«Врятувати» Вільнюс. Як у 1920-му Пілсудський потайки наказав удати повстання, захопити схід Литви і згодом приєднати ці землі до Польщі
Читайте NV у Google
Парад Війська Польського у Вільнюсі з нагоди другої річниці відторгнення міста і Віленського краю від Литви, 1922 рік (Фото: NAC)
У 1922 році поляки провели референдум у захопленому Віленському краї — Серединній Литві. У плебісциті відмовилися брати участь литовці й інші національні меншини. Це не завадило, згідно з його «результатами», приєднати значну частину Литви до Польщі.
7 жовтня 1920 року Польща і Литва у Сувалках підписали угоду про взаємний кордон, за якою Вільнюс попри переважно польське населення відходив литовцям. Наступного дня більш як 15 тис. вояків Другої Речі Посполитої, удаючи повстання проти такого договору, вирушили на місто, зайняли його втретє і тримали до вересня 1939-го.
«В ім'я закону та честі, спільних із вами, я звільню наші землі від загарбника, щоб у Вільнюсі було скликано Законодавчий сейм цих земель, єдиний, що вирішить їхню долю», — йшлося у прокламації польського генерала Люціана Желіговського, виданій уранці 8 жовтня 1920 року солдатам 1-ї Литовсько-Білоруської дивізії. Наступного дня, не дослухаючись командування у Варшаві, його полки окупували Вільнюс.
Юзеф Пілсудський, очільник Другої Речі Посполитої, так відреагував на демарш генерала: «Може настати час, коли проти вас буде не лише позиція світу, а й Польщі. […] Може настати час, коли навіть я буду змушений піти проти вас». Це була суто офіційна маска — мовляв, центральна влада у Варшаві жодного стосунку до демаршу не має і навіть дещо його засуджує.
Усе на позір мало вигляд самовільного поклику Желіговського, поляка, народженого в Литві під Ошмянами. Вона ж була малою батьківщиною і для самого Пілсудського — він з’явився на світ у селі Залавас, за якусь сотню кілометрів на північний схід од Вільнюса.
