«Встигли тільки одягнутися». Кримські татари про ранок 18 травня 1944-го, який відібрав у них домівку на десятиліття

Для кримськотатарського народу, який тоді тільки-но почав оговтуватися після жахів Другої світової війни, новий удар був ще страшнішим.

Депортація кримських татар розпочалася через лічені дні після остаточного звільнення Криму від німецьких військ навесні 1944 року.

У ніч проти 18 травня тисячі жінок, чоловіків, дітей, інвалідів війни та літніх людей за лічені години виселили з домівок, зігнали до переповнених вагонів та відправили за кілька тисяч кілометрів від рідних кримських сіл і міст. Більшість депортованих опинилася у віддалених районах Центральної Азії та Сибіру, ще частина — у різних регіонах РРФСР. Загалом радянська влада, оголосивши цілий народ нібито «зрадниками Батьківщини» і «колаборантами з фашистами», депортувала близько 200 тис. кримських татар. Десятки тисяч з них загинули.

NV наводить кілька історій від очевидців цього геноциду, які на момент депортації були дітьми. Їхні історії були опубліковані у бюлетені Кримські студії, а також зберігаються Центром інформації та документації кримських татар і в архівах Меджлісу кримськотатарського народу. Усі розповіді подано прямою мовою від першої особи.

Інфографіка: NV

«Нас розбудили стуком у двері два солдати, у руках автомати»

Длявер Топузов, народився 1933 року в селі Корбек Алуштинського району

Наша сім'я складалася з мами Фатіми Топузової (1908 р. н.), сестри Джеваір (1928 р. н.), мене і брата Ескендера (1938 р. н.). Батько, Гафур Топузов, був комуністом, до війни працював заступником голови райспоживспілки Алушти. Під час окупації його залишили на підпільній роботі. Добре пам’ятаю, як перед приходом німців наші зі складів райспоживспілки вивозили продукти в ліс для партизанів. Батька під час окупації двічі саджали до в’язниці, але місцеві жителі збирали підписи і його звільняли. Втретє вже ніхто не зміг допомогти батькові, його забрали гестапо в Ялті, де, як ми чули, його розстріляли в колодязі. Більше про нього нічого не знаємо.

18 травня 1944 р. близько третьої години ночі нас розбудили стуком у двері. Ми перелякалися, мама відчинила двері, стоять два солдати, у руках автомати. З криком: «Збирайтеся! Вам 15 хвилин на збори, вас виселяють». Мама відповідає: «Ви, напевно, помилилися. Мого чоловіка німці розстріляли». У відповідь: «Ми нічого не знаємо, збирайтеся. На кожного їжі по п’ять кілограмів». Старшій сестрі 16 років, мені 11, що ми могли взяти?! Один солдат спостерігав за нами, другий оглянув двір і знову повернувся. Мама сказала мені: «Іди розв’яжи корову і випусти баранів». Я схопив ніж, відрізав прив’язану мотузку і відпустив серед ночі корову.

Було темно, коли нас вивели в Харманлар — це центр села. Від центру присутніх людей вивели на край села — Айлянма. Нас там протримали просто неба до заходу сонця. Машини вивозили зранку. До вечора нас, п’ять сімей, завантажили в одну машину, ноги звисали за бортом. Вночі привезли в Сімферополь, на залізничний вокзал. Машини підігнали впритул до вагонів і заганяли людей всередину. Поки до нас дійшла черга — вагон заповнився. Водій відмовився подавати машину в інший вагон. Нас скинули просто на землю. Вагони високі, ми ледве забралися в інший вагон. У вагоні було сімей 15, за нами зачинили двері. Закритими їхали близько доби. Туалету, води не було. Годували один раз на добу печеним хлібом із горілої меленої пшениці, їсти було неможливо. Ще пам’ятаю, давали гарячий суп із листя капусти.

У дорозі були два тижні. Привезли нас до Узбекистану, місто Бекабад, станція Хілково. Потім завантажили в залізничні платформи і повезли на греблю, де будували міст через річку Сирдар’я. Розмістили нас у землянках, де до нас утримували військовополонених. У кожній землянці ми жили по 5−6 сімей. Перші дні було дуже важко. Хворіли на малярію. Пили брудну, каламутну воду із Сирдар'ї. Хліб видавали на тих, хто працює — по 500 грамів, на утриманців — по 200 грамів. Потім за викликом наших родичів ми переїхали в радгосп № 2 ДВЗ, у підсобне господарство Фархадської ГЕС.

У перші дні депортації помирали дуже багато наших співвітчизників. З лікарні радгоспу на арбах штабелями вивозили мертвих. Копати могили не було кому, рили невеликі ями, туди й кидали померлих. Вдень ховали — вночі шакали тягали похованих.

