Як роки без ротацій змінюють військових і чому суспільство не готове до закінчення війни, — розмова з головою психологічної служби Азова
Керівник психологічної служби Азова розповідає про те, як вибудовувати взаємодію між військовими і цивільними, з якими запитами найчастіше звертаються бійці та чи може психіка адаптуватися до умов війни.
Олександр Форбс Гусаров, — офіцер бригади Азов, керівник служби психологічного супроводу бойової діяльності. У минулому — IT-директор Forbes Україна.
В інтерв'ю NV Форбс розповідає про те, як суспільство має вибудувати діалог із військовими та ветеранами, у чому особливість роботи психологів на війні та як допомагають у відновленні бійців VR-технології й медитації.
— Нещодавно було презентовано методичний посібник Мова єдності: діалоги порозуміння. Про що ця книга, хто її цільова аудиторія?
— У країні, де одинадцятий рік триває війна, не можна ділити людей за умовними шаблонами: тилові, цивільні, військові, які тримають фронт. У нас так склалося, що кожен цивільний може стати військовим — більшість наших хлопців, які воюють безпосередньо на лінії фронту, не є кадровими військовими.
Ми назвали наш посібник Мова єдності, діалоги порозуміння, бо тільки разом зможемо перемогти. Кожен перемогу бачить по-своєму, але закінчення війни і продовження мирного життя досягти можливо тільки разом. Тож наш посібник націлений і на військових, і на цивільних.
Він є у відкритому доступі. Робили його максимально простим і зрозумілим — тільки прямі вказівки і поради, як для цивільних, які чекають на своїх братів, сестер, чоловіків, дітей із війни, так і для військових, які повертаються в цивільне життя, тому що ця інтеграція доволі складна. Так само коли людина повертається у відпустку, буває складно переключитися, адже на бойових ти — у постійному страху смерті, завжди зібраний, у стресі.
Є таке поняття, як декомпресія — зняття внутрішньої напруги. Наприклад, якщо взяти в'єтнамську війну, американці поверталися з бойових тиждень: спершу летіли до Європи, де у них був час на декомпресію. Вони інтегрувалися в цивільне життя, потихеньку розуміли, де перебувають, що небезпека вже минає і потім уже поверталися додому. У нас цей шлях займає 6−7 годин: сідаєш у потяг у Краматорську, а за 7 годин ти вже в умовно мирному Києві. У нашому посібнику ми даємо поради щодо того, як переключитися в такі моменти. Так само і є поради, як переключитися з цивільного життя у військове.
Ми розповідаємо про фізіологію психологічного стресу, про паніку, депресивні розлади, як вивести людину, яка впала в ступор, що таке посттравматичний синдром. Обов’язково і про посттравматичне зростання також, тому що у нас усі чули, в основному, лише про ПТСР, і думають, що всі військові мають ПТСР і тому небезпечні. А насправді ПТСР може бути в будь-кого, навіть у дитини. Людина не може пропрацювати психологічну травму і постійно у неї повертається.
Я колись у відпустці зустрів хлопців — не з нашого підрозділу, але було видно, що це військові. Вони поводили себе неадекватно. Люди сиділи на березі Дніпра, відпочивали, хлопці ж підбігали до столиків, перевертали їх, кидалися на цивільних. Я зрозумів, що щось не так, підійшов до хлопців, спробував поговорити. Спочатку вони відреагували з агресією, а коли пояснив, хто я, звідки, чим займаюся, уже були обійми, сльози. Їм дійсно було складно — їх тригерило мирне життя, ці спокійні люди, які з дітьми відпочивають, випивають, поки самі вони втрачали здоров’я і побратимів на війні. Я нагадав йому: друже, це твій вибір був піти захищати свою країну, її жителів. Саме для цього ти і пішов на війну, щоб вони могли тут вільно жити життя. Це трохи стабілізувало їх.
