Чому плачуть маскарони? Як військовий та ветеран рятують архітектурну спадщину Києва
Читайте NV у Google
Учасники та учасниці мистецької резиденції Чому плачуть маскарони? (Фото: Олеся Саєнко)
Як пам’яткоохоронна резиденція, започаткована чинним військовослужбовцем Олександром Ленем і ветераном, реставратором Данилом Гуріним, привертає увагу до теми збереження культурної спадщини.
Резиденція фокусується на архітектурі та мистецтві кінця XIX — початку XX ст. через освітні програми, волонтерські ініціативи та залучення громадськості. Ініціативу було реалізовано в рамах проєкту ВІЛЬНО/VILNO.
В інтерв'ю NV Олександр Лень і Данило Гурін розповідають, чому вирішили разом узятися за цю тему, і розмірковують про те, чи усвідомлює українське суспільство цінність і важливість культурної спадщини сьогодні.
Про ідею резиденції та професійний бекграунд
Олександр Лень: Сама ідея резиденції з’явилася досить давно, ще коли в Києві на вулиці Великій Житомирській, 4, існував культурно-освітній простір Цегла. На жаль, кілька років тому через низку обставин він припинив своє існування. Колектив тоді розпався, кожен почав займатися своїми справами, але ідея резиденції буквально витала в повітрі. Ми шукали можливості втілити її разом з Анастасією Кузьменко, яка також була частиною команди Цегли.
З Данилом ми познайомилися завдяки програмі Вільно від Іншої освіти. Під час першої ж телефонної розмови ми почали активно спілкуватися, згодом зустрілися в Києві й детально обговорили можливість створення цікавої освітньої програми. Так закрутилася наша співпраця, і проєкт став реальністю для учасників.
Питання збереження культурної спадщини хвилювало всіх, хто був дотичний до Цегли — і митців, і просто небайдужих громадян. Власне, завдяки тим освітнім вечорам, куди приходили різні лектори й ділилися знаннями про старий Київ, ця тема й викристалізувалася. Мій особистий бекграунд — це навчання в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), власна художня практика та певний досвід викладання в приватній студії.
Данило Гурін: Ми з Олександром зійшлися на тому, що навчалися в одній академії — НАОМА, просто я трохи раніше, а Олександр пізніше. Під час спілкування ми вирішили подати спільну заявку на програму Вільно, де передбачалися невеликі грантові можливості для реалізації культурних ініціатив. Нам дуже сильно допомогла Анастасія Кузьменко, за що я їй неймовірно вдячний.
Щодо мого професійного досвіду, то я фактично все життя, крім часу служби, присвятив реставрації. Працював у культурному секторі: мав приватну практику, працював у музеї як реставратор, згодом — як заступник директора з наукової роботи. Також розвивав власну художньо-реставраційну майстерню. Серед наших великих проєктів до повномасштабного вторгнення — реставраційні роботи на Центральному автовокзалі та Річковому вокзалі в Києві.
Ще тоді ми зрозуміли: ділитися знаннями надзвичайно важливо. Люди мають до цього великий інтерес, це знаходить живий відгук і дозволяє формувати правильне сприйняття спадщини в суспільстві та локальних спільнотах. Навіть порівняно незначними зусиллями можна реально впливати на те, як люди ставляться до збереження культури в усіх її проявах.
Наповнення освітньої програми
Олександр Лень: Наша команда складається з трьох запрошених кураторок, які стали основою проєкту. Це Даша Корба — архітекторка, голова ГО Мапа реновації. Вона взяла на себе кураторство над частиною учасників та проводила заходи, а також Поліна Пискурьова та Тетяна Тадай. З дизайном, створенням плакатів для подій та загальною візуальною концепцією для соцмереж нам допомагала Ярослава Ковальчук. Організаційне ядро резиденції — це ми втрьох: Даня, я та Анастасія.
Освітня програма для учасників була дуже насиченою й тривала 16 днів. Події відбувалися щодня, а на вихідних ми часто проводили по два заходи на день. Ми прагнули постійно змінювати локації. Екскурсії, лекції та практикуми проходили в різних партнерських просторах Києва. Ми робили публічні події в Національному художньому музеї України (НХМУ), у культурно-мистецькому просторі Mlyn, у просторі Їде дах, у Національній науковій медичній бібліотеці, а також виїзні заходи на дачі Братмана, біля садиби Барбана тощо.
Участь у резиденції була безкоштовною, ми оголошували відкритий набір. Отримали 110 заявок, з яких мали відібрати лише 12 учасників. Заявки були неймовірно якісними, люди пропонували надзвичайно різні й глибокі ідеї. Оскільки за сухим текстом важко повністю розгледіти людину, відбір проходив через тривалий етап особистих інтерв'ю.
