Глобальний феномен. Що сталося з демократією в США та Європі

Я виріс у Стамбулі, і мені пощастило належати до покоління, у якого рольовими моделями були демократичні держави. Європейські країни — Британія, Франція, Німеччина, Швеція — надихали наше прагнення до процвітання і демократії, давали надію на майбутнє нашої власної, недосконалої держави. Досвід цих країн показував нам, що зростання економіки, соціальна справедливість і політична свобода не просто сумісні, а й взаємно підсилюють одне одного.

А де сучасній молоді шукати настільки ж надихаючі моделі? Колись здавалося, що ліберальній демократії призначено долею стати хвилею майбутнього. Але сьогодні відкат демократії перетворився на глобальний феномен, і Америка Дональда Трампа — це лише найяскравіший і найдраматичніший приклад. Починаючи з 2010-х, «електоральні автократії» (тобто режими, які періодично проводять вибори, але за умов постійних репресій) стали домінантною формою правління у світі. У країнах ліберальної демократії сьогодні мешкає майже на 220 млн осіб менше, ніж у 2012-му.

«Електоральні демократії» — форма режиму, що відкриває шлях до ліберальної демократії, — теж втратили позиції: сьогодні в них мешкає на 1,2 млрд осіб менше, ніж у 2012 році. На зміну цим режимам прийшли електоральні або просто автократії, які наразі панують над 5,8 млрд осіб (на 2,4 млрд більше, ніж у 2012 році).

Європа сяє вже не так яскраво

Як маяк демократії Європа сяє вже не так яскраво. Євросоюз відіграв ключову роль у зміцненні демократії під час переходу від соціалізму в країнах Східної Європи: Чехія та Естонія сьогодні посідають верхні позиції в рейтингу ліберальних демократій світу. Але в багатьох інших країнах (особливо в Польщі, Угорщині та Словаччині) спостерігається значний регрес, і ЄС виявився безсилим що-небудь із цим зробити. Прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо разом із президентом Росії Володимиром Путіним, північнокорейським диктатором Кім Чен Ином і двома десятками інших авторитарних лідерів приїхав до Пекіна, щоб допомогти голові КНР Сі Цзіньпіну продемонструвати китайську військову міць.

Провідні країни Європи можуть слушно зазначити, що по їхній демократії завдано не такого сильного удару, як по американській. Але Європа не демонструє ні економічної сили, ні політичної згуртованості. Її рівень впевненості в собі вочевидь перебуває на дні: прикладом цього стали поступки Євросоюзу Трампу, який погрожує запровадити мита.

Європейські лідери сподівалися, що інтеграція посилить міць і вплив їхнього регіону на світовій арені. Але схоже, що ЄС, навпаки, назавжди перетворився на паралізований будинок, що стоїть на пів дорозі. Його інституції і процедури не дозволяють країнам-членам сміливо діяти самим, але водночас не здатні сформулювати і втілити в життя колективні концепції.

Якщо демократична Європа не має можливості впливати за межами своїх кордонів, то ті, хто має силу на світовій арені, перестали бути рольовою моделлю. Мало хто очікував, що Америка здатна зробити настільки різкий поворот до авторитаризму, але Трамп практично відразу перетворив цю країну на ізгоя. Завдяки його діям Китаю стало легше уявляти себе відповідальним «дорослим у кімнаті», і Сі Цзіньпін із задоволенням розмірковує про «суверенну рівність», «верховенство міжнародного права», «мультилатералізм».

Ніхто не повинен обманюватися з приводу природи китайського режиму. Економічні досягнення Китаю — це не привід наслідувати його політику. Китай залишається вкрай авторитарною країною, де меншини пригнічуються, а політична опозиція суворо заборонена.

Щоб знайти позитивні зразки демократії, варто поглянути на несподівані країни. Наприклад, Бразилія і ПАР, дві країни із середнім рівнем доходів, мають загальну рідкісну відмінність: ще недавно вони перебували на порозі авторитарної прірви, але потім змогли відступити від неї.

Для президентства Джейкоба Зуми в ПАР (2009−2018) був характерний авторитарний популізм, а також масштабна корупція. У Бразилії колишній президент Жаїр Болсонару відмовився визнавати поразку на виборах 2022 року і будував плани військового перевороту (а також убивства свого опонента). Але обом прийшли на зміну лідери з солідним демократичним авторитетом — Сіріл Рамафоса в ПАР і Луїс Інасіу Лула да Сілва в Бразилії.

Що робить ці успіхи екстраординарними? Вони були досягнуті в умовах, які політологи вважають особливо несприятливими для демократії. Для ПАР і Бразилії характерні не лише глибокі етнічні протиріччя. Це країни, де рівень нерівності є одним із найвищих у світі. А з часів Аристотеля філософи доводять, що відсутність великого розриву між багатими та бідними — це попередня умова існування стабільної демократії. Досвід Бразилії та ПАР показує, що картина складніша, і це обнадіює прихильників демократії.

Є хороші новини і в інших країнах. Минулого року, коли президент Південної Кореї Юн Сук Йоль уперше з 1980 року запровадив у країні воєнний стан, демократичні сили і парламент дали йому відсіч. Усього за кілька тижнів Юн був підданий імпічменту і відсторонений від посади. У Чилі вдалося зберегти стабільну демократію після закінчення диктатури генерала Аугусто Піночета (1973−1990).

Серед найуспішніших демократій за межами Європи — невеликі країни, які залишаються нижче радарів у дискусіях про занепад демократії. Тайвань, Уругвай, Коста-Ріка, Маврикій і Ботсвана отримали високі бали в рейтингу демократій, складеному агентством Economist Intelligence Unit (останні дві країни особливо примітні для Африки тривалістю свого демократичного правління).

Можливо, наші сподівання підтримати вогонь демократії слід пов’язати з цими несподіваними прикладами. Як і всім, демократії потрібні рольові моделі. Хоча традиційні приклади втратили актуальність, ще є країни, де прихильники демократії могли б знайти натхнення.

Оригінал

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Copyright: Project Syndicate 2025