Чого у 1991-му так боявся Буш. США визнали незалежність України після референдуму 1 грудня лише через 25 днів, і ось чому

За п’ять днів до українського референдуму, 25 листопада, у Washington Post вийшла стаття під назвою Американські чиновники розділилися щодо реакції на незалежну Україну. Посилаючись на анонімні джерела у владі, журналісти вказали на серйозну розбіжність в адміністрації Буша щодо цього питання. І зазначали, що на Джорджа Буша чинять тиск з усіх боків.

Також у статті йшлося, що міністр оборони США Дік Чейні відстоює якнайшвидше визнання України. Протилежної думки дотримується державний секретар Джеймс Бейкер, виступаючи за більш обережний підхід, який відповідав позиції Горбачова та його команди. Генерал Брент Скоукрофт, радник президента з національної безпеки, нібито зайняв украй обережну позицію: «Підтримка наддержавою демонтажу іншої може викликати лише зворотну реакцію і призвести до прямого політичного конфлікту».

Стаття мала вибуховий ефект як для суспільства, так влади. У Білому домі були невдоволені витоком інформації й навіть підозрювали, що винний у тому Пентагон. Особливо лютував держсекретар Бейкер. Він не погоджувався, що його подали як противника визнання незалежності України та симпатика Горбачова. На фотокопії статті Бейкер зробить таку нотатку: «Ризикуємо, поспішаючи з визнанням — хаос + громадянська війна — тоді як почекати кілька тижнів не є ризиком».

У Конгресі теж вирували пристрасті. Прочитавши статтю, група прихильників якнайшвидшого визнання України: Ньют Гінгріч, Ненсі Пелосі, Леон Панетта і Рік Санторум — підписали звернення до президента. Вони вірили, що незалежна Україна та Росія зможуть назавжди позбутись ядерної зброї. А ринкові реформи досягнуть успіху швидше, аніж перебудова Горбачова.

«Ми знаємо, що ви зараз розглядаєте поради кількох членів вашої адміністрації, зокрема, міністра оборони Діка Чейні, щоб США одними з перших визнали українську незалежність, — ішлося у зверненні. — Пане президенте, це мудра порада. Життєво важливо, щоб Америка була на боці народу України, на боці свободи й демократії замість того, щоб допомагати підтримувати Кремль, яким досі керують ледь реконструйовані комуністи».

26 листопада американський посол, який перебував у штаб-квартирі НАТО, отримав телеграму з Вашингтону з уточненням щодо визнання України. У ній вказували обов’язкові умови: збереження центрального командування над ядерними силами, розташованими в Україні, відданість керівництва країни проголошеній меті стати без’ядерною державою, дотримання підписаних СРСР міжнародних договорів із контролю над озброєннями, а також — Гельсінських угод з їхніми положеннями про визнання кордонів, що склалися після Другої світової війни. І ще — зобов’язаннями дотримуватися і захищати права людини. Допоки ці моменти не будуть з’ясовані до кінця — Америка чекатиме.

Тим часом після публікації у Washington Post від Буша зажадали офіційного пояснення американські українці. 27 листопада він зустрівся з п’ятнадцятьма представниками української діаспори та спілкувався з ними пів години, а тоді підтвердив намір визнати незалежність України.

«Ми спостерігатимемо за референдумом і сподіваємося, що зможемо сказати, що вибори були вільними й чесними, — сказав він. — Привітаємо незалежність. А потім почнемо робити кроки, що ведуть до визнання».

У тій розмові Буш припустив, що Леонід Кравчук, тоді голова Верховної ради, буде новим українським лідером. Американський президент зауважив, що добре розуміє, під яким величезним тиском перебуває він.

Лідер США також пояснив, що ядерна зброя викликає у нього найбільше занепокоєння. І найбільший страх — військова конфронтація між Україною та Росією.

