«Ти робиш усе, щоб залишитися живим». Український військовий — про два роки полону, абсурд у головах росіян і вибір служити у 18 років

Владислав пішов до українського війська у 18 років. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, він служив у Десантно-штурмових військах і невдовзі опинився в боях у Харківській області — зокрема поблизу Ізюма та Кам’янки.

У Кам’янці його взяли в полон 25 березня 2022 року — у день народження — після того, як російські війська зайшли у вщент зруйноване танками й артилерією село. Понад два роки потому він повернувся з полону сильно виснаженим і психологічно травмованим.

Зараз Владислав працює юрисконсультом і допомагає українським військовослужбовцям, колишнім військовополоненим та іноземним бійцям розбиратися з військовою бюрократією, документами, виплатами й реінтеграцією.

В інтерв'ю The New Voice of Ukraine він розповів про бій, після якого потрапив у полон, досвід російської неволі, роль пропаганди в російському суспільстві та прогалини в українській системі підтримки тих, хто повертається з полону.

— Розкажи трохи про себе і як ти опинився у війську?

— Мене звати Владислав Харитонов. Мені 25. Я з Малинівки Чугуївського району Харківської області. У школі я був хорошим учнем — майже відмінником.

У мене ніколи не було одного чіткого плану на майбутнє. Я хотів бути і тим, і тим, і тим. Але зрештою обрав військо. Чесно кажучи, усе почалося з форми. Побачив український піксель і подумав: блін, хочу.

Фото: Надано Владиславом Харитоновим

Коли мені було 17, я пішов до військової частини й сказав, що хочу служити. Мені дали пройти психологічний тест, а потім запитали, скільки мені років. Я сказав: 17. Вони відповіли: «Приходь, коли буде 18». Тож я почекав іще рік.

— Де ти був, коли почалося повномасштабне вторгнення? Чи стало воно для тебе несподіванкою?

— Я служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні у Костянтинівці. У січні 2022 року бачив пости хлопців із розвідки — вони показували тепловізійні знімки російської техніки біля кордону. Я сприймав це спокійно. Я служив, тож подумав, якщо щось станеться — будемо працювати. Це наша робота.

Фото: Надано Владиславом Харитоновим

Наш командир батальйону зібрав усіх на плацу 23 лютого. Це був дуже сильний командир, ветеран часів АТО й один із «кіборгів», які обороняли Донецький аеропорт. Він сказав: якщо хтось не готовий захищати країну, якщо хтось відчуває, що не зможе, або розуміє, що буде лише заважати, — може вийти зі строю.

Ніхто не вийшов. Усі все розуміли.

— Яким став початок вторгнення особисто для тебе?

— Ми захищали Харківську область — Грушуваху, Малу Комишуваху, Барвінкове, Ізюм, а потім Кам’янку. У мене був кулемет ПКМ, який в армії називають «покемоном».

Пам’ятаю, як ми заходили в Ізюм із боку Донеччини. Це було як у бойовику, як у Battlefield. Небо було червоне. Тоді вони ще скидали ФАБи, а не керовані авіабомби. Били по всьому. Ми постійно розосереджувалися, щоб по нас не влучили.

Потім був ближній контакт. Пам’ятаю невелику церкву, де засіли росгвардійці. Росіяни постійно кажуть, що віра — це святе і звинувачують нас, а самі вже із самого початку вторгнення у 2022 році не мали нічого святого і ховалися у школах і церквах.

Ми працювали по них із РПГ і кулеметів. Відстань була дуже близька — може, 15 метрів.

— Як розвивався бій у Кам’янці і як тебе взяли в полон?

— Ми зайшли в Кам’янку десь у середині березня [2022 року — Ред.]. Село розташоване нижче, під схилом, а російські позиції були вище. Вони били по нас танками зверху. Ми були як на долоні.

Хлопці з 95-ї бригади, яких ми міняли, одразу сказали нам: розходьтеся по погребах. Якщо треба рухатися — тільки спринтом. Якщо починається обстріл — одразу під землю.

