Трибунал щодо колишньої Югославії: як Гаага визначала воєнних злочинців та чи є шанс, що Путін повторить долю Милошевича

Ордер на арешт російського диктатора Володимира Путіна Міжнародний кримінальний суд видав ще у березні 2023 року. Однак реальні перспективи того, що Путін дійсно буде заарештований, досі виглядають доволі примарними. Тому питання, чи є цей механізм робочим, не втрачає актуальності.

Варвара Шолян

Журналістка NV.ua

Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ) — напевно, один з найвідоміших прикладів такої роботи. Він стосується воєнних злочинів саме в Європі, тоді як трибунал щодо Руанди в Україні відомий значно менше, хоча працював майже в той самий період.

МТКЮ свого часу став визначною подією в аспекті міжнародного права, адже до цього трибунал щодо воєнних злочинів востаннє скликали аж у 1940-х роках для засудження нацистських воєнних злочинців після Другої світової війни. До речі, Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу (Токійський процес) тривав вдвічі довше за перший Нюрнберзький.

МТКЮ, який запрацював 25 травня 1993 року, розглядав чотири групи злочинів, скоєних з 1991-го під час Югославських воєн (те, що часто називають «війна в Югославії» насправді було низкою окремих, але пов’язаних між собою етнічних конфліктів). Усі ті злочини — порушення Женевських конвенцій, порушення законів і звичаїв війни, геноцид, злочини проти людяності — нині відповідають тому, що коїть Росія у війні проти України.

Утім, після Югославських воєн все почалося не з арешту сербського диктатора Слободана Милошевича, а з обвинувачень проти очільника концтабору Сушиця Драгана Ніколіча. У таборі Сушиця, створеному польовими командирами самопроголошеної Республіки Сербської, утримували боснійців та інших не-сербів.

Фігурантом першого судового розгляду МТКЮ став теж не Милошевич, а колишній охоронець у таборах Омарска і Трнопольє Душко Тадич. Його заарештували в Мюнхені у 1994-му завдяки свідченням боснійських біженців, які його впізнали. На суді він не визнавав себе винним і стверджував, що «в Боснії і Герцеговині була громадянська війна». Проте МТКЮ відкинув ці заперечення і постановив, що збройний конфлікт у колишній Югославії з 8 жовтня 1991 року був саме міжнародним — адже на той момент і Хорватія, і Словенія остаточно проголосили незалежність.

До Милошевича черга дійшла лише в 2001 році. У вересні 2000-го він програв президентські вибори Воїславу Коштуниці - причому вже в першому турі - але відмовлявся визнати поразку аж до масових протестів у Белграді (відомих як Бульдозерна революція). Ті вибори були достроковими, ініціював їх сам Милошевич, який сподівався утримати владу ще на чотири роки. Однак його очікування не справдилися. 7 жовтня 2000 року, на тлі белградських протестів зі штурмом телецентру, Милошевич нарешті офіційно змирився з поразкою і склав повноваження.

1 квітня 2001-го він був заарештований у своїй резиденції в Белграді за звинуваченнями у зловживанні владою та корупції (про воєнні злочини тоді формально ще не йшлося). 4 квітня до Белграда прибув секретар МТКЮ Ганс Голтуйс, який мав передати ордер на арешт Милошевича і роз’яснити процедуру екстрадиції. Хоча до екстрадиції могло взагалі не дійти: проти виступив новообраний президент Коштуніца. До того ж, конституція Югославії забороняла екстрадицію югославських громадян до іноземного суду (так само, як і чинна конституція РФ виключає видачу росіян). А Югославія, попри вихід з її складу Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини та Македонії, на той час все ще існувала — в урізаному варіанті «Сербія + Чорногорія».

Сербський прем'єр-міністр Зоран Джинджич все ж таки погодився з екстрадицією колишнього диктатора. 28 червня 2001-го Милошевича гелікоптером вивезли з белградської в’язниці на американську військову базу з символічною назвою Тузла (Боснія і Герцеговина), а звідти — літаком відправили до Гааги.