«Росія має міцні зв’язки з Україною, ми повинні переконатися, що все, що відбувається, відбувається мирно, — говорив Буш. — Якщо ми ненавмисне зробимо щось, що призведе до військової конфронтації, це буде найгіршим з можливих варіантів. Ви краще за мене знаєте складний характер російсько-українських відносин. Я пристрасно прагну уникнути розповсюдження ядерної зброї. Але поки що все добре. Я розмовляв із Кравчуком двічі за останні місяці, і він говорить правильні речі».

Крім того Буш обговорив з українцями вплив Єльцина на ситуацію: у його команді є прихильники сильної Росії та жорсткої лінії, що заперечує право українців на незалежність. І владі США доводиться цих людей стримувати.

«Я не кажу, що ми можемо „змахнути паличкою“ і сказати Борису Єльцину зробити те чи інше, — пояснював Буш діаспорі. — Але ми несемо певну відповідальність за те, щоб спробувати впоратися з проблемою. У нас є певна позиція у світі».

Образа і гнів Горбачова

Своїми намірами й рішеннями про визнання України Буш не вважав за потрібне поділитися з Горбачовим: жодного повідомлення з Білого дому президент СРСР не отримав. Але від своїх помічників він уже знав і про статтю у Washington Post, і про зустріч з українською діаспорою, і про дискусії в Конгресі. Дехто в оточенні Горбачова розцінив таку позицію Вашингтону як зраду. І схоже, що сам він також так думав.

Коли 30 листопада, за день до референдуму в Україні, Буш нарешті телефонує Горбачову, той не хоче з ним говорити. «Для чого?» — ображено каже радянський президент своєму помічнику Анатолію Черняєву, коли той інформує про телефонний запит із Вашингтону. Але після певного вагання дає згоду на розмову.

Зі стенограми цього діалогу, що зберігається в архіві Президентського центру Джорджа Буша, відомо, що лідер СРСР висловив своє розчарування. І зауважив: складається враження, що США намагаються не тільки впливати на події, але й втручатися у них.

Натомість Буш намагається пояснити свою позицію щодо України, окреслюючи основні інтереси США — централізований контроль над ядерною зброєю. Він висловлює сподівання, що суверенна Україна буде більш прихильною до співпраці у створенні нового Союзу.

Горбачов підтверджує своє прагнення до життєздатного політичного союзу і нагадує Бушу про їхню останню розмову в Мадриді, під час якої західні лідери висловилися за збереження єдиного реформованого Союзу.

«Ви знаєте наші традиції як демократичної нації, — каже Буш. — Ми повинні підтримувати український народ. Але ми хочемо робити це таким чином, щоб заохочувати мирний перехід до нового порядку, побудованого на продуктивних відносинах із центром і дружніх українсько-російських відносинах. Ми не хочемо ненавмисно створювати труднощі для вас чи Єльцина».

Американський лідер пояснює Горбачову, що визнання незалежності України цілком могло б повернути керівників молодої держави до процесу укладання союзного договору. Якщо зняти будь-яке питання про визнання суверенітету, участь у переговорах про нові союзи буде сміливішою.

Але Горбачов так не думає. Він починає лякати Буша югославським сценарієм і заявляє, що у випадку з Україною все може бути навіть гірше.

«Джордже, нинішня ситуація ще складніша, ніж в Югославії, — гне свою лінію радянський президент. — Якщо хтось в Україні скаже, що виходить зі складу Союзу, а хтось скаже, що підтримує його, то це означатиме, що 12 млн росіян і представників інших народів стануть громадянами чужої країни. Крим уже заявив, що якщо Україна дистанціюється від Союзу, то Крим буде діяти з метою перегляду статусу Криму в Україні. Також постане питання про Донецьк».

Горбачов наголошує, що у Росії набирає сил партія реваншистів, які хочуть зібрати «російські землі воєдино». І він не виключає воєнного конфлікту.

«Тут у Єльцина є сили, які виступають за незалежну Росію і за повернення всіх російських земель, включно з тими, що зараз знаходяться в Казахстані, Україні та інших країнах. Якщо цей процес розгорнеться, це буде катастрофою для Росії, України та решти світу», — наголошує Горбачов.

