Історія від першої особи. Як українського ув’язненого вивезли до РФ та змушували зректися України
Читайте NV у Google
Співробітники прокуратури та поліцейські розслідують воєнні злочини, скоєні російськими окупаційними військами проти місцевого цивільного населення у підвалах та приміщеннях українських виправних установ 4 січня 2023 року в Херсоні, Україна (Фото: Pierre Crom/Getty Images)
Колишній ув’язнений розповідає про окупацію колонії на Херсонщині росіянами, етапування на територію РФ та повернення додому.
Співрозмовник NV на ім'я Олександр — родом з Києва. Про себе розповідає, що з 11 років почав «заробляти на життя», зокрема вдаючись до порушення закону.
У 2014 році, коли Росія анексувала Крим та почала окупацію Донецької й Луганської областей, Олександр саме відбував покарання на Київщині. Звільнився у 2017-му, а вже за два роки знову був засуджений. У 2021 році чоловік потрапив до Голопристанської виправної колонії № 7, що на Херсонщині. На той момент уже хворів на туберкульоз та цукровий діабет.
«Там, в колонії, я постійно сварився з медичною частиною, адже людям не надавали належної допомоги. Я оголошував голодування, навіть викликав прокурора області, на знак протесту відмовлявся від інсуліну. До адміністрації установи претензій не мав, а от з начальницею медчастини конфлікти були регулярними. Коли Росія окупувала Херсонщину, ця лікарка та частина інших працівників одразу перейшли на бік ворога», — каже про ті часи Олександр.
У інтерв'ю NV він згадує, якими були для колонії перші дні в окупації, розповідає про етапи до РФ, тортури, повернення до України та допомогу іншим ув’язненим.
Початок окупації: перші дні
Коли все почалося, нас викликав тодішній начальник колонії Олександр Кошовий — офіцер, колишній керівник карного розшуку Херсона. Він зібрав вузьке коло засуджених і попросив поговорити з рештою маси, щоб ніхто не вчиняв бунтів або спроб втечі. Вся територія навколо колонії вже була замінована росіянами. Кошовий пообіцяв, що для зв’язку з рідними телефони ніхто не забиратиме. Поки він залишався на посаді, фізичної сили до нас ніхто не застосовував.
Згодом окупанти запропонували Олександру Кошовому зрадити присягу й перейти на бік РФ. Наскільки мені відомо, тоді він навідріз відмовився це робити, тож разом із першим заступником залишив установу. Новим керівником став колаборант на прізвище Коновалов.
Уже 12 червня 2022 року до колонії зайшли силовики, серед яких були наші колишні співробітники, які перейшли на бік ворога, а також тюремники, які приїхали з окупованого Криму.
Фізичне насильство та перші тортури
Били нас всіх і дуже жорстоко. Окупанти мали готові списки «неблагонадійних». Зрадники показували на людей пальцями, їх висмикували з шикування й «особисто» вітали, наприклад, з Днем Росії, забиваючи до напівсмерті. За будь-яке дрібне порушення, як-от якщо хлопець вийшов до їдальні без шкарпеток, затягували на вахту й ламали ребра.
Згодом Коновалова усунули, а замість нього поставили Сороку — колишнього «замполіта» за часів української влади. Він нібито заборонив масове побиття у секторах. Але тих, хто потрапляв до ДІЗО — дисциплінарного ізолятора — калічили нещадно. Там утримували довічно ув’язнених, яких ще у травні евакуювали зі Снігурівської виправної колонії № 5 Миколаївської області. Головним ініціатором знущань і тортур був начальник режимного відділу на прізвище Горобець. Хлопці, які поверталися з ДІЗО, розповідали жахи. Щоранку та щовечора під час перевірок їх забивали дубинками, ламали руки і суглоби.
Невдовзі до нашої установи повністю евакуювали херсонську виправну колонію № 90. В одному місці опинилося близько двох тисяч людей, тиснява була неймовірна. Тоді нам уперше прямо сказали готуватися до того, що нас вивозитимуть на територію РФ.