У подібних ситуаціях важливо пояснювати, що будь-які переживання — це нормально, як і агресія. Якщо ти агресуєш, потрібно зрозуміти чому, відрефлексувати, і цю енергію перевести в інше русло.
На одній із презентацій для мене було шоком, коли дівчина запитала моєї поради щодо булінгу дітей у школі. Вона розповіла, що одні діти, батьки яких ухиляються від армії, булять інших, чиї батьки воюють. Про це потрібно говорити, з цим потрібно працювати. Робити вигляд, що нічого не відбувається, також не вихід.
— А якщо у відповідь на таке нагадування військовий відповість, що це був не його вибір — іти у військо?
— З тими, хто не хотів воювати, але потрапив до війська, потрібно проводити просвітницьку роботу, пояснювати історію війни. В Азові є служба Хорунжа. Це ідейні лідери — люди, які гарно знають історію, релігію, вони читають лекції.
На жаль, в Україні добре працюють ворожі наративи й ІПСО, унаслідок чого люди починають спрямовувати свою агресію на державу, на військових, на оточення. Хоча насправді потрібно нагадати їм, що довелося йти захищати свою державу через те, що Росія прийшла сюди з війною. Коли до тебе в домівку влізає бандит і починає хапати за руки твою дружину, нападає на маму, ти ж не скажеш, мовляв, я краще до сусідів піду, утечу в іншу країну, поки ви тут усе закінчите, а тоді повернуся. Будь-який чоловік у цій ситуації буде знати, що робити. З державою — точно така сама історія. Хтось розповідає, наче «не народжений для війни». Але рідну країну, як і рідну матір, не обирають. Ти народжений тут, це земля твоїх предків, І обов’язок кожного свідомого чоловіка — узяти до рук зброю і захищати свою країну.
Якщо ми подивимося на досвід наших колег, наприклад, на Ізраїль, там статус військового — це повага. Якщо не служив у війську, ти — не громадянин. У нас, якщо згадаємо перший рік війни повномасштабної, це була тотальна повага до військових. Люди консолідувалися. Але мій командир каже, що українці — як солома: дуже швидко загоряються, яскраво горять, але швидко перегорають.
Людська психіка не може постійно перебувати в стресі, люди — ламаються. Для когось єдиний вихід не зламатися — просто ігнорувати війну, зробити вигляд, що її немає, і це — захисна реакція психіки. Під час стресу люди зазвичай удаються до таких реакцій як: бий, завмри або тікай. Тож тут ідеться саме про реакцію «завмри»: «я в хатинці», мене немає, а психіка починає відсікати реальність. Насправді, ми живемо у жахливій атмосфері. Навіть цивільна людина, яка війни справжньої не бачила, але бачила шахеди, вибухи, мертві люди по телевізору кожного дня, травмовані діти, ампутовані кінцівки… Для психіки це дуже важко винести.
— Назвіть найменш очевидні для більшості цивільних, але розповсюджені питання, з якими звертаються до психологів українські військові та ветерани?
— Мабуть, це робота з втратою побратимів, комплекс того, хто вижив. Специфіка роботи військового психолога — нам треба вкрай обережно займатися психокорекцією, проводити терапевтичні сесії, адже взагалі це рекомендовано робити в безпечному середовищі. Наш кабінет розташовувався у Дружківці, зараз — у Краматорську, а це 18 км від фронту. Наскільки це безпечне місце — питання. Але наша задача — усе ж таки людину стабілізувати і повернути до виконання бойових завдань.
Крайні випадки — це реабілітація, коли військового знімають із бойових позицій та відправляють до реабілітаційного центру чи у санаторій. Або — госпіталізація, якщо історія перетворюється на клінічну.
