«Дорослі чоловіки плакали від страху». Розповідь білоруса, який пережив «концтабір» на Окрестіна
Читайте NV у Google
Протести проти режиму Олександра Лукашенка в Білорусі тривають вже більше місяця. Весь цей час вони супроводжувалися жорстокими діями силовиків і нелюдським ставленням до затриманих.
Мінчанин Микола Євтушенко — один з тисяч постраждалих білорусів, що зіштовхнулися з агресією місцевого ОМОНу. Зараз чоловік перебуває в Україні, де збирається отримати посвідку на проживання.
НВ публікує його монолог, в якому він розповідає, як пережив кілька діб в сумнозвісному СІЗО на вулиці Окрестіна в Мінську, яке часто порівнюють з концтабором.
Микола Євтушенко
М ені 33 роки. Я працював, платив податки і ніколи не брав участі в мітингах. У той момент, коли світ зіткнувся з проблемою COVID-19, я побачив, як спільне горе може згуртувати наш білоруський народ: почали створюватися фонди допомоги постраждалим людям, ресторани возили лікарям їжу, в Білорусі з’явився волонтерський рух. Саме народ, а не держава, надавала допомогу. У той час як в телевізійних новинах наш президент тільки й говорив про те, що він все контролює, тобто привласнював чужі заслуги собі.
Коли визначили дату виборів, по телевізору показували тільки Олександра Лукашенка, а про решту кандидатів говорили тільки в негативному ключі. Це й посприяло тому, що люди перестали довіряти пресі. Вони почали читати новини в інтернеті, стали виходити на мирні акції, щоб почути про інших кандидатів.
Почалися затримання — посадили Сергія Тіхановського, Віктора Бабарико; а від Лукашенка тільки й було чути: «Я потім вам все розповім». Народ перестав довіряти державі і своїми силами почав допомагати один одному. У той же час Лукашенко вважає злочинцями людей, готових безоплатно допомогти.
9 серпня о 12:00 я вирушив на вибори. На моїй руці біла стрічка, — не як знак того, що я за Тіхановську; а того, що я проти Лукашенка. Так, на цих виборах я віддав свій голос за Тіхановську, але не тому що бачу її кандидатом; а тому, що я хочу проведення чесних виборів у нашій країні — з гідними кандидатами і прозорим висвітленням у ЗМІ. Я хочу побачити і почути передвиборчі програми кандидатів у президенти і чесно віддати свій голос за того, чиї погляди на розбудову та розвиток нашої країни я поділяю.
Після того як я проголосував, ми з друзями вирушили на шашлики на Мінське море. Там ми виявили, що відсутній інтернет. Таксі викликати не змогли, тому попросили попутний автомобіль довезти нас до Мінська.
Доїхавши до столичного проспекту Переможців, ми побачили простих людей з білими стрічками. Вони просто йшли, віталися один з одним і обіймалися. Всі були в гарному настрої. Ми також рухалися до зупинки, щоб поїхати додому; однак приблизно о 21:20 на перехресті біля стели Мінськ — місто-герой раптово зупинився автобус, з якого немов «черепашки-ніндзя» вискочили близько 20 омонівців, які почали бити нас кийками.
Я не збирався чинити опір, і коли вони бігли до мене, відразу підняв руки вгору, щоб показати, що я проти насильства. Мене відразу вдарили по ногах, через що моє взуття відлетіло на іншу вулицю (весь подальший шлях я пройшов босоніж). Мене підняли двоє осіб, заламали руки і закинули в автозак, де «приймали» троє інших омонівців, які з криками дубасили кийками по всьому тілу.
У той момент я думав лише про те, як закрити голову, щоб по ній не потрапили кийком, оскільки у мене хронічне захворювання середнього вуха і до того моменту я пережив вже близько 10 операцій.
В автозак мене закинули одним з перших, після цього завантажили ще осіб п’ять. Двері автомобіля відразу ж закривалися, і п’ять омонівців у повному бойовому захисті стояли поруч з піднятими палицями, щоб ми не побігли на вихід. Вони кричали: «Мордой в пол!» — повірте, це найкультурніша з усіх їхніх фраз. Коли один хлопець дістав телефон, один з силовиків відразу завдав йому ударів, забрав пристрій і викинув його з автозаку.
Ми рухалися повільно. Коли автозак зупинявся, двоє омонівців відкривали двері і брали по дві-три людини, а решта з піднятими палицями дивилися в наш бік. Один із затриманих хлопців побачив у віконце, як п’ятеро силовиків б’ють людину. Він крикнув: «Це мій брат, що ви творите!?», — після чого встав і зробив крок вперед. Його відразу почали жорстоко бити.
Люди закричали: «Заспокойтеся, що ви робите!?». Тоді один з омонівців скомандував: «Гази!» — і проти нас застосували перцевий газ. Ніхто не міг дихати, в цей момент подих просто завмирає. Вони відкрили двері автозаку і викинули побитого хлопця на вулицю.
