У листопаді Кабмін ухвалив рішення, яке дозволяє підприємствам критичної інфраструктури долучатися до державної системи ППО. Ініціатива актуальна. Але як виглядатиме структура роботи, за які кошти будуть закуповуватись засоби захисту та яким чином очікується залучення й навчання працівників? Поспілкувався з колегами-керівниками підприємств різних секторів економіки, проаналізував постанову — зробив кілька висновків, якими ділюсь у цьому тексті.
Про що йдеться і як це має працювати
Якщо зробити витяг з постанови, то очікується, що процеси будуть втілюватися у життя наступним чином.
Боєприпаси, озброєння, техніка, вибухові матеріали, які потрібні для роботи загонів ППО, мають закуповуватись за кошти з держбюджету, місцевих бюджетів і пожертв на United24. Вірогідно, мова йде про пожертви самих підприємств, які долучаються до пілотного проєкту.
Навчання працівників підприємства проводитиметься за програмами Повітряних сил.
Серед працівників обиратимуться ті, які не підлягають призову
Серед працівників обиратимуться ті, які не підлягають призову (важливий момент), вони мають долучитися до складу добровольчих формувань територіальної громади та діяти виключно за відповідними командами військового керівництва.
В принципі це увесь небагатий «улов», який вдається «виловити», читаючи постанову. Більша частина тексту присвячена пілотованим повітряним суднам для «виконання завдань з протиповітряної оборони». В цю частину постанови навіть не будемо занурюватись, бо там більше запитань, ніж відповідей. Люди, дотичні до авіації загального призначення, мають що прокоментувати.
За словами міністра оборони Дениса Шмигаля, подібна ініціатива зробить протиповітряну оборону ефективнішою, захистить стратегічні об'єкти й допоможе «об'єднати зусилля держави та бізнесу заради безпеки людей та громад».
Зауваження керівників
Тепер поговоримо про те, що тривожить керівників приватних підприємств, які можуть долучитись до цієї програми. Говорили відверто. Одразу відзначу, що більшість із них ініціативу підтримує. Разом з колегами дійшли висновку про три основні побоювання.
1. Уявімо, що ні в державному, ні в місцевому бюджетах цільових коштів для закупівлі засобів захисту повітряного простору немає. Керівник підприємства забирає суттєву суму з корпоративного гаманця, аби передати її до благодійної платформи, вказаної в постанові. Міг би витратити ці мільйони на розвиток, розширення виробництв, навчання чи збільшення зарплати працівникам, аби ефективніше конкурувати на ринку праці. Але розуміє, установа, наскільки це можливо, має бути захищеною й обирає долучитися до проєкту.
Засоби ППО закуповуються, але де гарантія, що закріплюються саме за підприємством, яке вклало кошти? Чіткої відповіді у постанові не видно. Чи не вийде так, що за потреби засіб переміщуватиметься, і в момент атаки розміщуватиметься зовсім не на тому підприємстві, яке придбало його за власні кошти? Адже всі ППО-процеси повністю підпорядковані військовому командуванню, яке на власний розсуд буде пріоритезувати задачі.
2. Відбір та навчання працівників. З мотивуванням колективу ще можна впоратись. Люди розуміють, що охороняють підприємство, на якому працюють та отримують гроші. Втім керівники мають сформувати мотиваційний грошовий фонд (однозначно потрібно доплачувати за позаробоче навантаження). Але що найбільше турбує колективи? Чи не вийде так, що долучившись до складу ДФТГ заради захисту підприємства і міста, через тиждень якимось чином опинишся на гарячій прифронтовій ділянці, збиваючи ворожі дрони? У постанові зазначено, що «обов'язково вноситься умова про заборону направлення такої особи для виконання бойових чи інших завдань, крім здійснення заходів з протиповітряної оборони, передбачених цим Порядком». Проте певне занепокоєння людей можна зрозуміти…
3. Навчання мають відбуватися на базі та за кошти держави. Втім будемо реалістами. Принаймні до двох речей підприємствам доведеться долучитися фінансово. Закупівля патронів та віртуальних тренажерів. До прикладу, мінімальна вартість одного патрона п’ятдесятого калібру для браунінга, які необхідні для тренувань, близько шести доларів. Якісне тренування однієї людини потребує сотень (якщо не тисяч) патронів, які перетворюються у тисячі доларів. З віртуальними тренажерами простіше, але теж доведеться пошукати. Саме ці програмно-апаратні системи допомагають моделювати роботу засобів ППО для навчання розрахунків без ризику та витрат реальних стрільб. Ціна найпростіших варіантів — сотні тисяч гривень.
Три кити
ППО — це не стовідсотковий захист. Тому навіть за умови ідеальної роботи усіх складових в рамках цієї постанови повністю захистити підприємства й працівників від ворожих атак неможливо. Це лише один з варіантів.
Тому паралельно потрібно шукати альтернативні варіанти. Я вже писав про важливість інформаційної гігієни та верифікацію персоналу, який працює на критичних підприємствах, особливо оборонно-промислового комплексу. Маскування, проміжні етапи виробництва, релокацію у більш безпечні регіони (таких все менше). І навіть перенесення потужностей під землю, яке вимагає серйозних інвестицій та державної підтримки.
Проте які б постанови не ухвалювались, які б ініціативи не запроваджувались, які б формати управління ризиками не планувалися — головне, аби це відповідало реальним можливостям. В першу чергу фінансовим.
Якщо говорити про економіку воєнного часу для підприємств ОПК, вона має триматися на трьох китах.
Нарешті навчитись планувати держзамовлення принаймні на три роки. Як це роблять наші союзники. І, нажаль, як це робить наш ворог.
Розробити зрозумілу податкову політику та захист інвестицій — без цього на залучення інвесторів годі сподіватись.
Запровадити прозору та доступну систему державного довгострокового кредитування для підприємств ОПК.
Список можна продовжувати. Але, не роблячи перші системні кроки, ми почнемо суттєво відставати від можливостей ОПК ворога. Сили оборони України постійно працюють над зниженням цього потенціалу. Навіть військові експерти північного сусіда змушені визнавати, що працюють ефективно. Проте зараз маємо рухатися ще швидше.