Чому молодь з півдня Одещини їде навчатись у Болгарію, Румунію чи інші країни і як Україні з ними конкурувати
Читайте NV у Google
Родини часто діють прагматично, тому питання повернення або утримання молоді не можна вирішити лише апеляцією до патріотизму, нагосила Майя Ніколаєва (Фото: DR)
Південь Одещини — українська Бессарабія — багатомовний, багатокультурний регіон, де поруч живуть українці, болгари, молдовани, гагаузи, албанці, румуни та інші національні спільноти. Але сьогодні ця різноманітність має не лише культурний, а й дуже практичний вимір: вона прямо впливає на освітні траєкторії молоді.
Для частини випускників із Болграда, Ізмаїла, Арциза, Тарутиного, Татарбунар, Рені чи Кілії вибір університету дедалі частіше стає не просто питанням спеціальності, а вибором між українською освітою в рідному регіоні та можливостями, які пропонують сусідні держави — передусім Болгарія та Румунія.
Про це говорять одразу три представники провідних університетів Півдня: перша проректорка ОНУ імені І. І. Мечникова Майя Ніколаєва, ректор Одеського національного економічного університету Анатолій Ковальов та ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету Ярослав Кічук.
NV публікує матеріал на основі їхніх інтерв'ю регіональній координаторці ініціативи Re: Open Ukraine Світлані Бондар у рамах інформаційного партнерства.
Їхні позиції різняться в акцентах, але збігаються в головному: Бессарабія — це не периферія, а стратегічний регіон. І якщо Україна хоче будувати добросусідство з країнами Центральної Європи та успішно рухатися до ЄС, питання освіти молоді з національних спільнот має перестати бути «локальною проблемою». Це питання державної політики, регіональної стійкості й майбутньої української політичної нації.
Прагматичний підхід родин до освіти та болгарські і румунські державні програми
Майя Ніколаєва, перша проректорка Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, кандидатка політичних наук, доцентка, професорка кафедри політології, тривалий час працювала у приймальній комісії і перш за все зазначає, що проблема вступу абітурієнтів з півдня Одещини не зводиться до мовного бар'єра чи слабкої української, на що часто нарікають ті, хто мислить стереотипами.
Насправді йдеться про конкуренцію освітніх систем, державні програми сусідніх країн, логіку родинного вибору, питання безпеки, вартості навчання і майбутніх перспектив для молоді.
Власне саме пані Майя неодноразово організовувала профорієнтаційні тури університету Бессарабією: Сарата, Тарутине, Ізмаїл, Кілія, Вилкове, Рені, Болград. Саме там особливо видно, що це не «периферія», а складний регіон із власною соціальною тканиною.
Південь Одещини — один із найскладніших і найцікавіших регіонів для української освітньої політики. Це територія, де вступна кампанія не зводиться лише до балів НМТ, рейтингових списків чи вибору спеціальності. Тут на рішення абітурієнтів впливають родинні історії, мовне середовище, етнічне походження, сусідство з країнами ЄС, безпекові обставини, а також те, чи бачить молода людина своє майбутнє в Україні.
«Це справді дуже різноманітний регіон. Люди жартують: в Україні офіційно нараховують 133 національні спільноти, а в Одеській області представлені 135 — і це не перебільшення».
Ця різноманітність напряму впливає і на освіту. «Свого часу на півдні області було багато шкіл із навчанням болгарською або молдавською. Згодом більшість перейшли на українську як мову викладання. Рідні мови залишились як окремі предмети — наприклад, у болгарській гімназії викладання українською, але курси болгарської мови й культури зберігаються».
Саме на цю мовну й культурну близькість почали активно спиратися сусідні держави. Болгарія, а згодом і Румунія, запропонували молоді з етнічних спільнот навчання в європейських університетах. Для українських закладів це стало реальною конкуренцією.
«Болгарія та Румунія почали надавати освітні можливості для молоді з етнічних спільнот: бюджетні місця, вступні іспити з історії та мови. Болгарія, наприклад, протягом кількох років виділяла близько 200 місць щороку для бессарабських болгар».
