«Не один, а 12 епізодів контузії». Як лікують мозок і душу в найбільшому в країні центрі психологічної реабілітації військових — репортаж

 — Навіщо ви мій травмований мозок ще травмуєте? — підвищує голос чорнявий молодик у тактичній панамі з рожевою наліпкою Destroyer — Руйнівник, і одразу починає сміятися з власних слів.

Він — один з учасників заняття з нейропластичності у Центрі психічного здоровʼя та реабілітації Лісова поляна. У цьому державному закладі, створеному сім років тому в Пущі-Водиці на Київщині, фахівці допомагають військовим, діючим і у відставці, долати психотравми та наслідки контузій. Спеціалісти застосовують найрізноманітніші методики, що змушують мозок адаптуватися, навчатися й відновлюватися.

Утім, далеко не все йде легко: так, коли клінічна психологиня Олена Фроленкова просить два десятки своїх пацієнтів у затемненій залі намалювати в повітрі однією рукою коло, а другою — трикутник, це викликає бурхливу реакцію.

— Та ви що! — гигоче хтось, намагаючись відтворити фігури. — Одночасно, так?

— Це ж здуріти можна! — показово хаотично розмахує руками військовик у панамі.

— Так, люди, я вам як фахівець з контузій скажу, — долучається до заняття директорка центру Ксенія Возніцина, яка саме проводить екскурсію для журналістів NV, — у вас нейрони саме зараз починають рости. Проростають там, як корені! Це і є боротьба з наслідками травми. А крапельнички не працюють, пацани!

Сьогодні важко визначити, яка кількість українців має через війну психічні розлади чи навіть ПТСР. Говорячи про поширеність цієї останньої проб­леми, Возніцина посилається на світову статистику: зазвичай на посттравматичний розлад страждають в середньому до 30 % військових і ветеранів. На її думку, в Україні можна очікувати на аналогічний показник.

— Якщо ПТСР не лікувати, — пояснює вона наслідки стресового розладу, — то це може призвести до саморуйнівної поведінки, суїцидальних думок, викликати залежності.

Людина втрачає увагу, концентрацію, що неприйнятно й небезпечно для перебування в тилу, а тим більше для фронту, бо може мати трагічні наслідки.

І ПТСР — не єдина загроза для військових. Чимало бійців поступають на лікування до центру з важкими контузіями.

— Як правило, у хлопців і дівчат на фронті буває не один, а пʼять, шість, а то і 12 епізодів контузії, — підкреслює медикиня.

Возніцина

Центр у Пущі-Водиці — це ідея саме Возніциної. Лікарка-нев­рологиня за фахом, вона прийняла свого першого пацієнта з «невидимим пораненням», як у міжнародній практиці називають психотравми, у вересні 2014 року. Той військовий вийшов з Іловайського котла без значних фізичних ушкоджень, але зі зруйнованою психікою.

У 2018‑му, коли схожих кейсів у її практиці вже було сотні, Возніцина прийшла в Національну академію медичних наук України і запропонувала відкрити спеціалізований заклад. Їй відмовили. Але це не зупинило докторку, яка бачила величезний запит на допомогу з боку військових.

Натомість у Міністерстві охорони здоровʼя, яке тоді очолювала Уляна Супрун, її підтримали. Так у Пущі-Водиці на базі госпіталю для вої­нів-інтернаціоналістів зʼявився новий Центр психічного здоровʼя.

— Той госпіталь працював лише як санаторій, не проводилося жодного лікування, — розповідає Возніцина вже в просторому заскленому холі.

Тут прохолодно, що не заважає пацієнтам центру: двійко чоловіків азартно грають у великі нарди, ще кілька мудрують з киями біля більярдних столів.

Така можливість лікувати психотравми у приміщеннях, де все влаштовано саме під потреби військових і ветеранів, зникне приблизно на рік: у найближчі місяці центр закриється на масштабну реконструкцію задля того, щоб стати комфортнішим, сучаснішим, а головне — ефективнішим для лікування військових і ветеранів. Усі витрати з ремонту вартістю 600 млн грн узяв на себе Світовий банк.

