Мельник vs Бандера. Ким був головний опонент легендарного провідника ОУН, через що вони сперечались і до чого призвів той конфлікт

Бандера вважав, що ОУН має орієнтуватися на Францію і Велику Британію, аби на їхній території створити воєнізовані українські загони. Мельник же закликав починати боротьбу за незалежність негайно і створювати підпілля в Україні.

Протистояння між двома лідерами дійшло до збройних сутичок між їхніми однодумцями, унаслідок чого, за різними даними, з обох сторін загинуло понад 500 бійців.

30 червня 1941 року, коли німецькі війська вже увійшли до Львова, Бандера проголосив відновлення Української держави. Мельник продублював цей акт своїм зверненням того ж змісту.

Але у перші дні липня німецька влада заарештувала Бандеру в Кракові, а через кілька днів Мельника — у Берліні. Обидва вийшли на свободу лише під кінець Другої світової, провівши ці роки під домашнім арештом, у німецьких тюрмах і в таборі Заксенгаузен.

Коли в 1929-му, у перший рік існування ОУН, до організації була прийнята хвиля молодих пасіонаріїв, старші провідники ставилися до них як до резерву. Адже вікова різниця між ними становила ціле покоління. Мельник був старший за Бандеру майже на 19 років. Коли Бандері було всього п’ять років, 24-річний Мельник добровольцем пішов до Українських січових стрільців (УСС) і бився на фронтах Першої світової війни з росіянами. Провів півтора року в їхньому полоні, утік із нього, далі в Києві формував із полонених стрільців підрозділи, які боронили місто від тих самих росіян — уже більшовиків, і звільняв його від них на початку березня 1918-го.

Мельник пристав до пропозиції гетьмана Павла Скоропадського створити полк УСС. А потім у Білій Церкві, де власне і формувався підрозділ, мало не сконав од тифу. Тоді його виходив молодий київський лікар Федір Богатирчук, і це їхнє знайомство пізніше врятує життя не одному українцеві.

Коли виникла ОУН, Мельник — був у її керівництві. Та невдовзі молоде крило організації виявило неочікувану завзятість, а надто готовність до терористичних методів боротьби за незалежність.

У червні 1933 року на Берлінській конференції ОУН Степана Бандеру офіційно затвердили Крайовим провідником організації на Західноукраїнських землях (ЗУЗ).

Зразу покотилася хвиля вбивств кривдників українців. Якщо ліквідацію польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького узгодив Коновалець, то попередні атентати виконували задумом самого Бандери. А це вбивства і Олексія Майлова, радянського консула СРСР у Львові, і пропольського директора української гімназії Івана Бабія, і Якова Бачинського, інформатора поліції щодо симпатиків ОУН. Планували ліквідацію Генрика Юзевського, очільника Волинського воєводства, і Тадеуша Козобудзького, начальника тюремної охорони, який по-садистськи поводився з ув’язненими оунівцями.

Останні акції не здійснили, бо польська поліція арештувала мало не всіх активних оунівців у Західноукраїнських землях, зокрема і Бандеру.

Саме цей провал побратими Бандери повісили на мельниківців. У вересні 1933-го чеська поліція в Празі вилучила весь архів канцелярії ОУН. Її провадив Омелян Сеник, права рука Андрія Мельника, і тримав на конспіративній квартирі всі папери. А там і фінансування, і постанови, і, звісно, списки керівництва та членів — багатьох рядових підпільників. Чеська поліція передала документи до Варшави, і архів Сеника став головною підставою до звинувачень і вироків для оунівців.

В очах послідовників Бандери мельниківці зразу стали зрадниками. Хоча Мельник постійно дискутував із Бандерою щодо методів боротьби. Перший був за поміркованість і вважав, що теракти тільки шкодять організації, бо наражають на ризик найдієвіших її членів. Бандеру ж схилити до таких поглядів було неможливо. Коли він вийшов із в’язниці одночасно з окупацією Польщі Третім рейхом у вересні 1939-го, зразу ж почав готувати українське підпілля до проголошення незалежності з гарантіями Берліна.