Ми їздили по вулицях Мінська, і в автомобіль продовжували закидати людей. Було чутно, як вибухають гранати. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Через вікно автозаку ми бачили, як групи омонівців з 20−30 осіб бігали і били людей, за ними ходили інші — з рушницями — і стріляли. На той момент було незрозуміло, якими кулями вони стріляють — гумовими чи бойовими. Однак пізніше, у міру того як автозак наповнювався людьми з пораненнями, ми зрозуміли — гумовими.
Було дуже страшно. До нас закинули ще одного хлопця, який почав говорити: «У мене там семирічний син, подивіться — он він». Хлопець хотів вийти до нього, проте проти нього застосували силу, а проти нас — вже вдруге за ніч — перцевий газ. Я бачив, як дорослі чоловіки плачуть від цього жаху. В автозаку також були і неповнолітні, затримані під час простої прогулянки по вулиці.
Ми їздили по місту десь до четвертої ранку і тоді ще не уявляли, що найбільший жах чекає попереду. Нас привезли в слідчий ізолятор на вулиці Окрестіна. Омонівці відкрили двері автомобіля і почали випускати людей. Оскільки мене посадили в автозак одним з перших, то виходити мені довелося останнім. Від нас вимагали тримати руки за спиною і пересуватися бігом, з опущеною вниз головою. Тих, хто піднімав голову, відразу починали бити.
Ще з автозаку я побачив «коридор» з омонівців, які били кийками людей, що пробігали повз них. Складалося відчуття, що від застосування проти нас, простих людей, фізичної сили вони відчувають колосальне задоволення. Я біг якнайшвидше, оскільки розумів, що так їхні удари будуть менш ефективні.
Нас загнали в якийсь довгий коридор, поставили всіх навпочіпки, зажадали опустити голову і тримати руки за спиною. В кімнату заводили по дві-три особи, обшукували, після чого закидали в камеру під відкритим небом (замість даху були ґрати).
Там нас зібралося осіб сорок, люди щільно стояли один до одного. Я почув кілька історій, як кого затримували: наприклад, хтось просто був з дівчиною в кафе, і по дорозі додому до нього підбігли, побили і забрали. Багато людей були в крові, синців тоді ще не виявлялося. Всі були в шоці від того, що відбувалося. Потім нас по одному почали виводити нібито в туалет. Простоявши босоніж на бетоні і холодній підлозі автозаку, в туалет я хотів дуже сильно, але виходити було страшно.
Вийшовши з камери, я побачив, що з інших приміщень виводять по одній людині. Нас повели не в туалет, а на третій поверх, де поставили обличчям до стіни. Затриманих по черзі запрошували до жінки, що сиділа за комп’ютером і реєструвала людей — у нас запитували прізвища, після чого заводили назад в камери.
По поверху ходили співробітники Окрестіна, які вибірково підходили до людей, що стояли біля стіни, і говорили: «Що вас не влаштовує?» — після чого завдавали удари кулаком у бік, живіт. Зайшовши в камеру, я побачив, що в приміщенні, розрахованому на шістьох, розмістили 40 осіб.
Вранці з камери нас по одному почали виводити, — тоді з’явилася надія, що нас відпускають додому. Ми абсолютно не знали, котра була година, і орієнтувалися лише за сонцем. Нас не годували, ми пили тільки воду з крана. Згодом ми захотіли їсти. Наглядач, що ходив по поверху, постукав у двері камери, заглянув через вічко залізних дверей і сказав замовкнути, пригрозивши застосуванням спецзасобів.
У камері було вікно з гратами і невеликим отвором. Коли стемніло, ми знову почули вибухи, що доносилися з вулиці. Глибокої ночі знову почали заїжджати автозаки. Через вікно ми спостерігали за тим, як омонівці зі ще більшою жорстокістю били людей, що виходили з автозаків.
Двоє хлопців впали, після чого їх почали бити ногами. Це були не просто один-два удари, а серйозне побиття. Ці двоє лежали і не ворушилися, а потім, через деякий час, на них просто накинули щось біле. Ми бачили і чули крики і біль людей.
На наступний день з камери знову почали виводити по одній людині, але після ще однієї ночі надії вже майже не залишалося. Мене повели в кабінет, в якому на камеру я повинен був назвати своє ім'я, місце затримання і номер телефону. Потім співробітник ізолятора на Окрестіна дав мені протокол затримання. Він складав рапорт, а інший працівник ІТТ був понятим.
Мені сказали: «Якщо хочеш додому, то підписуй, і тоді відпустять. А якщо не підпишеш, буде тільки гірше ». Це був під копірку складений протокол про те, що я брав участь в мітингу, кричав «Йди!», «Живе Білорусь!». Я підписав. Не хотів, щоб той страх і жах, який я бачив за ці дні, продовжився. Тим більше, я був на лікарняному і повинен був потрапити на прийом до лікаря 11 серпня.
Мене завели в інший кабінет, де сидів суддя. Я почав розповідати, як все було насправді, але незабаром зрозумів, що суд — це формальність. Мені дали 15 діб арешту. Пізніше з’ясувалося, що таку пропозицію робили всім і всі ми отримали доби арешту.