NV цікавиться, куди ж переїде центр на цей час.

— Ой, не питайте, — відверто засмучується Возніцина, — це болюча тема.

Закладу віддають один корпус в обласній лікарні, і такий варіант не дуже влаштовує директорку, адже в тимчасовому приміщенні будуть лише палати. Тоді як психічне лікування потребує інтенсивної індивідуальної роботи з пацієнтами, а також роботи в групах.

Лікарка зауважує: із посттравматичним стресовим або депресивним тривожним розладами працювати важко. Але при правильному лікуванні пацієнт здатен це подолати.

Нацик

Тим часом заняття з нейропластичності добігає кінця і з кабінету в хол висипають пацієнти. Першим зʼявляється жартівник у панамці. На спині його чорної футболки великими літерами написано: НАЦИК.

— Це мій позивний, — пояснює військовий.

Він погоджується поговорити, але енергія ніби розпирає його зсередини — навіть під час розмови не може встояти на місці.

22‑річного бійця звати Максим, а прізвище він просить не вказувати з міркувань безпеки. Каже, що пішов на війну, бо «а як інакше?» У 2023 році підписав контракт і нині служить бойовим медиком і водієм кейсеваку в 4‑й бригаді оперативного призначення НГУ Рубіж.

У Лісову поляну Нацик приїхав із контузією.

— Підірвався на міні на Покровську, — про нещодавнє поранення боєць розповідає з незмінною щирою усмішкою, наче згадує веселу пригоду, — наїхав на неї квадроциклом. Це я вже говорити знову почав, а то взагалі мовчав.

Його побратиму пощастило менше, той дістав серйозні поранення. Перевʼязувалися біля будинку, в підвалі якого засів росіянин.

— Він кричить: «Хто там?» А ми такі: «Та це свої, свої», — сміється Максим.

У Лісовій поляні він не вперше — минулої зими лікувався тут після того, як потрапив під скид із «мавіка».

— Мене тоді непогано так контузило, — згадує він.

У центрі військовому подобається:

— Тут добре, коні є, — показує рукою на соснову ділянку за будівлею, де в невеликому загоні стоять кругленькі поні. — А ще тут стоматолог працює, можна зуби полікувати. Щоправда, ліс уже дістав, у нас же там теж дерева, посадки. Хоча це краще, ніж у місті, — там узагалі неспокійно, така метушня.

З холу ми переходимо у крило будівлі, де містяться кабінети психологів, терапев­тів, кейс-менеджерів, а також спортивні зали й приміщення для реабілітації. Директорка називає це «серцем» закладу, адже саме тут пацієнти проходять лікування.

— Ви не уявляєте, що тут було раніше! — емоційно згадує вона стан приміщення, яке дісталося центрові. — Усюди, де зараз сучасні кабінети, були кімнати з чавунними ваннами. Заходиш, а тут ванни-ванни-ванни. І блакитна плитка. Наче фільм жахів.

Ремонт у цьому крилі закінчили напередодні повномасштабного вторгнення у 2021 році. А сьогодні довгі коридори із патріотичними малюнками на стінах виглядають порожніми. Причина проста: через майбутню реконструкцію кількість пацієнтів уже скоротилася вдвічі.

Вільні люди

ПТСР і контузії — це дві біди. Третя біда — наслідки російського полону. Нині в Лісовій поляні таких, що пережили полон, не менш як 20‑30.

Одного з них у своєму кабінеті чекає клінічна психологиня і травмотерапевтка Ірина Феофанова — молода жінка в життєрадісному рожевому худі. До команди Лісової поляни вона приєдналася півтора року тому.

— Я дружина військового, — розповідає психологиня мʼяким голосом, — тому для мене важливо працювати із захисниками, ветеранами і членами їхніх родин. З цивільними я майже не працюю — хочу допомагати саме своїм людям.