Етапи в окупований Крим і до Краснодарського краю
Перші етапи на Краснодарський край пішли на початку листопада 2022 року. Коли назвали моє прізвище, я побачив колону з десяти автозаків. У кожну машину запихали по 30 людей. Евакуацію проводили російські військові з колосальною жорстокістю: чутно було постріли в повітря, гавкіт собак, крики. Попереджали одразу, що за найменший порух убік стрілятимуть на ураження.
Спершу нас привезли до СІЗО-2 міста Керч в окупованому Криму. Там нас зустрічав краснодарський ОМОН. Зустріч була жорсткою: суцільні образи, крики про «нацистів» та «бандерівців», побиття й погрози сексуальним насильством. Мені тоді вибили кілька зубів.
Там ми пробули кілька днів. Перед етапом нам дозволили взяти з колонії найнеобхідніше, як-от засоби гігієни, але під час обшуків у Керчі все відібрали. Над хлопцями сильно знущалися: наприклад, заштовхували їхні руки в унітаз, занурювали головою у воду, обливали сечею.
Потім нас знову погрузили в автозаки й повезли до російського Краснодара. У Краснодарському СІЗО «прийом» був ще страшнішим. Роздягали догола, жорстоко били на камеру за українські чи патріотичні татуювання. Вимагали, щоб ми на відео повторювали за ними антиукраїнські наративи, ніби «Зеленський — погана людина», «Україна напала на Росію» та що ми «зрікаємося націоналізму». Хто відмовлявся, того пресували з подвійною люттю. Там нас загнали у камери, де було максимум 12 спальних місць, але по факту перебувало 30 людей.
Волгоградська область та повна втрата зору
З Краснодара нас повезли на Волгоград. Їхали автозаками близько 13 годин без краплі води й можливості сходити в туалет, бо зупинок не робили взагалі. Частину людей відвезли у тамтешню виправну колонію № 26, а нашу групу із 142 осіб, де були переважно хлопці з Дар'ївської колонії № 10, що на Херсонщині — у російську ВК-19 міста Суровикіно Волгоградської області.
Там знову чекали «прийомка», маски, дубинки й катування в кабінетах. Нас роздягли, забрали весь наш одяг і видали гниле, старе ганчір'я. Черевики давали на п’ять розмірів більші. Деяким хлопцям діставалося два правих чоботи, на що конвоїри сміялися і казали: «Нічого, розносиш».
Потім почалися допити. Оперативники колонії разом із ФСБшниками висмикували нас по одному й на камеру вимагали підписати «відмову від злодійських традицій». Вони знали, що у нашому середовищі доволі розвинена кримінальна субкультура. Тому, думаю, панічно боялися, що ми почнемо встановлювати свої порядки у їхній «режимній комендантській колонії», де все контролювали «мєнти». Також змушували підписувати згоду на співпрацю з адміністрацією. Тих, хто відмовлявся, фізично «ламали», вистояти вдавалося мало кому.
Ми перебували у локальному секторі. Там зрубали всі дерева, а вікна заварили залізними листами, щоб ми не могли зв’язатися з російськими в’язнями. Перебували там також і хлопці з окупованого криму, етаповані раніше. Вони примудрялися нам допомагати: таємно передавали їжу, шкарпетки, білизну, сигарети, чай. Якщо адміністрація про це дізнавалася, їх жорстоко карали. Могли на півроку кинути у приміщення камерного типу — КПТ, де ліжко відстібалося від стіни лише з 22:00 і до 6:00 зранку.
Згодом з’явилися табірні начальники. Викликали нас до кабінетів і ставили умову: пиши заяву на отримання паспорта РФ, і тебе ніхто не чіпатиме. Ті, хто підписували такі заяви, отримували дозвіл на роботу. Вони чистили ножами цибулю для овочевих заводів у підвалах без жодних умов праці, мали якісь копійки на особовий рахунок, щоб купити в магазині мило чи сигарети. Хто відмовлявся, тих нещадно били й викидали напівживими у коридор.
