Примусове розмноження. Як під час війни Сталін ввів податок на бездітність, і цей закон протримався аж до розвалу СРСР

Шість інтимних відсотків

Держава визначила чіткі рамки, які відповідали періоду максимальної працездатності та репродуктивного віку — усі без винятку чоловіки у віці від 25 до 50 років та жінки від 20 до 45 років, якщо вони перебували у шлюбі. Податок у 6% вираховували у цих груп населення безпосередньо із заробітної плати, і ухилитися від нього міг ніхто. Отже йшлося не про добровільний внесок, а про зобов’язання.

Можливо, Сталіна надихнув досвід італійського фашиста Беніто Муссоліні, адже від 1927 року той також ввів «податок на холостяків», оголосивши у своїй країні державну програму Битва за народжуваність. Податок платили неодружені чоловіки, крім священників та офіцерів, а збір сягав 5% від середньої зарплати. Сталін вирішив брати більше.

Офіційно кошти нібито спрямовувалися на допомогу багатодітним матерям та сиротам. Радянська пропаганда створювала ілюзію морального балансу, мовляв, все справедливо: бездітні повинні компенсувати це фінансуванням тих, хто сумлінно виконує свій «подружній обов’язок» — яким тепер по суті керувала держава. В умовах низьких радянських зарплат та дефіциту товарів втрата цих 6% була досить відчутною, особливо для людей з низьким доходом. Та й зрештою сам податок суперечив задекларованим принципам соціалістичної рівності.

А як щодо тих, хто хоче дітей, але не може їх мати? В СРСР продумали й ці випадки, перетворивши приватне життя громадян на бюрократичний жах. У людини вимагали доказів — треба було пройти низку медичних обстежень, надати довідки до дирекції установи й бухгалтерії та профспілкового комітету, щоб у жодного члена колективу не виникало питання: «Чому я плачу за бездітність, а ти не платиш?».

Так делікатна тема ставала публічною. В людину, яка й без того могла страждати від своєї медичної проблеми, яку не хотіла розголошувати, тепер тицяли пальцем і вважали «неповноцінною» та піддавали цькуванню.

Особливо трагічними ставали випадки, пов’язані із втратою дітей. Якщо в людини помирали єдиний син чи донька (або ж дитина зникала безвісти), держава давала тимчасову відстрочку від податку. Але його поновлювали, якщо не народжувалася друга дитина. Смерть дитини була горем, але держава швидко вимагала «виправити становище», народивши нового радянського громадянина.

Ален Блюм, французький демограф та історик, директор досліджень у Вищій школі соціальних наук Парижа, наголошує, що радянська влада помилково діагностувала економічні проблеми як демографічні.

«Замість того щоб покращувати умови життя, вони намагалися змінити саму поведінку населення через накази, — пояснює Блюм. — Політика 1940-х років, включно з податком на бездітність, намагалася перетворити особистий вибір людини на державний обов’язок, але ігнорування реальних потреб сімей зробило ці заходи безсилими проти довгострокових трендів спаду народжуваності».

Рік спроб на дві смужки

Коли війна завершилась, податок не скасували, адже фінансова система тоталітарної країни вже звикла до цих 6% від мільйонів громадян. Але влада переглянула закон і ввела певні пом’якшення для деяких категорій.

Наприклад, від 1946 року дозволили не платити за бездітність ченцям і монахиням православних та інших монастирів через релігійну обітницю.

Також ввели пільгу для військовослужбовців та їхніх дружин — податок на них не розповсюджувався взагалі. І ще могли не платити «бездітні» гроші чоловіки-студенти. Крім того, з’явилась пільга для молодят: вони звільнялися від податку упродовж одного року з моменту реєстрації шлюбу. Але якщо за цей час дружина не вагітніла — треба було платити податок.

Люди грубо жартували про «інкубаційний період» для молодят і казали, що діти — це не привід одружуватися, але привід не платити більше. А сам фіскальний внесок у народі грубо охрестили «податком на яйця». Радянського громадянина, який обирав не мати дітей, оголошували «егоїстом», що відмовляється виконувати свій обов’язок перед батьківщиною. І трудовий колектив навіть мав проводити з ним «виховну роботу», щоб той нарешті захотів розмножитись.

