«Україна — не дійна корова». Як український нарком фінансів Полоз хотів відібрати у Сталіна «горілчані гроші» й запобігти Голодомору

Дворянин і більшовик

Полоз походив з харківської дворянської родини й до Першої світової війни встиг отримати дві вищі освіти — економічну й аграрну. На фронті він був бойовим льотчиком, а у 1917 році, коли йому ледь виповнилось 25, став дипломатом і членом Української Центральної Ради у Брест-Литовську — на переговорах із країнами Четверного союзу. На цій зустрічі він відстоював ідею самостійної України, без Росії. Проте доволі скоро Полоз змінив свої політичні погляди, «заразившись» ленінськими ідеями про безкласове суспільство.

Він не підтримав Директорію, переховувався від гетьмана Павла Скоропадського, і став одним з керівників Української комуністичної партії (боротьбистів), яка невдовзі об'єдналась з більшовиками. Попри все, радянську Україну Полоз завжди бачив незалежною, проте під впливом обставин тих часів не заперечував, що вона може перебувати також у складі великої радянської держави. Але — обов’язково на правах автономії. Він вважав, що піти таким шляхом зовсім нескладно — варто, щоб Українська республіка сама розпоряджалась власними коштами й не залежала від московського центру фінансово.

Його наївність щодо більшовицької країни, де кожен кожному «друг, товариш і брат», а вождь Владімір Лєнін — «найлюдяніша людина на світі» яскраво демонструє уривок з листа, датований 1919 роком. Перебуваючи у Москві, Полоз бачився з Лєніним, якому на той час довіряв безмежно, і намагався розкрити йому очі на те, що більшовики провадять в Україні негідну великодержавницьку політику.

«Товариш Ленін не хотів вірити, що голова Українського Радянського уряду міг відстоювати ідею диктатури російської культури на Україні, — написав Полоз. — Не хотів вірити до того часу, доки я не підтвердив це посиланням на протокол засідання ВУЦВК».

Щодо Іосіфа Сталіна, то Полоз конфліктував з ним ще віддавна, не добираючи слів. Безумовно, майбутній диктатор не забув і не пробачив Полозу листа, надісланого йому того ж таки 1919 року — у ті часи Сталін працював на посаді Наркома націй РСФРР.

«Політика і Україні здійснюється врозріз всьому, про що говорилося між нами, — писав Полоз. — В результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас в Україні підготовлених партійних працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників».

У 1922 році, працюючи представником України в Москві, Полоз несподівано здійснив акт справжнього «бюджетного сепаратизму» — заблокував проєкт поділу України на два економічні райони. Він розумів, що цей план має на меті розмити територіальну єдність республіки, і не хотів допустити такої ситуації.

Полоз також протестував проти автоматичного впровадження російських законів в Україні. Він заборонив використовувати у документах термін «СРСР» — «Союз Радянських Соціялістичних республік», до офіційного введення в дію союзної конституції — хоча формально за таку країну вже проголосували й друкували бланки. В такий спосіб Полоз юридично тримав дистанцію від імперського центру, допоки міг.

Варто зазначити, що коли на карті визначали кордони союзних республік СРСР, Полоз був представником України в Міжсоюзній адміністративно-територіальній комісії. Він запекло наполягав, що такі міста, як Таганрог та Шахти, а також частини земель Курської і Воронезької губерній мусять входити до складу радянської України. Вгамувати Полоза вдалося лише офіційним документом.

У часи сталінського Великого терору йому пригадають цей «буржуазний націоналізм».

«Горілчане золото» не віддамо

У 1923 році Полоз став головою Держплану УСРР, а 1926 його призначили Наркомом фінансів республіки, — це радянський аналог міністра фінансів. Разом з політиком Петром Солодубом Полоз почав активно вичищати відомство від засилля російськомовних апаратників, які не лише ігнорували українську, а й не визнавав самої ідеї економічної свободи для України.

Як економіст, Полоз розумів, що без власної скарбниці республіка залишиться лише географічною назвою. І викручувався, як міг, аби гроші залишились удома, а не поїхали до Москви.

Спочатку йому це вдавалось: офіційна статистика свідчить, що 1927 року до загальносоюзного бюджету надходив лише 1% від загальної суми прямих податків, зібраних на території України. Всі інші кошти осідали у банках Харкова — столиці УСРР. За керівництва Полоза частина державного бюджету республіки у 1927−1928 роках сягнула рекордних 289 млн крб. Він радів, що Україна перетворюється на потужну фінансову корпорацію, здатну самостійно планувати власний індустріальний розвиток.

Але не все було так просто. Полоз відстоював кожен карбованець і щотижня особисто привозив до Москви бухгалтерські звіти, жорстко дискутуючи з чиновниками бюджетного управління про фінансові права УСРР.

Справжня війна спалахнула у лютому 1928 року, коли колегія Наркомфіну УСРР під головуванням Полоза ухвалила рішення: вимагати у Москви створення всеукраїнського органу спиртової монополії. За три роки до того Сталін скасував «сухий закон», який діяв ще з часів Російської імперії, і тим встановив державну монополію на горілку, щоб мати золоту жилу для фінансування індустріалізації. Москва вимагала, щоб прибутки від продажу алкоголю в будь-якій республіці надходили безпосередньо в загальносоюзний бюджет. Полоза це обурило.