Через повну відсутність лікування та ненадання інсуліну мій стан катастрофічно погіршувався: цукровий діабет просто випалив мій організм. Я почав стрімко втрачати зір, поки не втратив його повністю.
Боротьба за звільнення
Я з’ясував, що у Кримінально-виконавчому кодексі РФ є стаття 81 — звільнення від відбування покарання у зв’язку з важкою хворобою. Записався на прийом до начальника колонії. Кажу йому, мовляв, що є оця стаття, а до того ж, я не знаю, на яких підставах і у якому статусі перебуваю у вас, адже на території Росії жодних правопорушень не скоював.
Він спочатку посміявся, але мої папери далі пустив. Згодом мене відправили на медичне освідчення до лікувально-виправної колонії № 15 у Волгограді. Там я пробув рік. Мене возили в спеціалізовану клініку імені Федорова, дуже ретельно обстежували й зрештою винесли вердикт: атрофія зорових нервів, обидва ока — 0,00% зору.
Коли 23 серпня 2024 року мене повернули назад у ВК-19 Суровикіно, там якраз стався відомий теракт. Тоді з Москви приїхали прокурори з нагляду. Я домігся прийому. Зайшов і прямо сказав російському прокурору: «На території РФ я жодного закону не порушував. Чому мене тут тримають? Подивіться мої медичні документи». Він глянув на висновки лікарів, викликав місцевого прокурора й наказав негайно призначити суд. Буквально за місяць, 24 вересня 2024 року, було ухвалене рішення про моє звільнення.
За процедурою мене мали відправити для подальшого обміну до «ЦВСИГ» — центру тимчасового утримання іноземних громадян. Але там мене приймати відмовилися. Вони подивилися, що я незрячий, маю діабет, а умов для мого утримання немає, і сказали: «Ухвала суду про звільнення є, тримати право не маємо. Виходь за ворота й іди куди хочеш». Мене просто виставили на вулицю.
Шлях додому
Допомогли мені українські правозахисники та небайдужі люди. Мене зустріли, довезли до Волгограда, купили квиток на автобус до Північної Осетії, звідти я дістався до пункту пропуску Верхній Ларс. На грузинському боці мене зустрів Олег Цвілий з ГО Захист в’язнів України, далі познайомили мене з ініціативою Волонтери Тбілісі. Мені надали дах над головою та їжу.
Оскільки я вже був на волі, то залишився в Грузії на сім місяців. Там допомагав зустрічати таких самих хлопців, як я, яких росіяни випускали по закінченню строку чи за станом здоров’я. Ми їздили на кордон в Ларс, забирали їх з буферної зони. Багато хто з них не мав жодних документів — росіяни просто «губили» їхні особові справи. Через це грузинські прикордонники тримали українців у буферній зоні до трьох місяців, поки наше посольство не підтверджувало їхні особи.
Наш волонтерський осередок працював як годинник: колега займався документами в посольстві, робив хлопцям «білі паспорти» — посвідчення на повернення в Україну, асоціація Захист в’язнів України оплачувала квитки на літаки та автобуси. Моїм завданням було тримати дисципліну в шелтері, зустрічати людей, забезпечувати одягом, пояснювати, що держава про них знає.
Ми працювали, допоки грузинський парламент не ухвалив закон про «іноагентів». Тоді рахунки організацій заблокували, фінансування припинилося, а українських в’язнів просто перестали пускати через кордон.
Тоді я вилетів до Молдови. Там мені пропонували статус тимчасового захисту й хороші умови, але я знав: мій строк в Україні за вироком закінчується лише 26 січня 2027 року. Я хотів закрити питання з законом чесно.