Важливим чинником у ситуації з екстрадицією Милошевича були західні санкції проти Союзної Республіки Югославія, що діяли протягом 1990-х. Санкції проти режиму Милошевича були одними з найсуворіших на той час і включали заборону імпорту і експорту, замороження активів, припинення багатьох міжнародних фінансових операцій, скорочення дипломатичних представництв, культурну та спортивну ізоляцію. Сьогодні цей інструментарій добре знайомий, однак для Сербії Милошевича, на відміну від Росії Путіна, обмеження дійсно були майже катастрофічними. Станом на січень 1994 року місячна інфляція становила близько 300 000 000% - тобто ціни подвоювалися кожні півтора дні. Водночас у режиму Милошевича не було рятівних лазівок на кшталт нафти і газу, а також тіньової підтримки країн Глобального Півдня.

Американські санкції проти Сербії почали поступово скасовувати після підписання Дейтонських угод 21 листопада 1995 року. Міжнародні санкції здебільшого зняли після усунення Милошевича від влади у 2000-му, а у жовтні 2014 року ЄС офіційно скасував заморожування активів самого Слободана Милошевича, його сім'ї та інших пов’язаних з ним осіб. В обґрунтуванні рішення йшлося, що всі ці особи «більше не становлять загрози для консолідації демократії». Щоправда, у тому ж 2014-му ще більшою загрозою для демократії та міжнародного права стала путінська Росія.

До речі, хоча російська пропаганда згодом використала Югославські війни для конструювання наративів про «агресивний Захід», а РФ багато років політично підтримувала режим Милошевича, військової підтримки від Москви Белград так і не дочекався. Під час бомбардувань НАТО у РФ лунали заклики надати «братській Сербії» військову допомогу (в Белграді в цей час якраз влаштовували акції з плакатами Rusijo pomozi), але цими заявами все і вичерпалося.

Найгострішим епізодом стало демонстративне прибуття російських військових до Міжнародного аеропорту Приштини у червні 1999 року раніше за сили НАТО. Командувач сил НАТО в Європі Веслі Кларк наказав британському генералу Майклу Джексону взяти аеропорт під контроль, а той відповів фразою, що згодом увійшла в історію: «Я не збираюся починати Третю світову війну через вас».

Потім Джексон пояснював, що «не вважав за доречне втягуватися в конфронтацію з росіянами». Врешті-решт російська сторона домоглася розміщення своїх «миротворців» у Косово, але лише в зонах відповідальності інших миротворчих місій. У 2003 році російський контингент було виведено з Косово.

Міжнародний трибунал щодо Югославії згодом висунув звинувачення проти 161 особи, 90 з них були засуджені. Довше за всіх правосуддя уникав другий президент самопроголошеної Республіки Сербська Країна Горан Хаджич — його заарештували аж у липні 2011 року. Хаджичу інкримінували депортації та насильницьке переселення десятків тисяч людей (хорватів та інших не-сербів), катування та вбивства. Зокрема його звинувачували у причетності до Вуковарської різанині 1991 року, коли були вбиті близько 300 хорватських військовополонених та цивільних осіб. Хаджич до закінчення суду не дожив: він помер від раку мозку у липні 2016-го.

Слободан Милошевич теж не дочекався вироку. Проти нього було висунуто звинувачення у злочинах проти людяності (вбивствах, тортурах, депортаціях, незаконному позбавленні волі), воєнних злочинах, геноциді - причому його судили одразу за кілька воєн (Боснія і Герцеговина, Хорватія, Косово). Також Милошевич став першим — і наразі лишається єдиним — очільником європейської держави, якого екстрадували до Гааги та судили за воєнні злочини.

11 березня 2006 року Слободана Милошевича було знайдено мертвим у його тюремній камері в слідчому ізоляторі Трибуналу ООН з воєнних злочинів. Розтин показав, що причиною смерті став серцевий напад, але питань все одно було багато: припускали, що це могли бути і навмисне отруєння дроперидолом, і спроба самого Милошевича постати в образі мученика. На той момент до завершення трибуналу щодо Югославії було ще далеко, й одним з неочікуваних поворотів стало те, що на лаві підсудних опинилися не тільки адепти режиму Милошевича, а й ті, хто з ним боровся.