Мати працювала кухарем у дитячому садку. Вона одна поставила нас, трьох дітей, на ноги. Їй у ті роки було 36 років.

Щомісяця ходили до коменданта на підписку про невиїзд. Вільного переміщення не було. Якщо спіймають за межами спецпоселення — 20 років в’язниці. Незважаючи на всі труднощі, ми вижили.

«Після приїзду через тиждень померла мама. Батько — через пів року від голоду»

Осман Кадиралієв, народився 8 березня 1929 року в селі Тувак Алуштинського району

Наша сім'я складалася з батька, матері, сестри і мене.

18 травня 1944 року о 4-й годині ранку в будинок увійшли озброєні солдати і сказали: «Виходьте, візьміть із собою їжу на три дні. Потім повернетеся». Часу на збори не дали. Ми, сонні, не могли зрозуміти, що відбувається. Встигли тільки одягнутися і взяти дещо з продуктів. А які продукти можуть бути у щойно звільненому від фашистів селі? Під конвоєм трьох солдатів ми прийшли на центральну площу. Там зібрали всіх жителів — кримських татар і протримали весь день до приходу машин. Завантажили у вантажні машини, сісти місць не було, їхали стоячи. Привезли нас на станцію міста Сімферополя. Під'їхали впритул до вагона і людей перевантажили в них.

На зупинках усі люди бігли в пошуках води і туалету. Медичного обслуговування не було. Померлих викидали з вагона.

У дорозі були 18 діб. Привезли нас на станцію Массальський Ферганської області Узбекистану. Загнали у величезне приміщення, без даху. Нас усіх — жінок, старих, дітей, роздягли догола. Обробили наш одяг, адже ми всі були з вошами, поки доїхали. Після дезінфекції всі стали шукати свій одяг, як це було принизливо…

Навантаживши на арби, привезли в кишлак, де поселили в одну кімнату по кілька сімей. Наступного дня погнали на роботу косити пшеницю. Місцеві жителі спочатку нас боялися, потім ми подружилися з ними.

Щомісяця ходили на підпис у комендатуру. Пересуватися районом нам заборонялося, навіть у сусідній кишлак не можна було ходити. За порушення режиму заарештовували на 15 діб. Ні про яке будівництво не було й мови. Люди думали, як прогодуватися.

Після приїзду через тиждень померла мама, в дорозі вона впала і сильно вдарилася головою, постійно скаржилася на головний біль. Їй було всього 35 років. Батько помер через пів року від голоду. Якщо знаходив їжу, віддавав нам із сестрою, сам нічого не їв.

«Працювали як раби. Та ми й були ними на чужій землі»

Сеітмемет Ібрагімов, народився 7 лютого 1932 року в селі Коз Судакського району

Сім'я наша була велика і дружна: батько — Сеїтджеліль Сеїтібраїмов (1895−1952), мати — Зейнеп Халілова (1899−1957), брати Сеїтмамут (1919−1980), Сеїтібрам (1924), сестра Емінешерфе (1927−1982), брат Сеїтасан (1931−1996), я, сестрички Нуріє (1936−1944) і Сафіє (1942−1981). Брат Сеїтмамут 1938 року був призваний до армії, три роки провчився у військовому училищі, потім почалася війна, він воював на фронті. Інший брат Сеїтібрам також пішов на фронт із перших днів війни.

18 травня 1944 року о 4-й годині ранку до хати увірвалися троє озброєних солдатів і наказали протягом 25 хвилин зібратися і вийти з дому. Дозволили взяти 40 кілограмів вантажу на кожну людину. Мати й батько хворі, старші брати на фронті, ми ще діти — як зібратися? Взяли дещо з собою. Батько говорив солдатам, що на фронті воюють два його старших сини, але йому відповіли: «Приїдете, там розберуться».

Зібрали всіх жителів села на кондворі [біля стайні]. Простояли там до обіду. Нас нікуди не випускали, огородивши озброєними солдатами. Після полудня почали під'їжджати машини. Нас закидали в машини, під ноги кидали речі, все змішалося. Один із солдатів піднявся в кузов і почав викидати речі на землю. Батько насилу піднімав вузлики і валізи, солдат знову перекинув їх на землю. Маму, хвору, викинули в кузов.

Повезли нас через село Таракташ, там уже нікого не залишилося. Таракташців зібрали біля кладовища, там були купи речей, продуктів, зерна, ячменю, кукурудзи. Худоба ходила без нагляду. Таке відчуття, як після бомбардування.