Данило Гурін: Дуже круто, що нам вдалося вмістити такий обсяг знань у стислі терміни. Частина лекцій та практичних занять була розроблена ексклюзивно для резиденційного кола, а частина — відкрита для широкого загалу.
Наприклад, В’ячеслав Шуліка, завідувач кафедри реставрації Харківської академії дизайну і мистецтв, прочитав чудову лекцію про сакральний живопис та архітектуру кінця XIX — початку XX століття, порівнявши архітектурні контексти Києва та Слобожанщини.
Також ми включили блок із реставрації паперу, який прочитала Марія Борисенко. Чому папір? Тому що саме на паперових носіях зберігається вся історія цієї архітектури: первинна проєктна документація, креслення, кошториси.
Аліса Святина розповіла про фахові підходи до збереження, консервації та реставрації фасадів того періоду. Я ж читав лекцію про тонкощі реставрації внутрішнього декору та інтер'єрних елементів.
Окрім суто технічних реставраційних тем, ми мали великий блок з історії мистецтва та суспільного контексту. Архітектура не існує у вакуумі. Вона формує простір і водночас сама формується під впливом суспільних процесів, технологій та ідеологічних течій епохи. Неможливо фахово реставрувати будівлю, не розуміючи історичного тла, на якому вона з’явилася.
Пуща-Водиця та садиба Барбана: польові дослідження і толоки
Олександр Лень: Програма була побудована логічно: спочатку ми дали учасникам базове теоретичне розуміння стилів. Тут дуже допоміг лектор Антон Короб, який детально розібрав стилістичні етапи нашої архітектури, а потім перейшли до практики.
Ми організували дві поїздки до Пущі-Водиці у форматі екскурсії та волонтерської толоки на території двох історичних дач — Костянтина Єфремова та Анни Новікової.
З дачею Костянтина Єфремова пов’язана цікава історія: її юридичні власнии не мають можливості доглядати за нею, але активістка та професійна архітекторка Анна Яковлєва, яка координує толоки й опікується дерев’яною архітектурою Пущі в межах ініціативи Дача Брадтмана, тримає з однією з власниць зв’язок. Вона намагається підтримувати будівлю в належному стані. Дача частково постраждала від обстрілів навесні 2022 року, коли російські війська підходили впритул до Пущі-Водиці. Там провалений дах, але загальний стан конструкцій ще порівняно непоганий. Толоки там проводять для того, щоб законсервувати будівлю й зупинити подальше руйнування.
З дачею Анни Новікової ситуація набагато трагічніша. Вона розташована на центральній вулиці й сильно постраждала від масштабної пожежі у 2023 році. Фактично більша частина будинку перетворилася на згарище. Усі ці унікальні тиньковані стіни просто обвалилися й перетворилися на глиняну суміш на підлозі, перекриття та обвуглені балки впали всередину. Під впливом дощів та снігу руйнація залишків триває щодня. А там збереглося фантастичне дерев’яне різьблення.
Волонтерські толоки Анни там спрямовані виключно на консервацію та протиаварійні роботи у вцілілому просторі. Про реставрацію зараз навіть не йдеться. Звісно, це вимагає великих коштів, а поки все тримається на ентузіазмі небайдужої громади. Радісно, що б обох випадках власники відкриті до діалогу та підтримують Анну в її роботі. Вона їх сама знайшла і підтримує звʼязок також із представниками інших старих дач Пущі. На дачі Новікової, наприклад, власник вкладається матеріально, шукає інвестора на реставрацію. А на дачі Єфремова — дозволяють проводити там екскурсії і толоки. Це важливі приклади співпраці між активісткою спільнотою та власниками будівель.
Також ми проводили зустріч біля садиби Барбана в Києві, яку для нас організував Анатолій Хорошилов. Садиба зараз стоїть напівзруйнована й законсервована у невизначеності. Цей кейс дуже показовий: таких історичних будинків повно в Києві та інших містах. Часто ні міська влада, ні навіть пересічні містяни не вбачають у них жодної цінності. Хоча за кожним таким фасадом стоїть величезний пласт локальної історії.
У випадку з садибою Барбана ситуація унікальна тим, що навколо будинку зберігся затишний зелений сквер, оточений щільною радянською забудовою сталінської епохи. Місцеві жителі категорично не хотіли появи на цьому місці чергового офісного центру чи ЖК, тому їхнє бажання зберегти зелену зону об'єдналося з зусиллями пам’яткоохоронців. Це й дозволило частково врятувати будівлю від повного знесення.