Однак Мельник мав більше важелів щодо цього. Упродовж 1938−1940 років він неодноразово зустрічався з адміралом Вільгельмом Канарісом, шефом німецької військової розвідки Абвер. Той прихильно ставився до ідеї української незалежності і міг вкладати її у вуха перших осіб Рейху. Тільки-от вони, передовсім Гітлер і Ґерінґ, умовою відновлення державності українців ставили знищення їхніми силами польського та єврейського населення в Західній Україні.

Звісно Мельник не міг прийняти таке партнерство. Коли зв’язкові Канаріса повідомили йому про підготовку до війни з Польщею та подальший її поділ із Радянським союзом, Мельник віддав наказ про евакуацію членів ОУН та їхніх сімей із теренів Західної України.

А у квітні 1940-го «передвижний» суд ОУН постановив усунути Бандеру і його заступника Ярослава Стецька з лав організації. Ті й оком не змигнули і далі розробляли диверсійні акції всупереч позиції ПУН. Відтак 13 серпня того ж року в Кракові зібрали нараду проводу. Мельник звернувся до колег: «Націоналісти! В останніх місяцях члени Організації Українських Націоналістів, Степан Бандера-Сірий і Ярослав Стецько-Карбович, своїми виступами вдарили в правопорядок нашої організації, своїм діянням унеможливлювали поставити в так важному часі, що його сьогодні переживаємо, належну й потрібну працю, нехтуючи моїми запорядженнями і не підпорядковуючися їм, поробили ряд потягнень, що ними нанесли шкоду організації».

Революційний трибунал ОУН через кілька днів виніс смертний вирок обом згаданим у промові Мельника радикалам. Однак заступився за них сам голова ПУН — Мельник просто скасував ліквідацію Бандери і Стецька, запропонувавши тільки усунути їх від керівництва.

Коли наприкінці 1940-го Рейх почав готуватися до війни з СРСР і в Кремлі до останнього в це не вірили, Мельник уже знав про цей план. Він розпорядився формувати підпільні походові групи, які вирушали на схід готувати інформаційно поневолене більшовиками українське населення до повалення московської влади.

28 липня 1941 року Мельник дізнався про план Третього Рейху включити східну Галичину до складу окупованої Польщі. Він пише офіційного листа Генріху Гіммлеру, офіційному наступнику Гітлера, у якому протестує проти цього. А вже за два дні очільника ПУН із дружиною у Відні арештовує гестапо і відправляє подружжя до Берліну, де Мельник перебуватиме до 26 січня 1944 року під домашнім арештом і постійним наглядом.

Тим часом походові групи мельниківців рушили у звільнені від більшовиків міста. Наприкінці серпня 1941-го в Житомирі поліг від куль невідомого Омелян Сеник. Прихильники Мельника зразу списали це вбивство на бандерівців як помсту за необачність із канцелярськими документами у 1933-му. Ті всіляко відкараскувалися, однак прірва між двома крилами ОУН уже пролягла. Доходило до збройних сутичок, адже бандерівці діяли поза рішеннями ПУН і, по суті, опинилися у подвійному підпільному становищі — як у ставленні до німецької влади, так і до мельниківців.

Другі ж сприйняли підвішену ситуацію з проголошенням незалежності на свою користь. Німці зволікали з цим, але й не заперечували.

За стрімким просуванням вермахту на схід у велику Україну вирушили прихильники Мельника, на місце якого тимчасово призначили Олега Кандибу (Ольжича).

«Усюди відбувається відродження України. І ми слідуємо за цією силою», — зазначив у щоденнику письменник-оунівець Улас Самчук, оповідаючи про перші дні свого перебування у залишеній більшовиками республіці.

Співзвучно з ним реагував письменник Аркадій Любченко, який в окупованому німцями Харкові працював редактором газети Нова Україна: «Харків майже наполовину спалений більшовиками. Я бачив це сам. […] Але мій народ, пройшовши це страшне горнило, пізнає нове краще життя».