Якщо говорити про ветеранів, то тут ідеться про такі запити, як втрата себе, особистості — особливо якщо йдеться про тих, хто був три роки без ротацій. У нашому підрозділі хоча б дають відпустки, а я знаю історії, де хлопці взагалі без них. Коли людина після такого повертається у цивільне життя, їй складно переналаштуватися, вона втрачає себе. Часто буває, що за два-три дні у відпустці військовий висипається, а потім хоче назад, до побратимів.
Також треба розуміти, що не всі військові матимуть ПТСР — це дуже індивідуальна історія. З іншого боку, слід згадати про посттравматичні зростання, коли людина, яка пропрацьовує ПТСР — а він не лікується, це можна тільки пропрацювати і прожити, набуває нових сенсів. Наприклад, до мене приходить хлопчина, який має дві високі ампутації, він пересувається на колісному кріслі. Але він — щасливіший, ніж більшість моїх знайомих, які фізично цілі, тому що цінує кожен момент життя. У нього відбулася повна переоцінка цінностей, і він насолоджується тим, що прокинувся зранку.
Звісно, інші можуть після першого прильоту зламатися, впасти в депресію чи в тривожний стан. Але існує, скажімо так, профілактика ПТСР: це завжди позитивне мислення, яке допомагає не втратити себе. З такими запитами до нас приходять зокрема ветерани, які не можуть знайти себе в цивільному житті.
Тут найважливіше — це підтримка оточення, близьких, які, своєю чергою, часто не розуміють, як із людиною спілкуватися. Війна змінює людей. Військовий ніколи не повернеться таким же, яким пішов. Часто у людей, які повертаються, повністю змінюється коло спілкування.
Близьким ми пояснюємо: з військовими, ветеранами важливо говорити, запитувати, пояснювати, що підтримка — поруч, не відсторонюватися. Не знаєш, як сказати, що, так і скажи: чим я тобі можу допомогти? Як тебе підтримати? Можливо, потрібно помовчати, відрефлексувати, але — не закриватися. Коли є живе спілкування, людина переключається, перестає знову і знову повертатися до військових подій.
— У медіа бачимо багато історій про підтримку з боку близьких: як на військових із полону чекають родини, як дружини допомагають ветеранам із тяжкими пораненнями у реабілітації тощо. Наскільки розповсюдженими є протилежні історії, коли війна впливає на стосунки в родинах негативно з тих чи інших причин?
— Насправді, cім'ї «розсипаються», особливо коли люди роз'їжджаються. У мене так відбулося: я розлучився з дружиною, тому що у нас із ними відрізняється сприйняття. Хоч вони і намагаються мене підтримувати, приїздять сюди, при цьому не розуміють цих реалій узагалі.
Треба, щоб в обох сторін було бажання з цим працювати. Якщо немає запита на допомогу, ти ніколи нікому не допоможеш. Люди мають бути готові разом щось змінювати — дружина, яка в мирному житті живе, чи чоловік у військовому. Без пошуку порозуміння, діалогів нічого не зміниться. Відпустку дають двічі на рік, і на третій, четвертий такий рік відбуваються тектонічні зміни у світосприйнятті. Ти звик жити з війною, звик жити у стресі. А твоя сім'я один раз приїхала, почула обстріли — ой, усе, більше ми сюди не приїдемо.
Потрібно зрозуміти наступне: така проблема — не лише ваша індивідуальна, і це не про те, що хтось хороший, а хтось — поганий. Це тому, що такі реалії життя, і з ними треба вчитися жити, шукати шляхи рухатися разом далі.
— У своєму інстаграмі в дописі про презентацію цього посібника ви написали таке: «Ветерано-орієнтована країна — це не пафос, це стратегія. Ветерани не мають „вписуватися“ в мирне життя. Це ми маємо змінити його так, щоб їм було в ньому місце. Щоб вивіска „герой“ не закривала запит „людина“. Щоб замість жалості була гідність». Гідне ставлення до ветеранів має формуватися на різних рівнях: і у суспільстві як такому загалом, серед «пересічних громадян», і на рівні надання державних послуг, соціальних сервісів, на рівні адаптації міських просторів, інфраструктури, бізнесів. Як би ви оцінили цю роботу зараз?
— У порівнянні, умовно, з 2014 роком зроблено багато. Але якщо подивитися на це глобально — ми не готові до закінчення війни, до повернення мільйона хлопців і дівчат. У нас немає такої кількості робочих місць.
Усі ці люди пережили певний травматичний досвід. Навіть якщо умовно тільки 30% військових перебувають безпосередньо в зоні бойових дій, всі інші — це обслуговувальний персонал, тилові посади, штабні, медики, реабілітація, відновлення, фінанси. Але все одно ці люди часто як ніхто знають, що таке вторинна травма. Нам потрібно не працювати з військовими і готувати їх до повернення в цивільне життя, а навпаки: цивільні мають зрозуміти, що буде по-іншому.
Мені болить, коли я повертаюся в Київ у формі, заходжу до якогось закладу і чую, як починають стихати балачки навколо, а ухилянти починають вилазити через вікна. Я їх не засуджую, тому що в них сформувалися певні стереотипи. Їм здається, що ти — небезпечна людина, бо ти — у формі. Потрібно розуміти, що не всі військові ідеальні. Якщо людина до того, як одягнути форму, була мудаком, то ця форма нічого не змінить. До того ж, можна бачити ситуації, коли чоловіки одягають військову форму, щоб бути схожими на військових, і поводять себе некоректно — так формується хибний образ військового.
Але більшість військових — це все ж таки люди, які пожертвували своїми цінностями і життям. Я, наприклад, втратив багато можливостей у цивільному житті, і мені б хотілося, аби це зустрічали з повагою. Та коли я приходжу кудись, намагаюся навпаки швидше зняти форму саме через цю глобальну неготовність суспільства до повернення такої кількості ветеранів і ветеранок.
Якщо ти навчився жити зі страхом смерті, це саме критичне для нашого організму і психіки, усе інше для тебе перестає бути проблемою. Саме тому військові — дуже класний ресурс для найму. Це дуже винахідливі люди, тому що дуже часто доводиться з гівна і палок ліпити такі механізми, яким позаздрять найкрутіші конструкторські бюро. Але це потрібно доносити, пояснювати, робочі місця потрібно створювати, щоб не вийшло так, що хлопці повертаються, а їх тут не чекають. Моя задача — щоб як можна більше наших хлопців повернулися назад зі здоровою психікою. І ми докладаємо максимум зусиль до цього.
— Ви також писали, що важливо, аби у підготовці психологів, медиків, учителів були блоки про війну, ветеранів, повернення і «щоб професійна гуманітарна освіта не ігнорувала ту реальність, у якій ми всі живемо». Яким ви бачите цей процес? І наскільки активно він відбувається уже зараз?
— Так, наприклад, ми проводили зустріч на психологічній кафедрі інституту в Луцьку: на одинадцятий рік війни там немає жодного цього навчального блоку про роботу з ветеранами чи військовими. Так само я був в Інституті психології КНУ імені Тараса Шевченка: вони готують психологів, психотерапевтів, психоаналітиків п’ять років, і там немає блоків про війну.
Ми зараз запускаємо зміни на горизонтальних рівнях, коли намагаємося заходити в деякі осередки: я пояснюю, що приведу своїх бойових психологів, які дійсно з таким працюють, вони все розкажуть. Але ці зміни мають бути вертикальними.
Справа в тому, що у нас бракує досвідчених спеціалістів по роботі з військовими. На рік випускається близько 40 військових психологів, і тільки десь 15% із них продовжують свою службу за напрямом військова психологія. Але навіть молоді офіцери, колишні курсанти, коли приходять до нас з академії, фактично, не знають нічого — вони знають військову рутину, як написати рапорт, що таке секретна, не секретна служба, стройовка, зв’язківці, але по роботі в напрямі психології є величезна прогалина. Тому я в більшості беру психологів цивільних, яких перенавчають на військових. Якщо у людини є досвід роботи — персональна практика, терапевтичні сесії, їй набагато швидше адаптуватися до напряму військової психології, ніж військовому психологу стати практикуючим терапевтом.