Конвоїр, який вів мене від кабінету до камери, сказав у спину, що мені пощастило бути затриманим 9-го, а не 10 серпня, інакше б я взагалі не зміг ходити. Мене завели вже в іншу камеру, знову переповнену. На чотири спальні місця було 37 осіб. Через те, що камера була забита людьми, стіни стали вологими, багатьом ставало погано. Медичну допомогу нам ніхто не надавав. Спали ми один на одному, щільно притулившись, і знову чули нічні крики, але в цій камері вікно було закрито, і нічого не можна було побачити.
Вранці відкрили двері і сказали всім виходити. Нас виводили на вулицю, вели до стіни. Ми бачили велику кількість озброєних людей. Багато хто почав думати, що нас просто хочуть поставити до стінки і розстріляти. Краєм ока я побачив автозаки і зрозумів, що швидше за все, нас просто хочуть перевезти в інший ізолятор.
На подвір'ї зібралося осіб 300. Ми стояли біля стіни і дихали один одному в спину. Після того як називалося прізвище, людина повинна була пробігти до автозаку, біля якого стояли три омонівці, знову уточнювали ім'я і завантажували в автомобіль. Мене запитали, ким я працюю. Я відповів — провідним фахівцем в одній компанії. Омонівця це, мабуть, зачепило, і зі словами «Іди на завод працюй!» він вдарив мене в живіт.
Нас закидали в автозак, ставили на коліна і фіксували руки за спиною стяжкою. Голову ми повинні були опустити майже до підлоги. Силовики ходили серед нас і кричали: «Скільки вам заплатили!?». Деяких били по спині. Найбільше діставалося людям з татуюваннями.
Коли автозак виїжджав з Окрестіна, ми почули крики людей: «Тримайтеся — ми з вами!». Це були наші матері, дружини, друзі — ті люди, у яких є поняття про совість і людяність. Це був мотивувальний момент, який додав мені сил. Омонівців злили ці вигуки, і вони намагалися заглушити їх вже своїми криками, ударами. У такій обстановці ми їхали години півтори.
Тортури в слідчому ізоляторі на вулиці Окрестіна - розповіді затриманих
Нам сказали, що нас везуть в Жодіно, і там буде ще гірше. У всіх оніміли ноги і руки, деякі з нас непритомніли. Вивантаження в новому місці проходило за таким само сценарієм, що й в Окрестіна. Ми бігли через «коридор» омонівців і отримували від них удари. Нас завели в прогулянковий дворик, де ми пробули до ночі. Потім всіх завели в камери.
Співробітники СІЗО в Жодіно з нами були набагато м’якші. Вони не застосовували силу (принаймні, до тих людей, поруч з якими я був). У нашій новій камері перебували 42 особи, — правда, і самі приміщення були більше, на 12 спальних місць. На ліжках спали по двоє, решта сиділи за столом. Нам давали хліб. Ми не їли взагалі нічого, голод був дуже сильним, тому почали його їсти.
З’ясувалося, що у багатьох у цій камері ще не було суду. Вранці частину затриманих вивели, і стало просторіше, тому можна було поспати. Пізніше нас погодували. Вночі забрали ще кількох людей, — ми не знали куди. В таких умовах уява працює в негативному ключі.
14 серпня з’явився проблиск надії, — починаючи з обіду людей почали виводити приблизно кожні 20−30 хвилин аж до 23:00. У камері залишилися чотири особи, стало тривожно. Всі намагалися підтримувати один одного, щоб не збожеволіти.
Нас чотирьох забрали о четвертій ранку. По коридору ходив чоловік і в поспіху давав підписати папірець, згідно з яким ми зобов’язуємося не ходити на мітинг. Не володіючи взагалі ніякою інформацією, ми підписували все. Я виходив з в’язниці босоніж і взагалі не уявляв, як доїхати додому, адже Жодіно за 60 кілометрів від Мінська.
Коли відчинилися двері в’язниці, ми побачили людей. Згадуючи цей момент, у мене — дорослого чоловіка — навертаються сльози: до нас почали підбігати, вкривати пледами, давати теплий чай, дзвонити родичам, мене відразу взули. Звичайні люди безкоштовно розвозили нас прямо до під'їздів наших будинків, обіймали, пропонували будь-яку допомогу. Я ще ніколи не відчував такої підтримки, як тоді.
Коли я дізнався, що заради нас робітники на заводах почали страйкувати, чергували біля в’язниць, що саме завдяки цим людям я зараз на свободі, то зрозумів, що я став одним з них. Цей випадок згуртував нас і зробив сильнішими.
Тоді я усвідомив, що повинен зробити все, щоб не зрадити цих людей, і розповісти всю правду. З кожним днем нас все більше і більше — «білих чайок з поглядом орла». Зараз я вимушено залишив свою країну і перебуваю в Україні. Я хочу жити в спокійній і незалежній державі. Жыве Беларусь!