Як керувати людьми в умовах стресу. Принципи військового, які працюють і в бізнесі

Керівник має вміти виконувати роботу своїх людей. Це якщо про бізнес. А у війську це правило звучить так: офіцер та командир має пройти шлях солдата, яким буде керувати. Коли я закінчив Військову академію міста Одеса, то отримав офіцерське звання і був призначений командиром парашутно-десантного взводу. Але особисто для себе я вирішив, що маю вміти та знати все у своєму підрозділі, від людини як особистості до деталей в техніці. Тому, наприклад, приходив у бокс до своїх екіпажів БМП та наполягав навчити мене, як лагодити механізми, нюанси в керуванні. Питав про кожну деталь, крутив гайки, затримувався після служби — але я мав розуміти та вміти все, що можуть вони. Щоб не вимагати того, що не знаю сам.

Дисципліна — це фундамент, який формується роками. Я почав вчитися цьому на прикладі батька, який був вимогливим до самого себе спортсменом. З дитинства я займався легкою атлетикою, найбільше — бігом. Уже в 13−14 років я вигравав спочатку змагання в школі, потім у районі, а потім — у Херсонській області, де я виріс.

Батько всіляко це підтримував, адже сам займався боротьбою в молодості. Згадував старий афоризм греків: «У здоровому тілі — здоровий дух». І додавав: «Синку, спорт — це дисципліна. Якщо ти через спорт досягнеш дисципліни, ти підеш рівно по життю».

Він був не дуже емоційною людиною, але у важливі моменти завжди мене підтримував. Коли мені було вже 15 років, у Херсоні були великі змагання: із 88 хлопців обирали тих, хто буде зарахований до школи олімпійського резерву. Було лише вісім місць. Я виграв, і саме батько мене привітав. Так само, коли я вирішив піти до армії, саме він сказав: «Кожен чоловік повинен служити». Він відслужив танкістом ще за часів Радянського Союзу, воював в Афганістані. І завжди був за будь-який двіж, підтримував дисципліну та заохочував усіх нас у сім'ї займатися спортом.

Найбільший ред флег для мене — коли людина не цінує свою роль

Людина має бути на своєму місці — це задача керівника. Саме тому я кожного солдата особисто рекомендую командиру призначати на відповідну посаду. Зі сторони це здається незвичним для колективу, в якому служать кілька тисяч людей. Але для мене дуже важливо, аби людина була на своєму місці. Тому я сам намагаюсь проводити бесіди з кожним рекрутом та кожним мобілізованим. Дивлюсь на навички, вивчаю його минуле та намагаюся знайти таке місце в бригаді, де ця людина могла б найбільше розкритися як військова особистість та принести максимальну користь війську.

У мене є характеристика на кожного бійця і база даних на всіх. Я не кажу про стандартизовані документи які заповнюються рекрутингом, річ іде про ті дані, які потрапляють на самому початку цього нелегкого шляху мобілізованої людини, яка може сказати відверто, чим займалась та що вміє. Якщо порівнювати з бізнесом, то це щось на кшталт відділу Human Resources.

Нещодавно до нас у бригаду перейшла діловод, яка вже багато років в армії та служила в інших підрозділах. Вона звикла до того, що співбесіди та визначення посад — це робота персоналу, командира роти або заступника з психологічної підтримки. І якось вона сказала: якби усі цивільні та мобілізовані знали, що тут, у війську, їм знайдуть місце відповідно до їхнього фаху та навичок, то було б значно менше СЗЧ, кожен повинен мати шанс, бути тим ким себе бачить, а у разі невиправданих надій, тим ким може бути.

Критика має бути конкретною, а не емоційною. Якщо хтось з особового складу не виконав вчасно розпорядження чи виконав його абияк, то людині треба пояснити, за що вона може понести покарання. Або що саме вона має зробити, аби все було добре. Адже ми всі час від часу помиляємося. В такому разі я ніколи не буду ображати особистість людини — можна критикувати лише конкретні дії. Дивись, ти не зробив або зробив це і ось це. І це може призвести до таких наслідків.

Так, така комунікація може бути на підвищених тонах чи з нецензурною лайкою. Адже в умовах фронту немає часу на дипломатичні формулювання. Але я обов’язково поясню, що саме має бути зроблено, аби досягти потрібного результату, врешті решт у нас у всіх одна мета. І тоді людина повернеться до своїх обов’язків із розумінням того, що саме вона має зробити, аби її командування не мало до неї претензій, тому що певні дії можуть вплинути на особовий склад, який виконує завдання на лінії зіткнення. Вона зрозуміє: так, мене вилаяли, але по ділу. І якщо я зроблю ось так і ось так — то після цього все буде добре.