У медичній бібліотеці Мішель Терещенко розповідав учасникам про спадщину своєї видатної родини. А простір Mlyn на території КиївМлин вразив усіх тим, як автори проєкту поставилися до збереження елементів старого промислового інтер'єру колишнього млина, де колись виробляли борошно, перетворивши його на сучасний хаб предметного дизайну та мистецтва.
Данило Гурін: Спільна проблема багатьох українських міст полягає в тому, що ні влада, ні громада часто не усвідомлюють справжньої цінності цих об'єктів і не розуміють, навіщо їх узагалі зберігати.
Яскравий приклад — мозаїчні зупинки радянського періоду, які перебувають на балансі автодорів. Чиновники бачать лише одне: конструкція аварійна або має незадовільний вигляд. Вони не розуміють художньої цінності мозаїки та не знають технологій її відновлення. Для них логічний та зрозумілий шлях — демонтувати старе, утилізувати його як будівельне сміття й поставити нову стандартну зупинку, яка відповідає сучасним нормам безпеки. Проте зберегти старе, це, по-перше, серйозне зусилля, а по-друге, чиновникам щиро незрозуміло, заради чого це зусилля докладати.
Те саме відбувається зі старовинними будинками та декором. Забудовнику або власнику набагато простіше збити оригінальний ліпний декор і замінити його на дешевий пінопластовий чи пінополістирольний аналог, покритий тонким шаром цементного розчину й пофарбований зверху.
Але ж оригінальні елементи несуть у собі художню та історичну цінність. Відновлена історична будівля не повинна виглядати як нова яскрава цукерка. Вона має нести в собі дух часу, благородну патину епохи. Звісно, у практичній будівельній реставрації на першому місці завжди стоїть безпека користувачів. Якщо конструктивний елемент повністю втратив свою міцність і загрожує обвалом, його необхідно замінити. Якщо гіпсовий декор перетворився на порох, з цим нічого не вдієш, робиться точна копія. Але у випадку з мозаїкою існують надійні технології, які дозволяють зміцнити основу й зберегти оригінальне панно.
Щоб суспільство це розуміло, це знання потрібно популяризувати. Наша резиденція — один із кроків до формування такого розуміння у містян та локальних громад. Поки інституційні процеси, такі як розробка держстандартів, пам’яткоохоронних законів, тягнуться роками, паралельно має відбуватися живий, прецедентний процес. Ми беремо конкретний об'єкт, якісно його реставруємо, показуємо результат громаді, пояснюємо свої методи й відповідаємо на запитання. Люди бачать цю красу, наповнюються цим розумінням і несуть його далі у своє середовище.
Про безвідповідальних власників та армійський досвід
Данило Гурін: Влада не є якоюсь монолітною структурою, яка думає в одному напрямку. Це десятки інституцій, контролюючих органів та сотні різних посадовців. У нас є певні пам’яткоохоронні правила, деякі перебувають на стадії розробки чи обговорення.
Але якщо історична будівля перебуває у приватній власності, виникає серйозна юридична проблема. Якщо власник свідомий, розуміє цінність будівлі, вкладає кошти й готовий до діалогу з громадськістю — чудова історія. Але якщо власник не має цього розуміння, або свідомо прагне довести будинок до руйнації, щоб звільнити ділянку під забудову, тоді важелів впливу на нього критично мало.
На сьогодні міська влада не має дієвих юридичних інструментів для серйозного покарання таких безвідповідальних власників. Що вони можуть зробити? Виписати штраф? Для великого забудовника розмір цього штрафу є сміховинним. Зобов’язати провести реставрацію? Процедури примусу в судах можуть тривати роками. Це величезна системна проблема.
Зазвичай ситуація зрушує з місця лише тоді, коли справа набуває шаленого публічного резонансу. Тільки тоді власник під тиском суспільства починає йти на компроміси чи правильні кроки. Але це стосується лише топових, знакових пам’яток. Якщо це якась маловідома локальна споруда, яка цікавить лише вузьке коло дослідників, за неї часто просто нікому вчасно заступитися й привернути увагу медіа.
У своїй практиці намагаюся фокусуватися на створенні саме позитивних прецедентів. Я реставратор за фахом, моє завдання — робити реставрацію якісно. І тут вкрай важливою є особиста відповідальність.
Це те саме відчуття відповідальності, через яке ми з Олександром пішли до лав Сил оборони України з початком повномасштабного вторгнення. Не тому, що нам хотілося бігати з автоматами, а тому, що ми відчували відповідальність за майбутнє нашої країни. Ти не можеш просто сидіти й спостерігати за катастрофою, ти мусиш діяти. Через це довелося тимчасово змінити професію.