Під час розмови Феофанова виходить з-за робочого столу, де поруч із компʼютером заради затишку горить велика свічка, і сідає в крісло навпроти. Пояснює, що стіл ніби створює барʼєр, а під час сеансу важливо бути поруч.

— З пацієнтами ми зустрічаємося раз, два або тричі на тиждень, залежно від їхніх потреб, — веде далі психологиня. — І дуже зрідка я стикаюся зі стигматизацією психологічної допомоги. Як правило, дев’ять із десяти пацієнтів погоджуються на індивідуальну роботу, а більшість навіть самі просять про таку можливість.

Феофанова називає три найпоширеніші випадки, з якими до неї звертаються військові й ветерани: навʼязливі думки і спогади про травмуючі події, почуття провини та сімейні проблеми. Робота з людьми, що пройшли полон, зауважує вона, потребує особ­ливого підходу.

— Людині, яка пережила неволю, ізоляцію, тортури, зазвичай потрібно більше часу, щоб увійти в довірливий контакт, — каже Феофанова. — Тому окрему увагу ми приділяємо створенню безпечного простору.

Розмову перериває пацієнт на імʼя Станіслав, що приходить на сеанс, — він звично влаштовується у кріслі.

— А я вам давала пружинку? — Феофанова показує йому чорне сенсорне кільце, щільне й трохи колюче, і пояснює: — Такі кільця активують тактильні відчуття і допомагають заземлитися. Коли ви нервуєте або опиняєтесь у некомфортній ситуації, мозок фіксується на дотику, а не на тривожних думках.

— У мене вона вже лопнула, — ніяковіє Станіслав.

На цьому, почуваючи себе точно зайвими, журналісти NV залишають кабінет і потрап­ляють в інший. Тут соціальна працівниця Юлія Бадьор приймає двох чоловіків, які також пройшли через полон. Навпроти її столу сидить Олексій Веретільник, зосереджений і серйозний. Він повернувся в Україну у квітні цього року. Його товариш Андрій Кирильчук, який потрапив на обмін трохи піз­ніше, у червні, видається душею компанії — безупинно жартує й випромінює позитив.

— Ви просто в гості, не лягаєте? — уточнює в пацієнтів Возніцина.

— У гості, але я можу й лягти, — усміхається Кирильчук.

Обидва чоловіки вже проходили реабілітацію в Лісовій поляні після полону, а нині звернулися за консультацією.

— Я приїхав порадитися, — пояснює NV Веретільник.

Він планує повернутися до війська, але розраховує на небойову посаду: після пережитих у полоні тортур йому має бути присвоєна третя група інвалідності. Утім, у висновку ВЛК частина зафіксованих медиками тілесних ушкоджень просто зникла, і його записали придатним до служби.

— Військова частина пропонує йому посаду діловода, але з таким висновком ВЛК — це тільки бойовий підрозділ, — зауважує соцпрацівниця і додає, що колишній пацієнт вчасно звернувся за консультацією — наразі в нього ще є час оскаржити висновок.

Нетрадиційні підходи

Інструктор зі звукотерапії Микола Шавель, худорлявий чоловік із довгим волоссям, зібраним у хвостик, неквапно застилає одноразовим простирадлом синю ковдру на підлозі. Він просить пацієнта роззутися, вийняти всі предмети з кишень і лягти. Той слухняно виконує прохання і заплющує очі.

Звукотерапевт повільно розставляє навколо чоловіка великі металеві співочі чаші. Далі по черзі бʼє по них, і чаші видають тонкий, протяжний дзвін.

Через 20 хвилин пацієнт виходить із кабінету. Його звуть Олег, він ветеран, служив сапером і підірвався на міні. Ногу вдалося врятувати, але наслідки травми даються взнаки.

— Нога заболіла, — говорить він NV про сеанс. — Але не та, яка поранена, інша.