Від 1949 року для сільських мешканців ставка перетворилась на фіксовану і залежала від кількості дітей. Селянин, який працював не за гроші, а за трудодні, все ж мав платити готівкою «бездітні» кошти: 150 рублів на рік без дітей, 50 рублів за одну дитину, 25 рублів за двох. Часто це приймали у формі натурального розрахунку: м’ясом, молоком, сиром, яйцями, овочами та фруктами. Сталін чомусь вирішив, що селяни зобов’язані плодитися більше, ніж містяни, а тому родина, у якій менш як троє дітей — вважай, що бездітна.

Про жодну свободу вибору особистого життя не йшлося: за радянським законом, небажання мати дітей перетворювалось на злочин проти майбутнього Радянського Союзу, де особисте щастя завжди було другорядним порівняно з державним планом. І за це били по кишені.

«Стимуляція народжуваності через штрафи є психологічно неефективною, оскільки вона не вирішує глибинних соціально-економічних причин, що призводять до низької народжуваності: дефіциту житла, низької зарплати чи відсутності якісних дитячих садків, — пояснює Крісті Айронсайд, канадська історикиня, професорка Університету Макгілла. — Податок на неодружених та бездітних був не стільки ефективним фіскальним інструментом, скільки способом дати суспільству „політичний урок“. Це була спроба встановити норму, де шлюб і діти є обов’язковими».

Не тим заохочували

Репродуктивне насильство держави тривало упродовж всього існування Радянського Союзу. У липні 1990 року ставку податку зменшили для тих, чий заробіток був низьким — менш як 150 рублів. Це була остання спроба держави врятувати одіозний закон в умовах так званих «демократичних» змін. Влада планувала поступовий демонтаж, але історія внесла свої корективи, і з 1 січня 1992 року податок на бездітність було скасовано взагалі внаслідок розпаду СРСР.

Але цікаво те, що він так і не став ефективним демографічним інструментом, податок аж ніяк не мав значного впливу на показники народжуваності. Демографи й соціологи пояснюють, що рівень народжуваності визначається не страхом покарання, а якістю життя, рівнем добробуту, доступом до житла та впевненістю громадян у майбутньому. Цього в Радянському Союзі не було.

До слова, країни Заходу також намагались покращити демографію, проте робили й роблять це зараз протилежно радянським методам. Замість штрафів, тут використовують позитивні стимули — податкові знижки на дітей, а не фінансове покарання за їхню відсутність.

Хоч радянський досвід продемонстрував неефективність державного втручання, ідея фіскального примусу не зникла. Спочатку у 2010 за ініціативи прем'єрки Юлії Тимошенко, а згодом у 2012 році, за часів президента-утікача Віктора Януковича, у Верховній Раді України зареєстрували законопроєкт про податок на доходи для бездітних. І апетити українських нардепів були ще вищими, ніж сталінські — вони збирались обдирати бездітних людей, старших від 30 років, аж до 17% від доходів.

Закон не прийняли, але сама його поява свідчить про живучість «совкового» мислення і бажання деяких політиків, у цьому випадку соратників Януковича по партії, заробляти на особистому житті людей.

А у 2024 році депутат від партії Слуги народу Сергій Гривко зареєстрував схожий законопроєкт за базовою ставкою в 1.5%.

«Соціальної норми „мати багато дітей“ більше не існує, і уряд не може повернути її своїм бажанням чи наказами, — вважає демограф Сергій Захаров з Університету Страсбурга. — Спроби стимулювати народжуваність методами середини XX століття в сучасному урбанізованому світі приречені, оскільки люди планують своє життя виходячи з якості життя, а не зі страху перед штрафами».

Держава, яка надто активно намагається «допомогти» громадянам, вторгаючись у їхні найінтимніші рішення, часто стає найгіршим агресором у їхньому особистому житті. Народжуваність виростає з надії, а не зі штрафів.