Зараз, коли я звільнився з військової служби за станом здоров’я, це відчуття відповідальності нікуди не зникло, воно просто трансформувалося в іншу форму. Ми прагнемо створювати міждисциплінарні та суспільно корисні проєкти, залучаючи людей і розповідаючи про нашу спадщину.
Наприклад, щойно ми отримали офіційний дозвіл від Подільської районної державної адміністрації на реставрацію пошкодженої мозаїки біля пам’ятника Григорію Сковороді на Подолі. Ми робитимемо це спільно зі студентами НАОМА.
Коли трапляється біда, така як приліт чи руйнування пам’ятки, у багатьох опускаються руки: мовляв, усе втрачено, викидаємо на смітник. Наш підхід інший: ми прагнемо перетворити втрату на суспільно корисну подію. Студенти отримають неоціненну практичну роботу з унікальним матеріалом, пересічні перехожі бачитимуть процес відновлення на власні очі, а медіа розкажуть про це суспільству. Такі символічні речі демонструють нашу стійкість і здатність до відновлення навіть під шаленим тиском війни. Це працює надзвичайно ефективно.
Коли ти пропонуєш конструктивне рішення складної проблеми й чітко пояснюєш громаді, як і навіщо ти це робиш, ти завжди отримуєш колосальну підтримку — люди безкоштовно надають приміщення для лекцій, роблять знижки на матеріали чи швидко погоджують юридичні документи. Головне — правильний кут зору.
Соцмережі, оцифрування та виклики воєнного часу
Олександр Лень: Підхід дійсно змінився. Ми з Данилом не впали з неба, ми є продуктом нашого суспільства й нашої культури. Проте у цю гру можна грати вдвох: суспільство впливає на нас, а ми через свої проєкти впливаємо на суспільство.
Не можна сказати, що раніше нічого не робилося, — насправді, робилося, і дуже багато. Але раніше фахівці часто концентрувалися виключно на виконанні академічного завдання, без залучення та інформування широкого загалу. Якщо відкрити наукові збірники реставраційних чи історичних конференцій, там можна знайти безліч унікальних, фантастичних кейсів реставрації музейних експонатів чи монументального мистецтва. Проте ці знання залишалися всередині вузької професійної бульбашки.
У 2020 році вдалося переконати нових власників автовокзалу, що мозаїки необхідно зберегти та відреставрувати. Всі учасники проекту і власники пішли на значні ризики, та й ми ризикували, адже мали відновити близько 400 м² монументального мистецтва за скромний бюджет. Нам це вдалося завдяки неймовірній підтримці волонтерів та громади. Через майданчик автовокзалу під час реставрації пройшла велика кількість, декілька сотень волонтерів, Олександр також долучився до робіт. Жоден звичайний будівельний виконроб ніколи б не погодився на такий формат роботи, це був унікальний експеримент, який завершився успіхом.
Сьогодні наше суспільство активно формується й демонструє неймовірну динаміку. Наведу простий приклад. У 2014 чи 2015 році в ЗМІ з’явилася новина про майбутню реконструкцію Центрального автовокзалу в Києві з візуалізацією проєкту. Там були зображені звичайні рожеві колони, а про унікальні мозаїки Ади Рибачук та Володимира Мельниченка навіть не згадувалося. Ця публікація тоді не викликала жодного суспільного резонансу. Хтось трохи пообурювався в соцмережах, але ніхто серйозно не став на захист спадщини.
Раніше пам’яткоохоронці намагалися просто фізично зберегти об'єкт. Ми ж намагаємося не лише зберегти, а й масштабно розповісти про це громадськості, виходячи далеко за межі мистецького середовища. Коли люди бачать цей процес зсередини, їхній світогляд змінюється назавжди.
Сьогодні завдяки соціальним мережам ми маємо значно більше інструментів для комунікації, ніж у доцифрову епоху. Раніше ти міг поділитися своїми думками з десятьма людьми за день, і на цьому твій ресурс вичерпувався. Тепер якісно подана історія в соцмережах миттєво охоплює тисячі людей, масштабуючи корисний ефект у десятки разів. Деякі наші проєкти, можливо, менш цікаві з точки зору класичної академічної науки, але вони мають колосальний вплив на широку аудиторію.
Наприклад, під час лекцій у межах резиденції, організації яких багато сил присвятила Анастасія Кузьменко, ми не заглиблювалися в суху теорію. Ми показували наочні контрастні приклади на картинках з України та Іспанії: як можна зробити реставрацію добре, а як робити категорично не можна. Коли людина бачить це візуальне порівняння, вона миттєво все розуміє.
