважаючи на наш потенціал, ми так і не можемо вибратися з болота жадібності, заздрості і дурості, тому що щоразу натикаємося на одні й ті ж граблі. Вважаємо за краще прощати зраду, вірячи в черговий популізм, тому що так звичніше і легше. Інфантильні щодо застою, не помічаючи, що весь світ пішов настільки вперед, що ступінь нашого відставання перейшла з області цифр в область говірок. Лаємося один з одним і з'ясовуємо, хто якою мовою говорить, замість того, щоб зайнятися економікою і підвищенням інвестиційної привабливості країни. Політики? А що політики. Такі ж, як і ми. Плоть від плоті. З урахуванням того, що більшого цинізму, ніж зараз, не було навіть в лихі 90-ті. Тоді все було набагато простіше: не було інтернету, в політиці були відсутні великі гроші і технології, все тільки починалося. У суспільстві все ще панували якісь совкові гуманітарні цінності, до того ж майже всі були однаково бідні. А головне – не було такого ажіотажу навколо влади, як зараз. Люди звичайно прагнули до влади, але не за будь-яку ціну. Нікому так не хотілося дорватися до ресурсів, що дає доступ до кокаїну і Dom Perignon в пляшках з білого золота.
Сумна дата. Але чотири роки тому був день, який показав, що незважаючи ні на що – шанс є. Тому що всі зібралися, зрозумівши, що настав край. Наш колективний край, загальний стан, коли інакше вже не можна. І раз це сталося, є надія на зміни. Хай не стрімкі, хай не квантовий стрибок – але хоч якийсь рух вперед. Краще повзти як черепаха, ніж здохнути, стоячи на місці. Ось і все, що у нас поки є.
Текст опублікований з дозволу автора
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Диалоги о будущем. Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени