Історія ветерана Дмитра Гащука: пройшов Іловайськ, полон, знову воював, втратив батька на війні та почав розробляти БПЛА
Читайте NV у Google
Ветеран Дмитро Гащук з батьком та чоловіком сестри — вони обоє загинули на фронті (Фото: Фото надане героєм матеріалу)
Дмитро Гащук — ветеран російсько-української війни. Вперше на захист Батьківщини став у 2014 році, після початку війни на Донбасі. Тоді опинився у Іловайському котлі, згодом потрапив у полон.
Вдруге приєднався до війська з початком війни повномасштабної — разом з батьком. Після загибелі батька на фронті демобілізувався та розпочав пошуки себе у цивільному житті.
У інтерв'ю NV Дмитро Гащук розмірковує про те, як змінилася українська армія від 2014 року і до сьогодні, та розповідає, як пошуки роботи після демобілізації привели його у мілтек-компанію — працювати над розробкою middle-strike БпЛА.
Про бої 2014 року, Іловайський котел і полон
Мій військовий шлях розпочався у 2014 році. Перший же виїзд був на Донеччину, в Іловайськ. Ми потрапили у всесвітньо відомий котел під командуванням комбрига Олександра Пивоваренка. Наша колона зайшла в оточення без жодного пострілу, а коли ситуація стала критичною, виходили вже разом із іншими підрозділами під щільним вогнем.
Під час прориву «зеленим коридором» я дістав два поранення. Тоді ж потрапив у полон. Евакуювати поранених одразу не вдалося через постійні обстріли, тому вибиратися довелося наступного дня, де на виході нас і захопили російські військові. У полоні я пробув близько тижня.
Далі були півроку важкого лікування та реабілітації. У мене були поранені обидві руки, я взагалі не міг нічого робити самостійно. Усі ці пів року в лікарнях Дніпра поруч зі мною безперервно була моя дівчина, вона доглядала за мною, допомагала в усьому. Тепер це моя дружина.
Пам’ятаю, коли мене тільки доставили до Дніпра пораненим, люди несли до лікарні абсолютно все. Хтось передав мені телефон, на якому було написано «20 грн». Я кажу: «У мене немає грошей», а мені відповідають: «Ні, це вже рахунок поповнений, подзвони додому». Це була перша змога набрати рідних після полону. Такий рівень підтримки людей тоді просто вражав.
Після відновлення я одразу повернувся на службу. За рік після знайомства ми з моєю дівчиною одружилися, а згодом, у 2015 році, коли народилася донька, я звільнився в запас. Почалося цивільне життя: працював у сфері будівництва за кордоном — у Польщі, Німеччині, Бельгії, Нідерландах.
Про початок повномасштабного вторгнення та втрату близьких
Повномасштабна війна застала мене на роботі в Нідерландах. Ми з батьком, не вагаючись, зібрали речі та першими ж рейсами повернулися додому в Україну. Батько підтримував мене ще з 2014 року, їздив зі мною, коли я лікувався після поранень, познайомився з моїми побратимами. Тож у лютому 2022-го ми вирушили на фронт разом.
Тоді з нашої родини на війну пішли троє чоловіків: я, мій батько Михайло та чоловік моєї сестри, Андрій Залужняк. Ми всі служили у одному підрозділі.
Мій бойовий шлях у 2022-му починався з прикордоння Харківщини та Донеччини, якраз напередодні звільнення Ізюма. Потім був Бахмут, за ним — Лиман. Окрім сходу наш підрозділ залучали до охорони прикордоння та мобільних груп ППО на Чорнобильському напрямку на Київщині.
На жаль, під Лиманом сталася трагедія: і батько, і чоловік сестри загинули. Вони служили разом. Батько загинув 7 травня 2024 року. Понад півтора року він вважався зниклим безвісти, і лише нещодавно ми змогли його поховати належним чином. Після його загибелі я прослужив на тому напрямку ще три місяці й згодом демобілізувався на законних підставах.