Найгірше — коли людина не цінує свою роль. Найбільший ред флег для мене — це коли військовий, який служить у тилу, управлінні або штабі будь-якого рівня, не цінує свою посаду або користується нею не в тому напрямку. Бо будь-які підрозділи управління, забезпечення та підтримки в армії існують лише для того, аби простий піхотинець «на нулі» був усім забезпечений, мав всі необхідні знання, уміння та навички, що допоможуть зупинити ворога.

Людей треба готувати до реального стресу, а не комфортних умов. Краще літр поту, ніж крапля крові. Фізичні навантаження на заняттях новачками сприймаються як надто складні. Під час одного з виснажливих тренувань, коли я був командиром батальйону, до мене підійшов один із мобілізованих і попросив відпочинку, каже: «Командире, я вже не вивожу». Я не дозволив відпочивати і сказав: «Краще ти тут переступиш себе та підеш через «не можу», ніж я потім буду казати: «Вибачте, що не зберіг вашого сина». Саме тому наші інструктори після базової загальної військової підготовки додатково займаються з рекрутами та мобілізованими.

Будь-який боєць має ще до фронту пережити щось схоже на реальний бойовий стрес, аби потім, у реальній бойовій ситуації, діяти спокійно та зберегти життя — своє і своїх побратимів. Тому, крім звичайних вправ на навчальних заняттях, наші інструктори на полігонах додають ще й імітацію атаки ворожих дронів. Рекрути в бліндажах переживають, що це таке — коли над тобою «висить» дрон противника і може тебе знищити. Як це, коли ти знаходишся під обстрілом, хоч і імітаційним, а найголовніше — як впоратись з усім цим.

Виживає не найсильніший, а найпідготовленіший. Поясню на прикладі. У мене в попередній бригаді був такий досвід. Під час наших штурмових дій нам вдалося взяти в полон командира взводу Вагнера. Але на це ми витратили багато часу і багато БпЛА. Кілька разів ми дронами атакували укриття, де він ховався зі своїми бійцями, але він усе одно залишався живим і здався лише тоді, коли втратив свою зброю. Коли ми проводили його допит, він багато розповів про те, як вони вчаться ховатися від дронів та уникати ураження. Саме ця підготовка робила їх більш живучими.

Саме тому ми акцентуємо підготовку наших бійців до протидії БпЛА. Ворог вчиться, ми повинні вчитись швидше, адже часу обмаль.

Стресостійкість — це навичка, а не риса характеру. Здатність витримувати стрес — це саме те, що збереже життя в бойових умовах. Тому і мене перевіряли на психологічну стійкість, коли я переводився з факультету тилового забезпечення на факультет ДШВ. Як кажуть тепер, «виводили із зони комфорту». Командири чи звичайні солдати питали перед вступом: «А ти подужаєш? А ти знаєш, які у нас навантаження? А ти знаєш, що тут можуть підняти посеред ночі? Ми не досипаємо, не доїдаємо, але всі нормативи все одно виконуємо». І ще декілька подібних питань із нецензурною лайкою було. Я спокійно відповів: «Нічого, подужаю».

Я добре розумів, для чого ці перевірки та цей тиск.

Команди об'єднують не лише задачі, а й спільні сенси. Нам потрібно зараз відновлювати традиції у війську та запроваджувати нові, які б давали відчуття історичної тяглості сучасних Збройних Сил України та війська запорожців.

І дуже добре, що цей процес уже відбувається. Багато бригад у Силах оборони носять імена борців за свободу країни. У нас у ДШВ є традиція посвяти в десантники — вручення марунових беретів. Під час БЗВП майбутні десантники читають Клятву військовослужбовця ДШВ. Так само і бійці Сухопутних військ щодня на навчаннях виголошують Слово переможця. Колись воїни УПА так само читали Молитву українського націоналіста. Є свої ритуали у морпіхів — іспит на берет, у бійців ССО — освячення зброї в Холодному Яру на Черкащині. Є традиції в Азова та бійців Третього армійського корпусу. І найважливіше — тепер є спільний ритуал єдності, хоч і пов’язаний із сумною темою, який об'єднує і військових, і цивільних. Кожного ранку о 09:00 — хвилина мовчання за всіма загиблими в цій війні.

Бо сильні команди формуються не лише через процеси та управління, а й через спільні символи, ритуали та відчуття приналежності до більшої історії.