Також збереження спадщини сьогодні — це не лише робота руками безпосередньо на об'єкті. Це й масштабне 3D-оцифрування будівель та предметів мистецтва. Це життєво необхідний пласт роботи в умовах війни.
Фізично вивезти пам’ятки чи архітектурні деталі з зони бойових дій часто технічно неможливо, або ж ризик для життя людей, які проводитимуть ці роботи, є невиправдано високим. Життя людини є найвищою цінністю, це закріплено в нашому законі. Тому якщо фізична евакуація неможлива, ми маємо зробити детальне цифрове сканування об'єкта, аби зберегти інформацію про нього для майбутніх поколінь, якщо в будівлю прилетить російська ракета.
Це складна комплексна робота, де один фахівець не може знати все. Саме тому нам потрібна здорова, професійна співпраця. Ми з Олександром працюємо в одному полі, горимо однією справою, але маємо різний професійний та життєвий досвід. Наша співпраця неймовірно збагачує нас обох і допомагає професійно рости.
Яскравий приклад — історична стела на в'їзді до Слов’янська. Це крутий і знаковий об'єкт. Технічно я знаю, як її демонтувати й вивезти, але на практиці розумію, що відправляти людей без жодних гарантій безпеки під обстріли заради демонтажу стели, коли є набагато нагальніші потреби фронту — невиправданий ризик. У таких випадках єдиним розумним творчим компромісом є детальне цифрове оцифрування цього об'єкта.
Перенесена виставка і плани на майбутнє
Олександр Лень: Російські обстріли Києва наприкінці травня 2026 року завдали значних пошкоджень культурним установам в Києві. Зокрема постраждав Національний художній музей України, де планувалася виставка робіт учасників резиденції.
Через ці жахливі обстріли та пошкодження будівлі музею нашу виставку довелося відкласти. Роботи наших учасників частково створені, частково перебувають на етапі завершення. Наразі назвати точні дати проведення виставки важко, адже будівля потребує відновлення, і скільки часу це займе — невідомо.
Вибухова хвиля пошкодила музей і зовні, й всередині. Ми не випадково планували виставку саме тут, адже спорудження будівлі відбулось саме в той період, яким ми досліджували разом із резидентами, тож разом із командою прийняли рішення — чекати на відкриття музею. Сподіваємось, що це відбудеться вже зовсім скоро і ми зможемо представити нашу експозицію.
Водночас ми організовуємо показ деяких робіт, лекцій та інших напрацювань резидентів в менших форматах. Так, вже відбувся показ перформансу Марії Черкашиної. А 30 липня о 18:30 в книгарні Сенс, що на Арсенальній, Анна Яненко виступить із лекцією Приховане на видноті: архітектура Лаври ХІХ — початку ХХ ст. Ми дуже прагнемо розвивати цей напрям і масштабувати проєкт. Зараз обговорюємо ідею проведення наступної резиденції — уже з новими учасниками, кураторами, лекторами і з фокусом на інший історичний період.
Якщо перша резиденція охоплювала архітектуру до 1917 року, то наступний етап ми хочемо присвятити міжвоєнному періоду та модернізму. Проте важко повноцінно запускати новий проєкт, не поставивши крапку в попередньому. Обставини війни, які не залежать від нас, дещо уповільнюють ці процеси, але ми не зупиняємося.
Данило Гурін: Результати першої резиденції перевершили наші очікування. Я неймовірно радий знайомству з Олександром та Анастасією, у нас склалася чудова синергічна команда. Коли бачиш такий успішний результат, відразу хочеться рухатися далі. Наша співпраця обов’язково матиме продовження в різних форматах.
Олександр зараз дуже обмежений у часі, оскільки він є чинним військовослужбовцем сил оборони і його голова, цілком природно, зайнята виконанням бойових завдань. Включатися на 100% у цивільні проєкти йому зараз важко, але ми обов’язково знайдемо життєздатну форму взаємодії.
Я зі свого боку постійно намагаюся просувати наші реставраційні ініціативи. Думаю, що проєкти з відновлення пошкоджених мозаїк на Подолі та реставрації історичних вітражів у Дніпрі, які ми зараз запускаємо, згодом переростуть в системну роботу. Ми знайдемо під них стабільне фінансування, і це буде не епізодична разова волонтерська акція, а спокійна, професійна та планова робота.
На мою думку, головна мета нашої програми — мережування та створення нових соціальних зв’язків між фахівцями, активістами та громадою, у нашому випадку спрацювала на всі 100%.