Для випускника з болгарським корінням це означало дуже конкретну перевагу: можливість безкоштовно вступити до провідних університетів Болгарії. Пані Майя згадує Софійський, Пловдивський, Варненський університети — заклади, куди український абітурієнт міг потрапити на бюджет саме завдяки програмам підтримки етнічних болгар.
«Це створило серйозну конкуренцію українським університетам. Болгарська філологія у нас поступово втратила попит. Раніше ми стабільно мали абітурієнтів із Болграда, Ізмаїла, Арциза, Тарутиного, Татарбунар. А зараз просто ніхто не подає документи».
Показовою є історія із дзвінком болгарського консула, який запитував, чому університет закрив болгарську філологію.
«Я відповіла чесно: проблема не в нас. Ви створили кращі умови для наших студентів — і вони поїхали до вас».
Ця фраза добре пояснює суть проблеми: українські університети змагаються не лише між собою. Вони конкурують із державними політиками сусідніх країн, які працюють із молоддю через мову, походження, стипендії, бюджетні місця й перспективу європейської мобільності.
«Іноді нам навіть виділяють бюджетні місця — 5−10 на спеціальність. Але на них просто ніхто не йде. Хто має болгарське коріння, їде вчитися до Болгарії. А тепер під час війни схожа ситуація і з Румунією».
Водночас співрозмовниця не зводить ситуацію до катастрофи. За її словами, за роки повномасштабної війни кількість вступників із півдня області до ОНУ суттєво не обвалилася. Але якщо дивитися ширше — на останні десять років — зменшення помітне.
Ті, хто залишаються в Україні й хочуть здобувати вищу освіту тут, зазвичай орієнтуються на рідний регіон. Особливо це стосується контрактного навчання: для родин мають значення ціна, безпека, близькість до дому, можливість не відривати дитину від звичного середовища.
Змінилася й сама логіка вступу. Якщо раніше абітурієнт подавав документи до конкретного університету, то тепер працює широкий конкурс: багато заяв, електронна система, непередбачуваність результату за бюджетними місцями. Через це університетам потрібно не просто «чекати» вступника, а пояснювати, чому саме їхня освітня пропозиція має сенс.
«Раніше вступник подавав документи в один конкретний виш. Тепер — широкий конкурс: 15 заяв, з них п’ять — на бюджет. Усе онлайн».
У цьому сенсі профорієнтаційні тури Бессарабією були дієвим інструментом.
«Коли вступники бачать викладачів і деканів, це інша атмосфера. А ще важливий фактор — сарафанне радіо: хтось уже навчається, ідуть до знайомих».
Окремий бар'єр, який, за словами пані Майї, поступово зникає, — уявлення про Мечниковський університет як про щось елітне й недосяжне для дітей із сільської місцевості чи малих громад.
«Колись наш університет здавався елітним і недосяжним. Зараз ми відкриті. Вступна кампанія абсолютно прозора. Якщо десь і подолали корупцію, то точно тут».
Найважливіша частина розмови — мовне питання.
«Побутує міф, що діти з нацменшин не вступають, бо не можуть скласти НМТ з української. Це не так. Вони просто краще знають болгарську чи румунську, бо це їхні рідні мови. Але це не означає, що вони не ідентифікують себе як українці».
Саме тут розмова переходить від вступної кампанії до значно ширшої теми — формування політичної нації. Для молоді з Бессарабії етнічне походження і громадянська ідентичність дедалі частіше не суперечать одне одному. Людина може бути українським болгарином, українським гагаузом, українцем із румунським чи молдовським родинним середовищем — і при цьому чітко пов’язувати себе з Україною як державою.
«Патріотизм — не лише мова. Формується політична нація. Якщо раніше нація асоціювалася з етнічністю, то зараз — з громадянством, із державою. Молодь із національних спільнот усе частіше називає себе українцями».
Це особливо важливо для державної політики. Якщо Україна хоче зберігати молодь із багатомовних регіонів у своєму освітньому й громадянському просторі, вона має бачити складність їхньої ідентичності, а не зводити її до мовного тесту чи етнічної графи в анкеті.
Втім, сьогодні університети вже не можуть повноцінно відстежувати цю динаміку статистично. Раніше у вступних заявах була графа «національність», тепер такої опції немає. Це правильно з погляду недискримінації, але ускладнює аналіз реальної присутності національних спільнот у вищій освіті.
