Путін і палацовий переворот. Чому це реальніше, ніж будь-коли раніше

Революція 1905 року, яка призвела до обмеження царської влади, спалахнула після принизливої поразки Росії у російсько-японській війні. Потім, у 1917 році, контроль над країною перейшов до більшовиків, що заклало фундамент майбутнього Радянського Союзу. І сталося це після катастрофічних військових провалів Росії у Першій світовій війні.

Рішення Микити Хрущова розмістити радянські ядерні ракети на Кубі в 1962 році поставило світ на межу катастрофи та переконало багатьох представників радянського керівництва в тому, що він має піти. А в 1991 році, лише через два роки після виведення радянських військ з Афганістану, що завершило провальну військову кампанію Москви, Михайло Горбачов зіткнувся зі спробою державного перевороту, яка зрештою призвела до розпаду Радянського Союзу.

У всіх цих випадках важливу роль відігравало публічне приниження Росії

У всіх цих випадках важливу роль відігравало публічне приниження Росії на міжнародній арені. Воно привертало увагу до слабких місць Москви й показувало, що російська держава далеко не така могутня, як видається. Саме ця демонстрація вразливості додавала впевненості тим, хто виступав за зміни.

Але потрібно було щось більше.

Аби посилити прагнення до змін, перетворити його на усвідомлену необхідність і підштовхнути людей до рішучих кроків, суспільство або політичні еліти — а частіше і ті, і інші — мали пережити глибоку кризу, спричинену нестатками і зростанням невдоволення. І ось тоді у прихильників політичних перетворень з’являвся простір для консолідації, залучення прихильників і формування власної опори у владі.

Чи означає це, що війна в Україні може коштувати Володимиру Путіну його посади російського лідера? Деякі ознаки вказують саме на це. Дедалі частіше війна стає для Росії джерелом публічного приниження.

Коли в лютому 2022 року розпочинали так звану «спеціальну військову операцію», російським офіцерам, які брали участь у вторгненні, наказували брати із собою парадну форму — для переможного параду в українській столиці.

Однак через понад чотири роки Росія ніяк не може досягти набагато скромнішої мети — установлення контролю над Донбасом й утримання його території. Протягом 2026 року темпи російського наступу різко сповільнилися, подекуди армія Путіна була навіть відкинута назад. Тим часом ефективне застосування Україною безпілотників дало Києву змогу перехопити ініціативу.

Зараз з’являється дедалі більше свідчень того, що російське керівництво усвідомлює неможливість досягнення заявлених цілей війни в Україні. У травні завдяки витоку внутрішніх документів стало відомо, що Кремль розробляє пропагандистську стратегію, покликану представити конфлікт таким чином, щоб уникнути визнання того, що жодної з заявлених цілей не було досягнуто.

Війна залишається непопулярною і серед пересічних росіян. Квітневе опитування «Левада-центру» показало, що 62% громадян Росії хотіли б припинення бойових дій, тоді як лише 27% виступають за їхнє продовження. З огляду на тиск і страх перед наслідками, через які респонденти нерідко змушені давати «правильні» відповіді, сам по собі такий високий рівень вираженого невдоволення виглядає примітно. Це також дозволяє припустити, що реальний рівень втоми від війни може бути ще вищим.

Бажання якнайшвидшого завершення конфлікту значною мірою пов’язане з тим, що війна дедалі відчутніше стає частиною повсякденного життя росіян. Якщо санкції в основному сприймають як незручність, то здатність України завдавати ударів безпілотниками вглиб російської території фактично «повертає» війну всередину країни. Особливою ціллю стають нафтопереробні заводи й паливні склади, що призводить до зростання цін, дефіциту бензину та введення обмежень або нормування його продажу в деяких регіонах.

Незначні ознаки змін?

Однак, незважаючи на бажання суспільства завершити війну, ознак масових протестів, які могли б чинити тиск на владу та прискорити закінчення конфлікту або призвести до реальних політичних змін, не спостерігається.

Законодавство, ухвалене незабаром після початку повномасштабного вторгнення, передбачило кримінальну відповідальність за поширення «фейкової інформації» про збройні сили або їх «дискредитацію». Хоча окремі громадяни продовжують виходити на одиночні пікети, більшість росіян утримуються від публічної позиції через ризик арешту, штрафів або позбавлення волі.

Ще одним чинником, що стримує можливість масових протестів або виступів, є відсутність організованої політичної опозиції. Нечисленні ключові опозиційні діячі, що ще залишилися, або перебувають у вигнанні, або ув’язнені. Держава також активно застосовує законодавство, яке дозволяє оголошувати критиків влади «іноземними агентами» або «небажаними організаціями».

Особи, які отримали статус «іноземного агента», стикаються з фінансовими обмеженнями та позбавляються низки прав, зокрема можливості брати участь у виборах. «Небажані організації» зазнають іще жорсткіших обмежень: їм заборонено вести фінансову діяльність, а також поширювати інформацію в ЗМІ та інтернеті.

Масштаб правових обмежень, накладених на суспільство та представників опозиції, означає, що найімовірнішим джерелом політичних змін залишається сам правлячий режим. Подібне вже відбувалося у 1964 році, коли Микиту Хрущова усунули від влади. Група партійних лідерів поставила Хрущова перед фактом, і той погодився піти у відставку, щойно усвідомив, що жодна впливова державна інституція не готова надати йому підтримку.

Путін добре пам’ятає цей історичний прецедент і тому завбачливо уникає призначення наступника. Крім того, він досить ефективно нацьковує одна на одну різні групи впливу, що конкурують у російській політиці, водночас забезпечуючи безумовну особисту лояльність силових і розвідувальних структур.

Перешкоди для державного перевороту залишаються досить серйозними. Однак якщо Путін і надалі категорично відмовлятиметься від будь-яких поступок для припинення війни в Україні, його оточення може дійти висновку, що їхні власні інтереси вимагають його усунення від влади.

Переклад NV

NV має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок The Conversation. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на сайті The Conversation