Посил — великий бізнес хоче завершення війни, але так, щоб Росія не розвалилася. Подальші трактування — в Кремлі створилося потужне антивоєнне лобі, а отже й антипутінське.
До цього в західній пресі була не одна сенсаційна публікація з посиланням на три джерела, близьких до Кремля.
І тут треба нагадати подібні обставини 1930-х, в яких опинилися американські журналісти в Москві.
Юджин Лайонс, з агенції United Press, став першим кореспондентом із США, якому вдалося взяти інтерв'ю у Сталіна. Далі буде Волтер Дюранті, який заперечуватиме страшний голод в Україні, проте отримає Пулітцерівську премію.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
«Запрошення на закриті зустрічі, на бридж із великими шишками, поплескування по плечу в редакції газети Правди — усе це діяло набагато краще, ніж погрожувати кореспонденту, щоб він прикусив язика, — пояснював Юджин Лайонс способи роботи кремлівських кураторів медіа. — У Москві чи в Берліні, у Токіо чи в Римі для діючого репортера зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію для читачів, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж опинитися перед очима розгніваного цензора чи дверима кабінетів, які тобі не відчинять».
Усе це діяло набагато краще, ніж погрожувати кореспонденту
Зрештою, Лайонс і Дюранті діяли, як годиться, тому й удостоїлися зустрічі зі Сталіним. І він погодив їхні тексти, навіть не вносячи правок. Принаймні Лайонс так писав згодом у своїй книзі.
«Товаришу Сталін, світова преса вже призвичаїлася називати вас диктатором. Ви диктатор?» — запитав аж навіть так Лайонс. Здавалось би, неможливо.
Сталін посміхнувся: «Ні, я не диктатор. Ті, хто вживає це слово, не розуміють радянської системи влади і методів комуністичної партії. Жодна людина чи група людей не може диктувати. Рішення ухвалюються партією і виконуються вибраними нею органами — Центральним комітетом і Політбюро».
І тут у відповіді Сталіна ключовим було не розуміють радянської системи.
Так само, як, здається, мало хто із західних журналістів, ба навіть політиків розуміє путінський режим. Наївно думаючи, що діє він за загальними нормами добра і зла.
А так не діє. Тому той колективний Захід ніяк не може з ним домовитися про закінчення війни в Україні.
Так само і з інтерв'ю з Мельниченком. Його сприймають, як особисту думку олігарха, не розуміючи, що її не може бути в принципі. Якщо вона не узгоджена з позицією Кремля.
Чомусь вже забувся грандіозний вкид про Путіна в холодильнику. І його так само пару днів сприймали за чисту монету. Доки це не перетворилося на чисту комедію.
А тепер згадаємо нашого майора Мельниченка. Він же так само пояснював свої так звані плівки поривом до справедливості. Геть не даючи ради тому, що вбивства Гонгадзе ще не сталося, а докази його замовлення вже збиралися.
Відтак, усім, хто вірить у чесність ексклюзивів, джерел, хай навіть трьох незалежних, раджу почитати спогади Юджина Лайонса про те, як йому працювалося в Москві.
До речі, два західні журналісти, які написали правду про тодішній Союз — британець Ґарет Джонс і Едгар Сноу, кореспондент американської газети The Saturday Evening.
Джонс, як відомо, повідомив світові про голодомор в Україні. Отримав заборону на в'їзд до Союзу. А в 1935-му його вбили бандити в Китаї.
Сноу у січні 1945-го в Києві взяв інтерв'ю у Василя Старченка, заступника голови уряду УРСР з питань сільського господарства, та Володимира Валуєва, очільника Держплану республіки. Це були керівники другого ешелону влади, та саме вони оперували реальними даними щодо наявного населення і виробничого стану підприємств. На основі розмов з ними Сноу писав: «Можна сказати, що союзники виграли війну, але рахунок оплатила Україна».
Результат: Сноу більше ніколи не міг приїхати до Союзу. Старченко невдовзі помер від серцевого нападу 44-річним. Валуєв ніби вижив, але можна тільки уявити, що то було за життя.