Що стосується адаптації студентів, пані Майя не вважає її системною проблемою, якщо молодь вступає в університет у своєму регіоні. Одеса й Одеська область самі по собі є багатомовним середовищем, тому студенти не потрапляють у радикально чужий простір. Водночас вона наводить промовистий приклад.
«Одна студентка на моїх парах і семінарах мовчала цілий рік, хоч і добре здавала тести. Коли я з’ясувала, що вона просто погано володіє українською, і дозволила їй відповідати болгарською, вона ожила, защебетала і відповіла на всі запитання. Це нормально».
Цей приклад важливий не тому, що університет має переходити на інші мови викладання, а тому, що він показує різницю між незнанням і невпевненістю. Студент може розуміти українську, добре писати тести, але потребувати часу, щоб вільно говорити академічною мовою.
Бессарабія в цьому сенсі — простір мішаних родин і гнучких ідентичностей. Для регіону нормально, коли в одній сім'ї співіснують кілька мов, кілька родинних ліній і кілька культурних пам’ятей.
«У мене теж така сім'я: мама — українка, тато — болгарин. Ми вдома говорили болгарською, а з бабусею й дідусем — українською».
Саме тому освітній вибір не завжди збігається з внутрішнім відчуттям належності. Частина студентів, які виїжджають до Болгарії, можуть отримати безкоштовне навчання, але не почуватися там «своїми». Пані Майя згадує розмову зі студентками Софійського університету, які казали, що в Болгарії вони не сприймаються як болгари.
Це один із найважливіших парадоксів: формально програма підтримки етнічних болгар відкриває двері до європейської освіти, але в реальному студентському середовищі молоді люди з України можуть залишатися «іншими». Ба більше, не завжди самі абітурієнти є головними авторами такого рішення.
«Якби мали вибір, краще б вступили в Одесі чи Києві. Але вдома це не обговорюється — рішення ухвалюють батьки».
Тому питання повернення або утримання молоді не можна вирішити лише апеляцією до патріотизму. Родини часто діють прагматично: шукають безкоштовне навчання, безпечніше середовище, документи, які відкривають двері в ЄС, перспективу виїзду далі. Україна має відповідати не моралізаторством, а власною сильною пропозицією.
Пані Майя формулює це дуже конкретно: держава має показати молодій людині майбутнє.
«Держава повинна показати дітям майбутнє. Підтримка молодих фахівців, працевлаштування, розвиток. Бо не кожен хоче повертатися в село викладати математику. Хочеться перспективи».
Водночас виїзд за кордон не завжди означає остаточну втрату зв’язку з Україною. Співрозмовниця наводить приклад родички, яка вступила до болгарського університету за державною програмою, паралельно навчалася заочно на українській філології в Україні, згодом поїхала до Люксембургу, але продовжила викладати українську в недільній школі та брати участь у волонтерських ініціативах.
Саме цей приклад показує, що сучасні освітні траєкторії вже не є лінійними. Молодь може навчатися в Болгарії, жити в Люксембурзі, підтримувати Україну, викладати українську, працювати у волонтерських проєктах. Завдання держави — не лише фізично втримати людину, а зберегти її зв’язок з українським освітнім, мовним, професійним і громадянським простором.
У підсумку розмова з головою приймальної комісії ОНУ імені Мечникова показує: питання вступу абітурієнтів із Півдня Одещини — це не історія про «слабку українську» чи «нелояльність» національних спільнот. Це історія про конкуренцію можливостей. Болгарія та Румунія пропонують молоді зрозумілі освітні маршрути. Україна має запропонувати не менш зрозумілу перспективу: якісну освіту, повагу до багатомовного досвіду, прозорий вступ, м’яку адаптацію, професійний розвиток і відчуття, що українське майбутнє може бути не гіршим за європейське.
Як утримати молодь із півдня Одещини в українському університетському просторі
Ректор Одеського національного економічного університету, доктор економічних наук, професор Анатолій Ковальов говорить про цей регіон як про стратегічний простір для розвитку української освіти на Півдні.