— Чи досліджували ви такий аспект, як довгостроковий вплив війни та психологічних травм, пов’язаних із нею, на наше суспільство? Можливо, на прикладі інших країн, які мають досвід війни?
— Вивчали, і досить багато. На початку повномасштабної війни я шукав усілякі курси, лекції, ми спілкувалися зі спеціалістами з Ізраїлю, зі США. Мені здавалося, що от зараз хтось прийде і навчить, розкаже як. Тому що відчувається, що у нас бракує певних інструментів та підходів.
Та справа в тому, що в них — інша війна, інший досвід. І вони всі в нас навчаються, але ми досі живемо з комплексом меншовартості. Ні, ми — воїни, ми — науковці. І наш досвід потрібно правильно опрацювати.
Не забуваємо про державотворчі фактори: незалежність нам, по факту, подарували. Тільки з 2014-го ми почали її виборювати і здобувати. І зараз кришталізується людське ядро, яке прагне змін. Вони рухаються: громадські організації, благодійні фонди, навіть інколи і державний сектор, і видно, що людей це чіпляє, вони готові щось робити. Це — дуже важливо. Ця війна формує нашу ідентичність і національність.
Якщо подивитися на той самий Ізраїль, який перебуває у перманентному стані війни, наскільки змінюється ідентичність, сприйняття людей — коли держава правильно вибудовує політику, служба у війську завжди викликає величезну повагу. Якщо і в нас буде так, то й ухилянтів буде менше.
— Азов працює також із такою категорією, як бійці, що повертаються з російського полону. Розкажіть про специфіку роботи з такою категорією?
— Полон — це повна втрата себе, своєї ідентичності. Перш за все, людині, яка повернулася звідти, потрібно дати час зрозуміти, що вона — уже вільна, вибудувати всі процеси відновлення, щоб повернути цю ідентичність.
Я знаю, у яких умовах перебувають ворожі полонені: їх годують із нашої ж кухні, є цигарки, людське ставлення до них — ну, це нонсенс, але так є. Який сенс його бити, якщо ми знаємо, що це — наш обмінний фонд? Та цього не скажеш про ті умови, у яких утримують наших полонених. Через це після повернення їм необхідно займатися здоров’ям — починаючи від стоматології і закінчуючи ортопедією.
Ні в якому разі не потрібно розпитувати тих, хто повернулися, про їхній досвід, що було, як. Також може бути зайвою надмірна героїзація — ти такий герой, так це пережив. Важливо розуміти: у кожного — різне сприйняття, але найголовніше — не повернути людину до того досвіду. До речі, в Азові більшість тих, хто повернулися з полону, потім повертаються до служби. Багато хто — з настроєм убивати ворога і помститися.
— Багато говорять сьогодні про медитацію як техніку для заспокоєння для ветеранів, військових. Чому це працює і чи всім підійде цей метод?
— Медитація вчить контролювати свій розум, ментальний стан, дихання, концентруватися. Багато хто до цього методу звертається навіть як для заспокоєння перед сном. Але ця історія не підходить тим, у кого є травматичні зміни, ПТСР, інше, тому що під час такої концентрації людина може сконцентруватися на цих негативних спогадах, і навпаки ввести себе у стадію загострення.
Також усе залежить від умов навколо. Є така практика: ти маєш уявити безпечне місце: для когось це — сімейний будинок, для когось — пляж, іще щось. А коли над тобою постійно щось літає, чуєш вибухи, це дуже складно. Буває, приїжджають хлопці до нас на кабінет попрацювати, а там поруч заселилися пілоти з ЗСУ. Поки хлопець зі своєї автівки до нас дійшов, над ним тричі дрон пролетів. Виходить, що він приїхав у нормальному стані, а нам довелося його стабілізувати.