Там було перехрестя, яке ми називали «мусоркою». Росіяни постійно лізли звідти. Я був одним із двох кулеметників. У якийсь момент мій побратим Ілля спустився і сказав, що в нього закінчилися набої. Я піднявся його замінити.

Я бачив короткі перебіжки між будинками — крізь дим миготіли руки. Почав працювати з ПКМ по диму й руху. Вони наближалися. Потім постріл із РПГ влучив зовсім поруч — може, за два метри від мене. Був вибух. Я відкрив очі, голова паморочилася, короб із набоями вирвало, шолом відлетів убік. Я отримав сильну контузію і був повністю дезорієнтований.

Уже після полону я дізнався, що там були величезні танкові бої. Кам’янку фактично стерли.

Тієї ночі ми чули техніку й вертольоти. Один із хлопців сказав, що це наші. Я відповів: ні, це точно не наші. Зв’язок був великою проблемою. У нас було лише три дешеві китайські рації на трьох командирів відділень, і вони майже не працювали. Це були далеко не Motorola і не Harris — до того ж ми боялися, що росіяни можуть перехоплювати наші розмови.

На ранок ми зрозуміли, що наш командно-спостережний пункт порожній. Треба було виходити посадками. Потім ми почули, як росіяни зачищають погреби. Ми зрозуміли, що вони вже в селі.

Ми намагалися завалити вхід до погреба сітками з-під картоплі й мішками. Я хотів поставити розтяжку на двері, але гранат у нас не було. Нічого не було.

Потім ми почули кроки. Хтось запитав: «Єсть кто?». Ми мовчали. Один із наших потягнувся до автомата. Мій кулемет у мене уже забрали, бо я був сильно контужений. Росіянин почав заходити. Я зрозумів: це кінець.

Нас витягнули, поклали на землю і зв’язали руки за спиною. Це був мій день народження — 25 березня 2022 року.

—  Що сталося одразу після того, як вас узяли?

— Нас били, поставили на коліна зі зв’язаними за спиною руками. В одного з наших хлопців був десантний ніж, який йому подарували на день народження. Один росіянин узяв цей ніж і почав тикати ним біля моєї ноги, у штанину. Я розумів, що може статися будь-що.

Потім вони почали казати: «Ми вас захищати не будемо, нацисти». Ми питали: «Чому ми нацисти?». Вони відповідали: «У вас там бандерівці, азовці бігають».

Фото: Надано: Владислав Харитонов

Вони буквально повторювали всю маячню, яку бачили по телевізору. Повністю прошиті пропагандою.

Вони питали, звідки працює українська артилерія. Ми справді не знали. Нас привезли на бронетранспортері й висадили. Ми не знали, де стоять артилерійські позиції.

Потім нас кинули в бронемашину — просто на підлогу — і притиснули ногами. Нас повезли через Бобрівку, а потім у Шебекіно у Бєлгородській області Росії.

У Шебекіно був наметовий табір. Охорона, буржуйка, якась їжа. Потім почалися допити. Я зрозумів, що про особисті дані вони знають багато — хто ти, звідки, твоя родина. Але у військовому сенсі вони майже нічого не знали, і саме це їх цікавило найбільше.

Я сказав, що навчався на стрільця-санітара і потрапив у полон під час першого виходу. Цієї історії притримувався два роки і три місяці.

— Що ти зрозумів про російську систему, коли опинився всередині?

— Приблизно через місяць нас перевезли до слідчого ізолятора у Старому Осколі. Там ми вперше зіткнулися зі спецназом ФСІН [рос. Федеральная служба исполнения наказаний — Ред.], російської тюремної служби. Кожен рух був принизливим: зігнутий, руки за спиною, собаки, маски, дубинки. Якщо ти ставав не так або недостатньо широко розставляв ноги біля стіни, били електрошокером.

Саме тоді ми зрозуміли, що потрапили в іншу систему — і, певною мірою, у зовсім інший світ. У них було зовсім інше розуміння реальності.

В Україні, навіть попри інформаційно-психологічні операції, існує вільний інформаційний простір. Ми можемо дивитися різні джерела, аналізувати їх і хоча б розуміти, що на нас можуть намагатися впливати. Але свободи думки є! Там усе однобоке. Це як у Північній Кореї. У полоні це було дуже добре видно.