На українському кордоні мене зустріли наші спецслужби. Я пройшов ретельну перевірку та поліграф щодо можливої співпраці з ворогом, після чого мене затримала поліція й етапувала до України. Зрештою я опинився у Стрижавській виправній колонії № 81 на Вінниччині. Там, у місцевій лікарні, українські лікарі офіційно підтвердили, що я маю повну втрату зору. Тож 12 серпня 2025 року український суд звільнив мене від подальшого відбування покарання за станом здоров’я.
Пенітенціарна система в Україні
Зараз я перебуваю в Житомирі. Я став помічником капелана, займаюся тюремним служінням, відвідую колонії та проповідую засудженим Слово Боже. Також волонтерю у християнській ГО Грані можливого, яка допомагає ВПО та людям, що опинилися у важких життєвих обставинах.
Моя думка як людини, яка зсередини спостерігала за українською пенітенціарною системою протягом багатьох років, така: в Україні досі немає чіткої державної концепції роботи з ув’язненими.
Чого вчить нинішня тюрма? Людина знає, що в неї є дах над головою, якась їжа, і вона просто сидить, чекає кінця свого строку. А коли цей день настає, вона виходить за ворота й абсолютно не знає, як жити далі. Немає жодної програми стабілізації чи соціальної адаптації для людей, які звільняються з місць позбавлення волі. Робота психологів практично нульова — ніхто не працює з мисленням людини, не намагається змінити її життєві орієнтири.
Коли колишні в’язні звільняються, навіть поліція часто скеровує їх до нашого притулку в Житомирі. Але якщо людина, наприклад, мала наркотичну чи алкогольну залежність, без системної підтримки вона миттєво повертається у те саме болото. У нашому Домі милосердя діють суворі правила: ми не куримо, не п'ємо, ми вчимо людей жити заново, заробляти, бути корисними. Але це — лише громадська ініціатива. Має ж бути комплексна державна підтримка.
Пенітенціарна служба, на мою думку, досі глибоко корумпована. Уявіть людину, яка провела за ґратами 20 років: вона мислить кримінальними категоріями, для неї це — норма. Щоб пробити цю твердиню й показати, що можна жити інакше, потрібна титанічна праця. Ми зараз відвідуємо Житомирську ВК-4. Там чудовий, прогресивний начальник, він виділив нам приміщення, дозволяє ходити по секторах, розмовляти з людьми. Але це поодинокий випадок, натомість, цей процес має бути масштабним.
При кожній установі мають бути офіційні, оплачувані державою фахівці з ресоціалізації. І не важливо, хоче в’язень змінюватися чи ні, з кожним треба працювати примусово-профілактично. Коли криміналітет побачить реальні приклади трансформації своїх товаришів, вони теж задумуються. Я кажу це по собі: загалом я відсидів 14 років, був професійним злочинцем і приніс багато горя людям. Але в якийсь момент у мені щось перемкнулося. І сьогодні моє єдине бажання — допомагати іншим не повторювати моїх помилок.
Пастки системи та бюрократія
Я живу у Житомирі в тому самому Домі милосердя, про який згадував вище. Свого часу, коли я ще відбував покарання, померла моя бабуся й заповіла мені однокімнатну квартиру в Києві, на Борщагівці. Але щоб вступити у спадщину, мені потрібно їздити по судах, доводити родинні зв’язки, піднімати нотаріальні справи, збирати довідки. Я фізично не можу цього зробити самостійно через те, що є незрячим. Мій рідний брат, якому я безмежно довіряю і який міг би цим зайнятися, зараз захищає Україну на передовій, служить під Токмаком на Запорізькому напрямку. Тому житло у мене нібито є, а по факту — немає.
Сьогодні з російського полону й депортаційних тюрем повертається багато колишніх ув’язнених, чиї домівки залишилися на окупованих територіях. Вони опиняються в абсолютного вакуумі: документів та житла — немає, на роботу їх ніхто брати не хоче. Держава Україна просто зобов’язана створити центри їхньої реабілітації. Це глухий кут, який ми маємо зламати, якщо дійсно хочемо називатися європейською державою.