Він із захопленням описував, як у міську управу шикуються черги інженерів, лікарів, учителів — щоб отримати документи від нової влади, а з ними — і роботу. Великий жовто-синій стяг на будівлі адміністрації викликає у письменника сльози, а повсюдна свастика поки що не дратує.

17 листопада 1941 Любченко записав у щоденнику: «З усіх розмов мені стало ясно: німці чекають, як саме проявить себе в Україні український елемент. Чи мають вони до справи з життєздатною нацією чи це омана?.. А саме свідомих вольових українців тепер у Подніпров'ї дуже мало — їх повністю знищили більшовики». Він не знав, що в середині жовтня до Києва напівлегально прибув Буковинський курінь ОУН у складі 3 тис. бійців.

На той час у приміщенні однієї зі шкіл київського Подолу мельниківці, які дісталися столиці ще раніше, узялися за створення — теж напівлегально — адміністрації Києва. Міським головою обрали професора-історика Олександра Оглоблина.

На початку листопада до оунівського десанту приєдналася інтелектуальна складова з 250 осіб. Нехтуючи елементарною конспірацією, вся група оселилася на вулиці Короленка, 15 (зараз — Володимирська), за кілька будинків від гестапо.

У жовтні 1941-го рентгенолог і шахіст Федір Богатирчук, який іще 1918 року в Білій Церкві виходив хворого на тиф Мельника, із подачі прихильників останнього організував у Києві Український червоний хрест (УЧХ). У ньому лікар відкрив бюро з розшуку військовополонених: у перші місяці війни німці часто відпускали солдатів-українців по домівках.

Богатирчук також організував збір із розповсюдження продуктів серед нужденних киян і полонених. Комори УЧХ за кілька тижнів наповнили вщерть — селяни охоче відгукнулися на акцію. Це роздратувало німців: їм самим важко вдавалося збирати продукти з місцевого населення.

«Першими окупантами були військові, які показали себе з найкращого боку, — згадував Богатирчук. — Справжнього горя ми зазнали, коли в місто прийшла німецька адміністрація і загони СС». Після розстрілів євреїв у Бабиному Яру, які почали в останніх числах вересня 1941 року, він усвідомив: «Київ з обіймів одного бандита перейшов в обійми іншого, не менш нещадного».

До такої ж думки поступово прийшли й інші оунівці. Самчук у тому ж році повернувся на малу батьківщину й очолив у Рівному газету Волинь. Її редакція була розташована поблизу Рейхскомісаріату — головної адміністрації в окупованій Україні, якою керував Еріх Кох. Про цей орган управління Самчук написав: «[Він] був найкращим союзником Сталіна, бо його політика була настільки божевільна, що здавалося, уся їхня [німців] величезна військова машинерія створена тільки для того, щоб вивоювати для себе нечувану катастрофу».

А в лютому 1942-го українськими містами пронеслася хвиля арештів мельниківців. У Києві в руках гестапо опинилися майже всі найбільш активні діячі ОУН. Після кількаденних тортур їх розстріляли в Бабиному Яру, зокрема й поетесу Олену Телігу з чоловіком Михайлом.

Тільки в середині 1943-го мельниківці порозумілися з бандерівцями — адже у сутичках між ними полягли майже пів тисячі бійців. Тоді як вороги в обох проводів були одні: радянські більшовики та німецькі нацисти.

Коли Мельник і Бандера вийшли з табору Заксенгаузен, уряд УНР у вигнанні розглядав обох на керівників Української народної армії. Обидва відмовилися і її зрештою очолив генерал Павло Шандрук.

Після війни Мельник оселився в Люксембурзі на запрошення майбутнього Великого герцога Жана, з яким познайомився у таборі Заксенгаузен, де також перебував і аристократ із родиною. Уникнув замаху, наказ про який видав Кремль у 1956-му. Помер у німецькому Кельні від серцевого нападу в 1964-му. Та похований був у тому ж таки Люксембурзі. Відтепер прах Мельника і його дружини спочивають на батьківщині.