Пошуки себе у цивільному житті
Звільнившись з армії, я зіштовхнувся з питанням, чим займатися далі. До сфери будівництва на той момент повертатися не хотів. Шлях адаптації виявився непростим, бо за короткий час я змінив безліч професій.
Спочатку намагався працювати з дронами, але те підприємство невдовзі закрилося через проблеми з логістикою. Далі я будував водопровід у Миколаєві, звідки родом моя мати, монтував сонячні панелі, працював на кондитерській фабриці, навіть займався заготівлею ягід. Ніде довго не затримувався, більше ніж три-чотири місяці на одному місці не працював. Справа була не в тому, що мене не хотіли брати. Навпаки, працевлаштовували без питань. Просто, мабуть, я шукав те, де відчуватиму справжній сенс і користь. Мені важливо було знати, що моя праця робить реальний внесок у спільну справу.
Робота в Mil Tec: розробка БпЛА та співпраця з побратимами
Свою теперішню роботу в мілтек-компанії BlueBird Tech я знайшов абсолютно випадково. І ось уже понад сім місяців працюю тут. Для мене це рекордний строк після демобілізації, я справді щасливий, що знайшов це місце.
Ми розробляємо та збираємо безпілотники літакового типу, тобто middle-strike БпЛА під назвою Бебрадрон. Моє завдання — безпосередньо якісна збірка та технічне комплектування апаратів. У цьому допомагає мій військовий досвід. За роки служби в різних родах військ, у 2011−2012, 2014−2015 та 2022−2024 роках, я звик швидко вчитися, опановувати нове озброєння та техніку на ходу.
Разом зі мною в компанії працюють ще кілька ветеранів. Бути в такому середовищі — це величезний плюс. Ти працюєш серед своїх, робиш із ними спільну справу й чітко розумієш: кожен зібраний безпілотник допомагає хлопцям на передовій і наближає нашу перемогу.
Крім основної роботи, я намагаюся розвиватися далі. Нещодавно виграв регіональний мікрогрант для ветеранів і цивільних Ми — вінничани, за рахунок якого придбав перший 3D-принтер. Зараз вечорами після роботи самостійно вчуся з нуля моделювати деталі. Прагну створити власну міні-3D-майстерню для друку корисних технічних комплектуючих для війська, наприклад, пристроїв для швидкого заряджання магазинів.
Як змінилися українська армія та технології за 10 років війни
Якщо порівнювати 2014 рік і сьогодення — це дві абсолютно різні армії. У 2014-му все починалося з того, що ми мали фарбовану стару техніку й бігали у звичайних цивільних кросівках. Дістати якийсь бронежилет було величезною проблемою. Восени 2022 року, коли я знову пішов у військкомат, мені довелося шукати все спорядження заново. Своє я раніше роздав, думаючи, що війна для мене уже закінчилася. Але згодом, завдяки системній допомозі західних партнерів та волонтерів, забезпечення й спорядження армії вийшли на якісно інший рівень.
Те саме стосується й технологій. У 2022 році на багатьох ділянках ще можна було спокійно пересуватися під відкритим небом. А з кожним наступним місяцем роль дронів зростала в геометричній прогресії: спочатку це були переважно скиди з мавіків, потім з’явилися FPV-дрони. Зараз війна взагалі перейшла на рівень технологічного протистояння БпЛА. Хоча варто пам’ятати, що якими б високими не були технології, лінія розмежування тримається там, де фізично стоїть український піхотинець.
Ворог також постійно вчиться й розвивається. У 2014 році, коли регулярні російські війська масово зайшли в Україну, вони вже мали бойовий досвід інших воєн. Тоді співвідношення сил було десь один до п’яти не на нашу користь. Проте наші хлопці навчилися давати їм жорстку відсіч.
Головне, що, на мою думку, залишається незмінним у нашій армії за дванадцять десять років — це люди. У 2022 році наш батальйон повністю складався з патріотичних добровольців. Це люди, які йшли свідомо, були готові стояти до кінця й ніколи не залишали своїх. І хоча багато побратимів загинули, я й досі підтримую зв’язок та регулярно спілкуюся з тими, з ким воював у 2014-му та 2022 роках.