Він наполягав, що доходи від продажу горілки в Україні мають залишатися в бюджеті УСРР. Сталіну він пояснив, що нехай він вважає це справедливою соціальною компенсацією: якщо народ спивається, то Україна несе величезні витрати на медицину, боротьбу зі злочинністю та сирітством. Відтак, прибуток має йти туди, де виникають ці проблеми, а не до Москви.

Полоз добре розумів: хто контролює гроші, той контролює політику. «Горілчані» карбованці були ледь не останнім інструментом фінансової незалежності республіки. Конфлікт дійшов до найвищих кабінетів. Полоз відкрито критикував союзний Наркомфін за те, що Україну перетворюють на «дійну корову» і виступив із доповіддю, де числами довів, що Москва забирає з України значно більше, ніж повертає у вигляді інвестицій. Він прямо звинуватив центр у колоніальній експлуатації.

Для Сталіна це стало остаточним сигналом того, що Полоз став небезпечним. На українського наркома завели справу, у якій йшлося, що ця людина ставить інтереси України вище за інтереси СРСР і намагається підірвати фінансову базу індустріалізації.

Залиште зерно селянам

Це був не єдиний конфлікт Полоза з московською владою. Для прикладу, у травні 1929 року він геть розсварився з головою союзної Вищої ради народного господарства Валер’яном Куйбишевим. Той намагався проштовхнути рішення про перенесення масштабного будівництва тракторного заводу з України на Урал. Полоз, стрімко вийшовши на трибуну і, апелюючи сухими числами, довів: це нерентабельно. Але якщо товариш Куйбишев наполягає, то Україна вимагає, щоб їй негайно повернули 150 млн крб капіталовкладень, які раніше гарантувалися українському господарству.

Постать Полоза в цей період нагадує класичного «слугу двох панів». Він опікувався культурою та природою, вибиваючи гроші для заповідників Олександрія та Асканія-Нова, захищаючи їх від невігластва місцевих партійців. Але при цьому став головним бухгалтером системи, яка нещадно обдирала власне село.

Захищаючи бюджет від Москви, Полоз був змушений витискати максимум із українського хлібороба. Наркомфін СРСР встановив для України план мобілізації коштів у розмірі 510 млн крб, Сталін вимагав збільшення сільгоспподатку. Полоз відкрито критикував політику, за якої держава купувала зерно в українських селян за безцінь, а промислові товари продавала за завищеними цінами. Він стверджував, що це призведе до деградації сільського господарства.

Коли Москва почала встановлювати нереальні плани хлібозаготівель, Полоз через Держплан намагався довести, що ці цифри фізично неможливі, і вимагав залишити в Україні мінімально необхідний «недоторканний фонд» зерна для харчування населення. Нарком також наполягав на зниженні податкового тиску на селян, бо інакше вони не бачитимуть сенсу сіяти зерно й збирати великий врожай. Сталін дорікнув, що той «захищає куркулів».

Полоз розумів, що шалену індустріалізацію проводять на крові селян і просив Сталіна пригальмувати темпи будівництва гігантських заводів та Дніпрогесу, щоб не викачувати останні копійки та зерно з українського села. Він надіслав до Кремля чіткі розрахунки, пропонуючи спрямувати кошти на розвиток легкої промисловості — щоб люди могли недорого купувати необхідні товари за зароблені гроші. Розрахунки Полоза показували, що економіка від цього лише виграє, але Сталін гнівно порвав ці папери, назвавши їх «контрреволюційною статистикою».

Страта у Сандармосі

У 1930 році Сталін відкликав Полоза до Москви, призначивши заступником голови бюджетної комісії ЦВК СРСР. Людину, яка знала справжню ціну українських ресурсів й жаліла їх для Москви, вирішили прибрати.

У 1932−33 роках в Україні лютував Голодомор. І з Полоза, який завжди відстоював селян та не давав вивозити з України останнє зерно, зробили цапа-відбувайла. Його заарештували у 1934-му, слідчі НКВС інкримунували колишньому наркому «фінансове шкідництво» та спробу зірвати індустріалізацію СРСР. Крім того, Полозу пригадали, що у молоді роки він був есером і ще належав до політичного табору так званих націонал-комуністів. Тепер його звинуватили у приналежності до міфічної терористичної організації, співпраці з підпіллям на Заході та підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Полоза розстріляли у у листопаді 1937 року у Сандармосі — спецтериторії в лісах російської Карелії, де НКВС системно знищувало в’язнів з Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів. А через два тижні після цього убили й дружину наркома Тетяну Мягкову, яка вже кілька років перебувала у таборах як «троцькістка», тобто послідовниця опального радянського лідера Лева Троцього, конкурента Сталіна. Їхня донька, Рада Полоз-Мягкова, теж потрапила у табори в 1949−53 роках тільки за те, що була дитиною своїх батьків.

Остаточно Михайла Полоза реабілітували лише 1988 року.