«Для нас південь Одещини — дуже важлива територія з усіх точок зору, зокрема стратегічної. Це також наш серйозний резерв для набору студентів».
Саме тому університет працює з цими громадами напряму. Викладачі й декани ОНЕУ виїжджають до Татарбунар, Ізмаїла, Болграда, спілкуються зі школярами, пояснюють освітні можливості та намагаються показати, що навчання в Одесі — це реальний і конкурентний маршрут.
Ключова перевага Одеси, за логікою Ковальова, полягає в тому, що вона дає можливість навчатися вдома, але не в ізоляції. Для випускника з півдня області це простір, який культурно зрозумілий, географічно близький, але водночас достатньо великий, відкритий і насичений, щоб дати повноцінний студентський досвід.
«Передусім — це навчання вдома, без складної адаптації до іншої країни. Для багатьох це дуже важливий фактор. Університет — це не лише аудиторії й лекції. Це комплексне студентське життя: спорт, дозвілля, культурні події, спілкування з однолітками, участь у молодіжних ініціативах».
Окрема тема — мова. У публічних дискусіях вступ абітурієнтів із багатокультурних громад півдня Одещини часто спрощують до мовного питання. Але Ковальов не вважає його критичним бар'єром. Для молоді з Бессарабії багатомовність є природним середовищем, а не винятком: українська, болгарська, молдовська, румунська й інші мовні контакти співіснують у повсякденному житті.
Саме тому Одеса, на його думку, може бути для таких студентів комфортним простором. Її історична багатокультурність не має сприйматися як загроза українській освіті. Навпаки, вона може бути перевагою, якщо університети вміють працювати з цим досвідом.
«Одеса в цьому сенсі дуже комфортне й толерантне місце. Тут історично сформувався сплав культур, націй, релігій, різних підходів і традицій. Тому мовний фактор не має бути бар'єром. Навпаки, для багатьох студентів така багатомовність може стати перевагою».
Натомість головним фактором, який нині впливає на вибір молоді та їхніх родин, є безпека. Повномасштабна війна змінила саму логіку вступу: для родин важливо не лише те, де якісніша програма, а й те, де дитина буде в більш захищеному середовищі, наскільки далеко вона буде від дому, чи зможе родина підтримувати її в разі небезпеки.
У цьому контексті ректор критично говорить про державну політику щодо університетів у прикордонних і прифронтових регіонах. На його думку, такі заклади потребують не формального реформування за загальною логікою, а продуманої підтримки з урахуванням регіональної специфіки.
«Передусім треба не заважати університетам поспішними, недостатньо проаналізованими реформами».
Йдеться, зокрема, про інтеграційні процеси у вищій освіті, коли рішення про об'єднання або трансформацію університетів можуть ухвалюватися без достатнього аналізу наслідків для конкретних регіонів. При цьому Ковальов наголошує: регіональні університети мають потенціал і здатні зростати навіть у складних умовах. ОНЕУ, за його словами, демонструє позитивну динаміку набору, зокрема на окремих актуальних освітніх програмах.
«Наш університет показує, що може розвиватися. Ми спромоглися щороку нарощувати набір на 15−20%, а минулого року за окремими освітніми програмами — навіть на 35%».
Одним із прикладів є маркетинг — спеціальність, попит на яку суттєво зріс. Це свідчить, що молодь реагує на програми, які бачить як сучасні, прикладні й пов’язані з ринком праці.
«Маркетинг зараз дуже популярний напрям. У нас на першому курсі навчається 360 студентів за цією спеціальністю. Такого раніше не було».
Окремий виклик — повернення молоді, яка вже здобула бакалаврську освіту за кордоном. Ковальов визнає: якщо студент успішно почав освітню траєкторію в Бухаресті, Софії чи іншому європейському місті, переконати його повернутися в українську магістратуру непросто. Але це не означає, що українські університети мають відмовитися від конкуренції за таких студентів. Українська магістратура може бути привабливою, якщо пропонує нижчу вартість навчання, ближчий зв’язок із реальним ринком праці та зрозумілі можливості працевлаштування.
«Після магістратури дуже важливо розуміти, куди йти працювати. Якщо людина не має гарантованого працевлаштування на Заході, в Україні для неї можуть бути хороші можливості».