— Таке буває, — реагує інструктор. — Можливо, через поранення все навантаження тіла зараз іде на цю іншу ногу. І добре, що він відчув біль, — тепер є можливість звернутися до лікаря із проблемою.

Возніцина пізніше розповідає, що час від часу їй «прилітає» за використання в центрі нетрадиційних методів лікування. Проте переконана: якщо це допомагає, то відмовлятися не варто.

Вона згадує випадок, коли в пацієнта виникла косоокість через сильний спазм мʼязів, що відповідають за рух очима. Після звукотерапії спазм зник.

— Під час такого заняття тіло повністю розслаблюється, — пояснює неврологиня. — І саме це тотальне розслаблення мʼязової системи допомогло.

Середньовіччя

Наступного дня журналісти NV повертаються до Лісової поляни, аби побачити незвичне дійство — бугурт, своєрідний «середньовічний» бій, який тут відбувається тричі на тиждень.

Денис Дудник, тренер із громадської організації Бугурт Січ, що організовує турніри на волонтерських засадах, готує спортзал до бою. З одного боку похапцем розкладає «обладунки» — захисне спорядження для рук, ніг, паху й голови. В інший кут зносить «мечі» — мʼякі фехтувальні палиці, що дозволяють уникнути травм.

— Коли ми починали тут, — каже Дудник, не припиняючи організовувати простір, — бугурт був інноваційним способом відновлення. А зараз цей напрям уже має доказову базу і офіційно входить у систему реабілітації ветеранів.

Такі турніри дозволяють пацієнтам забути на якийсь час про травмуючі події, а також виплеснути накопичену енергію. І саме цього, здається, бракує молодій парі, що, не дочекавшись бою, вовтузиться на карематах.

— До речі, бугурт — це також гарний спосіб покращити стосунки між партнерами, — переключає на них увагу Дудник.

Час починати заняття, і тренер просить усіх представитися. Дівчина, яка щойно завзято боролася зі своїм хлопцем, називає себе Александрією, позивний — Злая. Вона мінометниця, на війні вже 11 років — зі свого 18‑річчя. Її партнер — Олег Гілевич, на поголеній голові якого помітний слід від поранення, — тимчасово виконуючий обовʼязки командира роти увʼязнених батальйону Алькатрас 93‑ї бригади. На лікування до Лісової поляни попросився сам.

— З 2022 року було дуже багато роботи, — розповідає Гілевич свою історію. Велику війну він зустрів у Маріуполі, потім у складі морської піхоти воював у Кринках на лівому березі Херсонщини, далі — Вовчанськ на Харківщині. І жодного разу не звертався до психологів.

«У результаті — перевтома, трошки потекла «кукушка», — відвертий він.

Безсоння, дезорієнтація, агресія — це лише частина того, через що довелося пройти бійцю. А потім неочікувано навіть для себе пішов у триденний запій. Це стало для Гілевича очевидним сигналом — час лікуватися. Звернувся до командира, і так потрапив у центр.

Сьогодні він, Александрія, як і решта групи, вперше на бугурті. Александрія просить поставити її в тандем із Гілевичем.

— Він мене бити не буде, — жартує військова. Але врешті опиняється у двобої з іншим пацієнтом.

Бій триває недовго, навіть розминка була довшою. Проте для початківців і цього вистачає, щоб добряче втомитися.

— Хороша група, гарно включилися в роботу, — задоволений Дудник. — Треба ще з ними попрацювати.

Уже не такі балакучі, як на початку, зморені і спокійні пацієнти розходяться по принишклому у вечірній час центру.

— Знаєте, це прекрасне місце, — зізнається наостанок Александрія, — адже я тут знайшла свою любов.

За тиждень-два і вона, і Гілевич, та й багато хто з інших пацієнтів центру знову повернуться на фронт.

Цей матеріал опубліковано в журналі NV № 8 за листопад 2025 року. Журнал можна придбати тут.