Миколаїв. Історія людей зруйнованого «Епіцентру»
Читайте NV у Google
колектив з прапором (Фото: Епіцентр)
За кожним зруйнованим українським підприємством — не лише мільйони збитків і тисячі квадратних метрів руїн. За ним — люди, які в одну мить втрачають частину свого життя. У Миколаєві десятеро працівників «Епіцентру» майже добу боролися за свій торговий центр, за свою роботу, за частину свого життя. Бо героїзм цієї війни — не лише на фронті. У тилу українці так само щодня борються за СВОЄ.
У Людмили Піхоцької сльози на очах, бо вона вперше зайшла в торговий центр після пожежі. Тут вона працювала вісім років.
Навколо — обгорілий метал, попіл і залишки конструкцій. Від величезного торговельного центру площею 42 тисячі квадратних метрів майже нічого не залишилося.
Ще кілька днів тому тут працювали сотні людей. Сюди приходили сім'ями, приводили дітей, пили каву, вибирали речі для дому. Сьогодні — тиша.
Людмила дивиться на згарище.
— Болить. Не тому, що стін більше немає. А тому, що людей тут більше немає.
Мабуть, ця фраза найточніше пояснює справжню ціну кожного знищеного українського підприємства. Це не квадратні метри. Не стіни. Не товар. Це люди. І їхнє життя, яке після кожного такого удару доводиться збирати заново.
Коли над містом знову з’являлися шахеди, ховалися в укриття. А потім поверталися до вогню.
За одну добу торговельний центр пережив шість влучань. І після перших чотирьох його фактично вдалося врятувати.
«Не було часу думати»
Вадим Ларіонов, заступник директора з адміністративно-господарської діяльності, стоїть усередині зруйнованого торговельного центру й оглядається навколо.
Його руки ледь помітно тремтять. Саме він після першого влучання піднявся на дах і практично самотужки загасив займання. Каже, що про небезпеку тоді навіть не думав. Не було часу. Не було часу чекати рятувальників. Не було часу оцінювати ризики. Треба було гасити.
Вадим говорить про це дуже просто. Каже, що зробив те, що мав зробити. Хотів урятувати місце, яке давно вважає своїм другим домом.
Перед цим персонал та відвідувачів торговельного центру евакуювали в укриття. Дочекалися, поки безпосередня небезпека мине, — і працівники повернулися.
Перший шахед влучив у центральну частину торговельного центру.
Поки Вадим Ларіонов гасив пожежу на даху, всередині з вогнем боролася ланка пожежогасіння служби безпеки на чолі із Сергієм Адабіром та старшими зміни.
Вони загасили пожежу.
Близько 18:00 — ще два удари один за одним. І люди знову йдуть до вогню.
Начальник десятого відділу Владислав Шаповалов гасить вуличний майданчик і все, що палає зовні. Вадим Ларіонов — фасад. До них приєднуються рятувальники. І вони знову перемагають вогонь.
Ще одне влучання — у район центру меблів. Спрацьовує система пожежогасіння.
Близько восьмої вечора, після чотирьох влучань, здається, що найстрашніше позаду. Торговельний центр практично врятований. Залишається лише тління.
Пів години, які вирішили все
А потім прилітають наступні шахеди. Один падає. Наступний влучає у склад центру меблів.
Починається нова пожежа. І саме в цей момент над містом продовжують кружляти ще два дрони.
Люди та рятувальники змушені залишити місце пожежі й знову піти в укриття.
Майже пів години вони не можуть повернутися. Цього часу вистачає. Вітер жене полум’я вглиб будівлі. Вогонь стрімко поширюється торговельним центром.
Коли люди нарешті повертаються, пожежа вже набрала такої сили, що починають складатися конструкції. 42 тисячі квадратних метрів спалахують. Торговельний центр, який працівники майже добу рятували власними руками, втрачено.
— Якби не останнє влучання, ми б урятували торговельний центр. Ми справді дуже старалися, — говорить директор ТЦ Олександр Дмитришин.
«Нашу собачку врятували»
Арка центрального входу — майже єдине, що залишилося від торгового центру. Біля неї зустрічає директор.
Олександру Дмитришину лише 42 роки. Двадцять із них він працює в «Епіцентрі». І перше, про що він говорить, — не про будівлю, збитки чи знищений товар.
— Нашу собачку, яка жила в торговельному центрі, прилаштували. Її забрала додому наша співробітниця.
І посміхається. Щиро.
На тлі обгорілого металу ця посмішка спочатку здається майже недоречною. А потім розумієш: саме в ній — дуже багато людяності.
Посеред величезної втрати люди продовжують думати про тих, хто був поруч. Навіть про собаку, яка роками жила разом із ними.
520 життів
У миколаївському «Епіцентрі» працювали 520 людей. Багато хто — від самого відкриття. Для них це було не просто місце, куди приходять на зміну. За роки тут з’явилися дружба, звички, свої традиції, своя маленька спільнота.
А для частини команди Миколаїв уже був другим шансом. Сюди переводили людей із раніше зруйнованих об'єктів компанії в Херсоні, Запоріжжі та Одесі. Вони вже одного разу втратили роботу через війну. Переїхали. Почали спочатку. Знайшли нову опору тут, у Миколаєві. І тепер втратили її вдруге.
Юлія Малюта пропрацювала в «Епіцентрі» півтора року. У день атаки вона залишалася тут до півночі. Наступного ранку знову приїхала. Стоїть біля згарища і плаче.
— Я не знаю, що мені тепер робити, чесно. Я залишилася без роботи. У мене троє дітей. Одна дитина ще зовсім маленька — їй лише п’ять років. Я дивлюся на все це і просто плачу. Це було наше життя. Для нас це була друга родина. Ми всі підтримували одне одного, були як одна сім'я. А тепер дуже багато людей залишилися без роботи.
За цими словами — справжня ціна кожного знищеного українського підприємства. Це сотні людей, чиє життя в одну мить змінюється.
Місце, де можна було згадати про мирне життя
Для прифронтового Миколаєва цей «Епіцентр» був набагато більшим, ніж торговий центр.
Це рішення не лише про квадратні метри. Бо напівзруйнованому прифронтовому Миколаєву потрібна надія. Бо надія — це єдине, що тримає всіх нас сьогодні.
У місті, яке живе під постійною загрозою обстрілів, залишилося небагато великих просторів, де життя хоча б зовні нагадує довоєнне. Сюди приходили сім'ями. Гуляли з дітьми. Обідали в кав’ярні. Купували необхідне. Іноді — речі, які насправді були зовсім не потрібні. Просто тому, що можливість ходити між рядами, вибирати чашку, квіти чи нову лампу, випити кави, поговорити — це теж нормальне життя. Сюди приїжджали навіть із Херсона.
Це було місце, де хоча б на годину можна було забути, що зовсім поруч — війна. Можливо, саме тому працівники так відчайдушно намагалися його врятувати. Вадим Ларіонов. Сергій Адабір. Владислав Шаповалов. І їхні колеги, які були поруч. Важливо знати їхні імена.
Бо українці сьогодні борються не лише за територію. Вони борються за свій дім. За свою роботу. За людей поруч. За своє звичайне життя. Тут знову будуть люди.
На місці зруйнованого торговельного центру в Миколаєві з’явиться новий. Таке рішення вже ухвалили в компанії. Його планують зробити більшим і сучаснішим — уже торговельно-розважальним центром. Це рішення не лише про квадратні метри. Бо напівзруйнованому прифронтовому Миколаєву потрібна надія. Бо надія — це єдине, що тримає всіх нас сьогодні.