У цьому контексті ректор бачить перспективу у співпраці університетів із Державним центром зайнятості. За його словами, центри зайнятості можуть бути не лише посередниками на ринку праці, а й інструментом корекції освітніх траєкторій.
Головний висновок із цієї розмови простий: Україна не може втримувати молодь із півдня Одещини лише патріотичною риторикою. Їй потрібно пропонувати конкурентну освіту, безпечне середовище, сильне студентське життя, повагу до багатомовного досвіду регіону і зрозумілий професійний горизонт після диплому. Саме тоді Одеса може бути не запасним варіантом, а свідомим вибором для молоді з Бессарабії та всього українського Півдня.
Чому молодь виїжджає і як зберегти її зв’язок з Україною
Ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету, доктор педагогічних наук, професор Ярослав Кічук називає ситуацію критичною: розмови про те, що частина молоді не доїжджає ані до Одеси, ані до Києва, відповідають дійсності. Причина — не в слабкості окремих українських університетів, а в тому, що сусідні держави системно працюють із молоддю етнічних громад через бюджетні програми, мовні зв’язки та привабливі освітні маршрути.
«Абітурієнти взагалі виїжджають з країни в Софію, Бухарест, ба навіть у Стамбул чи Анкару. Причина проста: там діють бюджетні програми від урядів Болгарії, Румунії, Туреччини».
Це означає, що Бессарабія опинилася в реальному конкурентному полі. Українські університети тут змагаються не лише між собою, а з освітніми політиками сусідніх держав. Родини мають вибір, і цей вибір часто цілком прагматичний.
Кічук не пропонує відповідати на це заборонами чи моралізаторством. Навпаки, він визнає право молоді та її батьків обирати. Але ключове завдання, на його думку, полягає в іншому: зберегти зв’язок цих молодих людей із регіоном і Україною.
«Ми розуміємо, що живемо у конкурентному середовищі, де абітурієнт і його батьки мають право вибору. Але головне зробити так, щоб після здобуття освіти вони поверталися додому».
У цій логіці Ізмаїльський університет для Бессарабії він виконує значно ширшу роль: утримує інтелектуальний центр у прикордонному регіоні, працює з мовами національних спільнот, залучає молодь до місцевих громад і допомагає не розірвати зв’язок між освітою, культурою та розвитком Півдня.
«Наш університет, який цьогоріч відзначає 85 років, працює в самому серці української Бессарабії. Я називаю його стратегічно важливим об'єктом у стратегічно важливому регіоні».
У регіоні, де перетинаються болгарська, румунська, гагаузька, албанська, українська та інші ідентичності, виш стає місцем, де можна не протиставляти локальну спадщину українській державності, а поєднувати їх.
Практичною відповіддю на конкуренцію із закордонними університетами Кічук називає подвійні освітні програми. Їхній сенс — не закрити молодь у регіоні, а дати їй можливість здобувати сучасні знання й водночас не втрачати зв’язку з Бессарабією.
«Пропонуємо альтернативу: подвійні освітні програми, що дозволяють зберегти зв’язок з рідним регіоном та здобути знання, необхідні для сталого розвитку півдня Одещини».
Цей підхід важливий саме для прикордоння. Молодь із Бессарабії часто володіє кількома мовами, виростає в багатокультурному середовищі й потенційно може бути цінним капіталом для транскордонної співпраці, місцевого самоврядування, освіти, бізнесу, культурної дипломатії. Але для цього вона має бачити, що її компетенції потрібні саме тут.
Центральна теза в роздумах Кічука — збереження мов національних спільнот. Він говорить про це не як про факультативний додаток до освіти, а як про питання майбутнього регіону. У 2025 році університет уперше отримав державне фінансування для підготовки вчителів болгарської та англійської мов. Для Бессарабії це сигнал про те, що держава може підтримувати мовні потреби громад не лише декларативно.
Водночас ситуація з іншими мовами складніша. Румунська потребує відновлення, гагаузька перебуває під загрозою, а албанська в окремих громадах уже майже втратила живу міжпоколінну передачу. Приклад Каракурта для Кічука є особливо болючим, бо показує: без системної роботи мова може зникнути навіть там, де історично була частиною локальної ідентичності.