— В інтерв'ю, яке ви давали Armia.Info, ви розповідали про впровадження VR-технологій у психологічній реабілітації військових. Розкажіть про це детальніше.
— Для тестування VR-технік ми взяли девайси українського стартапу Aspichi. Зараз пробуємо використовувати їх у такому ключі, щоб це допомагало людині трошки змінити «картинку» навколо. Коли ти постійно в цьому «рубілові» від ранку до вечора на бойових виходах, коли приїхав у Краматорськ, але постійно прилітає, літають шахеди, ракети, є така можливість одягнути навушники, VR-окуляри і безпечно «погуляти» десь біля озера.
Крім того, зараз ми пробуємо використовувати як допоміжне датчики, якісь ноу-хау, щоб відслідкувати сон, серцебиття, дихання. Це додатки по типу Mindly, які періодично присилають нагадування подихати, перепочити, попрацювати абощо.
З інших методів, які ми застосовуємо, це можуть бути такі прості речі, як гітара, на якій можна пограти і відволіктися, також асоціативні карти. Колись була ситуація з бійцем, який повернувся з полону, він не хотів нічого, адже думав, що ніхто його не розуміє. Тоді побачив нарди, ми вирішили зіграти, заодно поспілкувалися.
Насправді багато кому потрібно просто поговорити з людиною, яка хоче чути. Якщо ти з кимось спілкуєшся, у кожного зазвичай щось своє в голові. А коли тебе чують, підтримують, інколи цього достатньо, щоб відновитися і мати можливість далі працювати.
Наш кабінет розташований у кількох кілометрах від лінії бойових дій саме для того, щоб ніхто не бачив, хто туди приїжджає. У нас — повна конфіденційність. Це також варто доносити: сказане тобою в кабінеті психолога залишиться там. Ми можемо розголошувати інформацію тільки у двох випадках: людина може нашкодити собі або — комусь. Дуже важлива задача — знімати ці стигми на рівні суспільства, щоб у людей була практика говорити. Тому що часто це зводиться до того, що «ти ж мужик, ти — військовий, маєш тягнути до останнього».
Дуже помічною може бути групова терапія, коли люди сідають і діляться досвідом: ти розумієш, що тобі не одному було страшно на бойових і ти не один знову боїшся повертатися під ці дрони, що страх — це нормально, що у всіх він є. Але найбільша сміливість — коли ти відчуваєш страх, але йдеш і працюєш. Це таке сприйняття ніби як тимчасовості життя, але коли ти це проходиш, потім настає посттравматичне зростання і переоцінка.
Не можна підміняти співчуття жалем. Не можна казати, що «ось ти такий бідний». Я — не бідний, це був мій вибір. Я вирішив так учинити.
Я багато чув про те, як говорять про ветеранів, військових у відпустці: мовляв, їду в потязі, а він уже починає напиватися просто в купе. Або закривається вдома, коли приїхав, і п'є. І пояснює це тим, що його ніхто не чекає, що з ним ніхто не говорить. А чи ти сказав комусь про це? Чи пояснив це своїй дружині? Хоча би пробував це зробити? Спробуй, поговори з нею. З іншого боку, і дружина має бути готова про це говорити, вона не має відмахуватися. Тому що якщо людина постійно п'є, у цьому випадку вона таким чином знімає стрес, це — найбільш доступний метод, на жаль. Тому дуже важливо робити хоча б якісь кроки назустріч: говорити, запитувати.
Нам треба прийняти цю реальність. Не буде такого: війна закінчиться й ми усі як жили, так і заживемо далі. Буде новий виклик для держави: не втратити ресурс найважливіших людей, які дійсно дуже багато вклали, багато зробили для того, щоб ми могли жити у мирній країні далі.