Надвечір привезли на станцію Феодосія. Коли почали завантажувати у вагон, було вже темно, нічого не видно, дощ ллє. В одних мішки порвалися, в інших вузлики розв’язалися — нічого не розбереш. Так нас завантажили і зачинили двері. Усередині були двоярусні полиці. Шум, крики, плач, діти втратили батьків — непроглядне пекло. У мене випадково в кишені опинився шматочок свічки. Запалили, хоч щось розгледіли, знайшли своїх. Запам’ятав, що у вагоні була 41 людина.

Рано-вранці наступного дня проїхали Сиваш. Усі гірко плакали, розуміючи, що вивозять з рідної землі.

Туалету, води у вагоні не було. Медобслуговування ніякого, навіть не питали стан хворих, ми всі були з вошами. У нашому вагоні померлих у дорозі не було. У дорозі кілька разів давали дуже солону, гірку баланду.

У Донбасі потяг стояв майже цілий день і раптово, без попередження, рушив. Багато хто, зокрема й брат Сеїтасан, відстали від нашого ешелону (він пішов шукати воду і не встиг заскочити у вагон). Мама від горя ледве розум не втратила. Брат нас розшукав в Узбекистані через 7 місяців, увесь у лахмітті та з хворими ногами.

Через 18 діб нас привезли на станцію Каттакурган Самаркандської області. Вивантажили в парк, повели всіх у лазню на санобробку. Там ще до того ж від дезінфекції згоріли речі багатьох людей. Після цього завантажили в машини і повезли в колгосп Катамін Карадар'їнського району. Вивантажили біля колгоспного сараю, було нас десь 700−800 осіб. На двох колісних арбах приїхали голови з довколишніх колгоспів — «покупці» рабсили. Так укотре роз'єднали рідних і близьких.

Коли ми приїхали, у кишлаку нікого не було, всі поховалися. Місцевих жителів перед нашим приїздом попередили, що їдуть дикі, одноокі люди, які продали свою батьківщину. Тому зустріли нас вороже, тільки потім ставлення до нас змінилося.

Розмістили нас у брудні, без вікон і дверей, кибитки. В одну кімнату — по 2−3 сім'ї. Наступного ж дня прийшов бригадир, дав непідйомні кетмені [інструмент на кшталт сапки] і погнав на прополку бавовни.

З нашої сім'ї на роботу пішли батько, сестра і я. Мама з молодшими залишилася вдома. Раз на тиждень із райцентру привозили пайок — трохи більше одного кілограма борошна на одну людину за тиждень роботи. Працювали без вихідних по 19 годин на добу. Пропрацював так 9 років, працювали як раби, та ми й були ними на чужій землі. Якщо один день не вийшов на роботу або запізнився — приїжджав дільничний з району, бригадир на коні, виганяли вперед і били батогом всю дорогу до роботи. […]

У нашій родині першою захворіла, не витримавши 40−45 градусної спеки, і померла сестричка Нуріє (1944). Батько працював узимку на стайні, застудився і помер 1952 року. У перші ж дні після приїзду ми всі перехворіли на дизентерію, пили брудну воду прямо з ариків, на дні піали залишався шар бруду.

«Ми не бачили брата 10 років»

Едіє Караєва (Асанова), народилася 10 квітня 1942 року в селі Біюк-Озенбаш Бахчисарайського району

Сім'я наша була велика і складалася з матері, батька і нас, шістьох дітей — п’ять дівчаток (20, 12, 6, 4 і 2 роки) і хлопчик (8 років). Рідне село в роки війни було спалене німцями, тому ми перебралися в село Ак-Чокрак. Коли прийшла Радянська армія, радості не було меж. Усі почали переселятися з окопів у хати. Батько залишився вдома, коли мама пішла за дітьми в окоп, я була ще в гойдалці. До хати постукали [радянські] солдати і попросили в батька горілки. Спиртного в хаті не було, і батько виніс їм яблук. Розсердившись, що не принесли горілки, солдати застрелили батька і пішли (це бачив сусід-хлопчина і розповів, що сталося). Коли мама повернулася з дітьми, батько лежав на порозі будинку мертвий. Під час окупації батьки допомагали партизанам: мама щодня пекла хліб і два партизани приходили по нього).

Мама залишилася одна з дітьми на руках: п’ять дівчаток і 8-річний син. Хоча село наше було спалене, люди ходили туди обробляти землю. І мама зі старшою донькою Назли та сином Якубом щодня ходила за шість кілометрів у Біюк-Озенбаш працювати на ділянці. Якуб дуже втомлювався і попросився залишитися в тітки, яка з чоловіком жила в шалаші (у них не було дітей). 17 травня 1944 року мама залишила сина в сестри. А наступного ранку, о 5-й годині [18 травня] два солдати з автоматами в руках розбудили нашу сім'ю й оголосили про висилку. Наказали терміново зібратися, дали на збори 15 хвилин. Мама ледве встигла зібрати дітей [крім сина Якуба, який ночував у сестри], схопили, що було під рукою, і покинули дім.