«Бачимо на прикладі албанської мови в селі Каракурт: уже сталося незворотне — молодь фактично перейшла в болгарське культурне середовище, і албанської від них уже майже неможливо почути».
Ця теза важлива для всієї української політики щодо національних спільнот. Підтримка мов не має зводитися до символічних фестивалів або разових заходів. Якщо мова не вивчається в школі, не має свого вчителя, університетської підготовки, престижу серед молоді та місця в публічному житті, вона поступово зникає. А разом із нею зникає частина українського культурного ландшафту.
«Албанська, болгарська, румунська, гагаузька мови — це все частина України і її розмаїття. І, зрештою, всіх нас об'єднує саме Україна. Український народ — це представники всіх національностей, які тут живуть».
Це фактично формула політичної нації для Бессарабії. Українська ідентичність тут не повинна вимагати відмови від болгарської, гагаузької, румунської чи албанської спадщини. Навпаки: сильна українська держава має показати, що ці спадщини можуть бути не «ризиком», а ресурсом стійкості, добросусідства й регіонального розвитку.
Ще одна важлива теза Ярослава Кічука — про обов’язкове залучення молоді до національно-культурних товариств і громадського життя. Для нього освіта не закінчується аудиторією: вона має працювати разом із культурною пам’яттю, локальними ініціативами, родинними традиціями та громадською активністю.
Саме тому пан Ярослав позитивно оцінює громадські ініціативи, які показують молоді Україну як простір можливостей. Зокрема, він згадує проєкти громадської організації Центр розвитку Бессарабії, що знайомлять талановиту молодь Буджака з Києвом та Одесою.
«Це не були формальні екскурсії: діти відвідували як пам’ятки минулого так і сучасні хаби: це була Києво-Печерська лавра та Unit City й інші технологічні та культурні центри, вони спілкувалися з молодими програмістами, бачили приклади успіху та розвитку».
Такі поїздки важливі тим, що змінюють оптику. Для підлітка з невеликої громади Україна може перестати бути лише простором обмежень, війни й нестачі можливостей. Вона може постати як країна технологій, освіти, культури, горизонтальних зв’язків і молодих успішних людей.
Окремо ректор говорить про НМТ. У дискусіях про відтік молоді з Бессарабії часто можна почути припущення, що випускники уникають українського вступу через страх перед іспитами. Пан Ярослва же не вважає це головною причиною. На його думку, проблема не в самій процедурі вступу, а в тому, чи бачить молодь сенс залишатися.
«Я переконаний, що проблема не в іспитах. Проблема глибша: у створенні гідних умов для молоді».
У підсумку Ярослв Кічук розглядає тему абітурієнтів із Бессарабії значно ширше, ніж як суто питання набору студентів. Для нього це розмова про майбутнє півдня України: чи зможе регіон зберегти свої мови, громади, освітні інституції, локальних лідерів і молодих фахівців.
Його фінальний акцент — збереження ідентичності, підтримка національних спільнот і створення умов для розвитку молоді не роз'єднують Україну, а навпаки — роблять її сильнішою. Особливо в регіоні, де добросусідство з Болгарією, Румунією, Молдовою і Туреччиною починається не з дипломатичних декларацій, а з конкретних людських зв’язків.
«Збереження унікальної культурної ідентичності, підтримка національних спільнот, створення можливостей для розвитку молоді — ось що формує сильну й єдину українську націю. Я вірю, що більшість із тих, хто сьогодні виїхав, все ж таки повернеться. Бо наша головна цінність — це люди. Наша університетська спільнота системно сприяє реалізації проукраїнської гуманітарної політики в південних місцевих громадах.
Основним пріоритетом у виховній діяльності університетської спільноти є формування проєвропейського світогляду, активної громадянської позиції. Наші здобувачі вже в студентські роки ініціюють проєкти, працюють за фахом, створюють інститути громадянського суспільства, впливають на позитивні зміни в своїх селах і містах Української Бессарабії, Буджаку".
Світлана Бондар, регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
* Матеріал підготовлено Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду Відродження в рамах спільної ініціативи Вступаємо в ЄС разом. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду Відродження.