— Що найбільше вразило тебе в росіянах, з якими ти стикався — охоронцях, слідчих, конвоїрах?

— Завжди були ті самі слова: «нацисти», «бандерівці», «бази НАТО». Повний абсурд.

З нами був 74-річний цивільний чоловік з Ізюма, Микола Іванович. Він постійно питав: «За що?». Це був просто літній чоловік. Вони відповідали йому своїми вигаданими поясненнями, але все завжди зводилося до одного: нацисти, бази НАТО, бандерівці.

Нас також змушували дивитися російське телебачення. Нас виводили, садили перед телевізором і попереджали, щоб ніхто не сміявся і не реагував «неправильно». Вони показували сюжети про «супербандерівців», списки ворогів, Азов, позивні. Це була спроба нас перепрошити.

Але навіть через півтора року в полоні побиття тривали щодня. Побої, кийки, електрошокери, промивання мізків і примусова робота.

Ми шили одяг для фермерів. Якщо не виконуєш норму — тебе били. Там були і звичайні зеки. Дехто співчував нам, зокрема люди родом з України, які казали: «Пацани, нам вас шкода. За що це все?». Інші були агресивними й намагалися створити нам проблеми.

Був один спецназівець — якут або бурят, десь із Сибіру, — який постійно знущався з нас і намагався самоствердитися. Одного разу, коли в нього вже закінчилися всі «аргументи» про «нацистів», він сказав щось на кшталт: «У нас у селі моя мати ходить босими ногами по сирій землі, а ваші — по асфальту».

На його думку, це мало переконати нас, що Росія правильно зробила, напавши на Україну.

Ми просто сиділи й думали: ти ж дорослий чоловік. Навіщо ти це говориш?

—  Що допомогло тобі витримати понад два роки в полоні?

— Найважливіше — це спілкування. Мені пощастило зустріти там своїх людей.

Я був із хлопцями з Маріупольського напрямку і з півночі Харківської області. Вони були просто з залізобетону. Багато хто з них був цивільним, але під час повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю. Дехто вчився стріляти з РПГ по YouTube — і воював дуже сильно.

Я служив у війську з 2019 року, але я ними захоплювався. У мене до них величезна повага.

Друге — книжки. Вони давали нам радянську літературу, і навіть це допомагало відволікатися. Одного разу, коли нам не дали туалетний папір, ми використали книжку з історії Росії. Ми мали її вчити. А ми нею підтиралися.

Ти також виживаєш, роблячи те, що можеш. Якщо тобі кажуть підтягнутися 50 разів — ти намагаєшся. Якщо кажуть віджиматися — ти намагаєшся. Ти робиш усе, що можеш, щоб залишитися живим.

— Як сталося твоє звільнення?

—  За стільки часу ми вже навчилися розпізнавати певні ознаки. Коли хлопців забирали на обмін, це зазвичай відбувалося вночі. Викликали прізвища. Але ти ніколи не знав, це обмін чи чергове «етапування».

Це було страшно. Якщо це було етапування до іншої тюрми, то там була так звана «прийомка» спецназом — одна з найгірших речей, які можна пережити. Вони ставали у два ряди, змушували тебе проходити між ними й били всім, що тільки можна уявити. Таке «привітання» направлене на те, щоб тебе зламати.

Вони часто казали: «Скоро буде обмін». Потім минав ще рік. Потім знову казали: «Скоро». Тому коли викликали прізвища, ти ніколи не знав, що це.

Мене обміняли влітку 2024 року.

—  У якому стані ти був після обміну?

— Спочатку головне завдання було просто мене відгодувати. Мій зріст — 1,92 метра, а важив я менше 60 кілограмів.

Психологічно теж було важко. Навіть зараз уночі я можу реагувати, якщо щось гучно звучить, як вибух. Я зрозумів, що з цим треба працювати і це не те, чого можна просто і швидко позбутися.

Фото: Надано Владиславом Харитоновым

Спершу я не працював із психологом. Мені треба було трохи відійти від того, що я військовослужбовець. Треба було відпочити й переключитися.