Рішучий настрій Єльцина

Зі стенограми телефонної розмови Буша-старшого з Єльциним можна довідатися, що російський президент, на противагу Горбачову, виступав за негайне визнання України. Американський президент подзвонив йому, щойно поклавши слухавку після дзвінка президенту СРСР.

«Зараз проєкт союзного договору готові підписати лише сім держав — п’ять ісламських і дві слов’янські (Білорусь і Росія), це мене дуже турбує, — пояснює він Бушу. — Буду з вами, як завжди, дуже відвертим. Я вважаю, що якщо Україна не буде в Союзі, то це буде досить слабке об'єднання. Я сказав Горбачову сьогодні і сказав учора в газетному інтерв'ю, що якщо Україна не приєднається до Союзу, то це проблема для Росії».

На його думку, незалежність України означатиме, що українці не підпишуть договір зараз, готуючись до створення Союзу суверенних держав. І це, вважає Єльцин, різко змінить баланс у цій структурі між слов’янськими й ісламськими народами. Не можна допустити ситуацію, коли Росія і Білорусь матимуть два голоси як слов’янські держави проти п’яти голосів мусульман.

Єльцин впевнений, що новий український президент почне переговори не з Горбачовим, а з Росією — тобто власне з Єльциним. Якщо Росія відразу після референдуму не визнає незалежність України, вона ускладнить з нею відносини.

«Це також створить новий тиск із боку екстремістів, — наголошує Єльцин. — Ми повинні зробити це негайно. Інакше наша позиція буде надмірно невизначеною, тим більше, що ми наближаємося до нового року і нової реформи. Горбачов про це не знає. Він усе ще думає, що Україна підпише союзний договір. Ми зустрінемося з новим президентом України на початку грудня, щоб обговорити принципи відносин між Росією і Україною».

Щодо ядерної зброї, то Єльцин підтримує чотири необхідні умови. Але не хоче перелічувати їх зараз, у телефонній розмові. І зауважує, що Росія не може висувати ці вимоги до України в нинішньому контексті.

Наприкінці бесіди Єльцин просить Буша не говорити про деталі їхньої розмови Горбачову. Той обіцяє.

Мрії та реальність

Коли напередодні референдуму Кравчук прогнозував, що не менш як 80% українців проголосують за незалежність, Горбачов називав його мрійником. Степан Хмара, український політик, дисидент і поет, озвучував іще більше число — понад 90%. І над його оптимізмом іронізував уже сам Кравчук.

Явка людей на Всеукраїнський референдум 1 грудня склала понад 84%. Незалежність України підтримали 90,32%. Реальність перевершила мрії.

«Голосувати за незалежність прийшли різні політичні сили та соціальні групи, — вважає історик Сергій Плохій. — Кожна з них мала свої надії та очікування: націонал-демократи прагнули незалежності та швидкої культурної українізації; колишні комуністичні лідери хотіли безпечного притулку для себе та своїх родин, вільного від контролю Москви; а більшість населення, переконана, що Україна була найбагатшою республікою Союзу, хотіла відокремитися від бідної та непередбачуваної Росії з її політичними та військовими конфліктами. Успіх американців українського походження, які зуміли переконати президента Буша до визнання української незалежності ще до того, як відбулося голосування, додало впевненості українським елітам у тому, що незалежність можна не лише проголосити, але й досягти», — стверджує він.

3 грудня 1991 року Буш попросив своїх помічників з'єднати його з Кравчуком. Він привітав новообраного президента нової країни з переважною більшістю голосів, відданих за незалежність, а також — його особистою перемогою.

Буш зазначив, що США вітають появу нової демократичної нації. І незабаром надішлють свого державного секретаря Джеймса Бейкера для обговорення питання ядерного роззброєння. Також треба буде обговорити прикордонні питання, права людини й національних меншин.

Кравчук відповів: «Я розмовляв із Борисом Єльциним. Він сказав, що після результатів референдуму Росія визнає Україну як незалежну державу. Цієї суботи я зустрінуся з паном Єльциним у Мінську разом із Шушкевичем, щоб обговорити всі питання нашої політики, а також першочергові міркування у відносинах із Російською республікою».