Нас машинами привезли на станцію Сюрень. Тут на станції брат бігав від вагона до вагона, шукав сім'ю, але не знайшов нас. Сестра Назли зустріла тітку: та сказала, що все одно всіх везуть в одне місце, нехай Якуб буде з ними. Але ешелони роз'їхалися в різних напрямках. Тітка потрапила в Костромську область, а наша сім'я — в Марійську АРСР. Довгі десять років ми не бачили одне одного.

Наш вагон був переповнений людьми. Ми, діти, спали на верхніх нарах. Туалету не було. Старші справляли нужду на зупинках, а нас, дітей, тримали у віконечко. Води не було. На зупинках, хто молодший, бігав по воду (якщо був якийсь посуд). Кілька днів нічого не давали їсти, кожен ділився чим було. Потім один раз на добу видавали юшку.

Медичного обслуговування не було геть. Померлих залишали на дорозі, поховати по-людськи не було можливості.

У дорозі ми пробули 22 дні. Наш потяг прибув на станцію Чебоксари. Там усіх висадили і повели на пристань. Йшли пішки. Мама мене несла на руках, інші сестри — 4 рочки, 6, 12 і 20 років від утоми ледь ішли і плакали.

На пристані нас завантажили на баржу і річкою Волгою переправили на інший берег. Там знову завантажили у вагони, в яких возили ліс. На кожній ділянці поїзд зупинявся, щоб висадити в потрібній кількості робочу силу. Наша сім'я складалася з дітей, тому нас ніхто не хотів брати. Так ми доїхали до кінцевого пункту призначення. Це була тайгова глухомань, де не жили люди. Нас, кілька сімей, висадили у великий порожній барак. На сьомий день приїхало начальство вибрати робітників і ми залишилися самі. Тоді наші співвітчизники (мама все життя згадувала з вдячністю сім'ю Мемет-ага Чагана) стали просити за нас, тому що залишитися в цій глушині - неминуча загибель для нас. Сяк-так умовили, і нас з усіма привезли на дільницю Оріхів Яр. Там поселили у велику порожню кімнату в бараку. Мама і старша сестра наступного ж дня пішли працювати.

Працювали на лісозаготівлі. Рано вранці йшли і пізно ввечері поверталися. Ходили пішки — 8−12 кілометрів. Ми, діти, цілий день залишалися самі в бараку. Займалися господарством, старалися як могли: заготовляли дрова на зиму, пасли кізочок. Усе це лягло на наші дитячі плечі. Ми рано подорослішали, гратися не вистачало часу, навіть коли навчалися в школі, у нас на першому місці були домашні справи. У перший же день нашого приїзду місцеві жителі поховалися у своїх будинках, бо очікували побачити чудовиськ. Але потім, коли розгледіли нас, стали спілкуватися. Коли ми, діти, вийшли на вулицю погратися, перше, що ми почули від сусідського хлопчика — зрадники! Образи були дуже часті, від мешканців до директора школи. А ми, діти, навіть не розуміли, що це за слово. Ми й російської мови не знали.

У старому бараку ми прожили 5−6 років, потім на його місці побудували новий, по одній кімнаті, але з окремим входом. І там ми прожили до переїзду в Узбекистан 1956 року.

Мама на лісозаготівлі пропрацювала 11,5 років, друга сестра з 17 років теж пішла працювати в бригаду. Зароблених грошей не вистачало на хліб. Заробітну плату мама ділила на місяць і виходило п’ять рублів на день на хліб. Це, звісно ж, було мало на нашу велику родину. А навесні, коли закінчувалася картопля, ми жили впроголодь. Суп наш складався з води, де плавала дика цибуля, щавель і кропива, навіть солі іноді не було. Але слава Аллаху, ми вижили. Протягом перших 4-х місяців від горя померли бабуся і дідусь. Мама щомісяця ходила в комендатуру розписуватися. Діти, які досягли 16 років, теж зобов’язані були ходити на підписку. Так тривало до 1956 року.

У 1954 році, після смерті Сталіна, нам дали можливість зустрітися з братом. Мама із сестрою Назли поїхали в Костромську область, де він жив із тіткою. Брату вже виповнилося 18 років. Коли вони зустрілися на березі річки, мама впізнала сина, який стояв і плакав. Це були сльози радості, перші після депортації.