Я поїхав до Німеччини на чотири чи п’ять місяців як біженець. Жив недалеко від Кельна і Дортмунда, намагався там облаштувати життя. Але це чужа країна з чужими правилами. Я зрозумів, що у своїй країні можу зробити більше, тому повернувся.

— Що ти почав робити після повернення в Україну?

— Я долучився до харківського ветеранського руху «Пліч-о-пліч», а зараз працюю юрисконсультом у юридичній фірмі.

Під час служби я навчався на юриста. Після повернення почав розбиратися зі своїми військовими документами: виплатами, матеріальним забезпеченням, реабілітацією — усім, що я заслужив за роки служби. З цим була доволі сильна плутанина. Я почав вивчати систему і свої права. А потім подумав: мені треба працювати там, де я зможу допомагати іншим.

— Як колишній військовополонений і тепер уже юрист, які головні проблеми ти бачиш у людей після повернення з полону?

—  Одна з головних проблем стосується людей, які воювали, але не були належним чином оформлені у Збройних силах. Наприклад, людина була в територіальній обороні, їй дали зброю, і вона пішла воювати. А потім повертається вже як цивільна особа. Оскільки вона не була офіційно оформлена як військовослужбовець, вона не може реалізувати багато своїх прав. Це впливає на документи, статус, виплати — на все.

Для цивільних, які повертаються з полону, виплата зараз становить 100 тисяч гривень. Але з нинішніми цінами на лікування й реабілітацію цієї суми недостатньо, щоб людина могла фізично й психологічно повернутися до попереднього стану.

З військовослужбовцями ситуація інша. Вони отримують бойові виплати й зарплату, але з них усе одно утримують податки. На мою думку, система створює замкнене коло, коли гроші фактично забирають в армії, щоб фінансувати потреби самої армії.

Але проблема не лише в грошах. Родини військовослужбовців не повинні бігати всюди і шукати інформацію. Має бути централізована служба, яка працює з такими випадками, збирає інформацію і комунікує з рідними.

Людям, які повертаються з полону, потрібна реальна адаптація, а не просто обіцянки. Їм потрібні серйозна реабілітація і тривалий супровід.

— Ти також працюєш з іноземними військовими в Україні. З якими проблемами вони стикаються?

— Я допомагав волонтерам із Нідерландів, Колумбії, США, Великої Британії. Найбільші проблеми — це непорозуміння з командуванням, питання виплат і мовний бар'єр.

Навіть написати звичайний рапорт для іноземного військовослужбовця може бути складно, якщо він не розуміє мови й системи. Ми дали людям з інших країн можливість долучитися до захисту України, але не створили повноцінних умов, щоб вони могли реалізовувати свої права.

Я думаю, що в армії потрібні невеликі спеціалізовані структури підтримки з юристами, які могли б пояснювати іноземним військовим хоча б базові правові речі. Вони потрапляють у ту саму правову систему, що й українські військові, але багато хто не розуміє, як вона працює.

— Що допомогло тобі реінтегруватися? І що б ти порадив іншим колишнім військовополоненим та військовим?

— Розвиток. Це стосується не лише колишніх військовополонених, а й військових, які повертаються з довгих ротацій. Люди проводять по шість місяців або рік на позиціях і не встигають психологічно відновитися.

Треба знайти для себе щось, окрім військової служби. Читати. Учитися. Працювати над собою. Мій директор подарував мені чудову книжку про ПТСР і те, як працювати з його наслідками, — «Броньований розум» Вальде Хана. Вона допомогла мені зрозуміти, що з цим можна працювати, тому я б рекомендував її всім, хто стикається з подібними проблемами.

Військовослужбовцям я б порадив максимально навчатися. Дивитися навчальні матеріали, вивчати досвід інших підрозділів, учитися, якщо немає можливості пройти повноцінну підготовку. І говорити командуванню, щоб вас відправляли на навчання. Більше навчання, більше практики. Це має значення.

Якщо ви хочете спершу залишитися живими, а потім стати професіоналами, розвивайте свої навички.