Навіть якщо ми цього не помічаємо. На чому тримається існування кожного з нас

Читання Гайдеґґера наштовхнуло мене на певні розмірковування. Філософ пише, що людське буття розгортається для людини як турбота. При цьому сама людина може навіть цього не усвідомлювати. Вона може дивитися на життя нігілістично, негативно, вважати, що воно тяжке, несправедливе і сповнене страждань. І все це, звісно, правда. Але в основі буття все одно лежить турбота. Чому так?

Психотерапевтичний та екзистенційний досвід, як мені здається, відкриває ще один вимір цієї теми. Людина може пройти через тривогу, страх і навіть жах — і врешті побачити, що попри всю крихкість існування, життя все одно підтримує її безліччю видимих і невидимих способів.

Анатомія переживань: тривога, страх і жах

Тривога — це не страх. Коли людина тривожиться, вона часто не має перед собою конкретної небезпеки. Вона може думати про майбутнє, про гроші, війну, хвороби, дітей, власні помилки чи невизначеність життя загалом. Її тілу прямо зараз нічого не загрожує, але внутрішньо вона переживає небезпеку.

Мені здається, що в глибині багатьох тривог лежить зіткнення зі смертністю. Не обов’язково буквальною смертю саме зараз, а радше з крихкістю власного існування. Якщо я втрачу роботу, то що тоді? Якщо залишуся сам? Якщо захворію? Якщо втратиться опора? За багатьма тривогами стоїть переживання можливого руйнування життя, страх перед невідомим, хаосом. Відчуття вразливості перед Буттям, бо воно — океан, а я — крихітна билинка, яка, яких би не докладала старань, не зможе його контролювати. Тому давайте тепер про страх.

Ми ніколи не існували самі по собі

Страх уже конкретніший, він втілений у щось реальне, здобув форму. Це може бути безпосередня загроза (повітряна тривога, собака, який гарчить, аварійна ситуація) або ж зустріч із чимось неминучим в моменті: стражданням, старінням, відповідальністю, смертю, самотністю. Страх ніби ставить нас перед фактом: реальність є такою, якою вона є.

Але навіть страх — ще не найглибший рівень переживання.

За страхом може стояти жах. Не побутовий «жах-жах», а те, що Гайдеґґер описував як зустріч із Буттям. Жах виникає тоді, коли руйнується ілюзія контролю. Коли людина раптом бачить: безпека не гарантована, ти все одно невідворотно помреш, світ не зобов’язаний бути справедливим тощо.

Під час війни, хвороби, смерті коханих багато людей переживали жах буквально. Усе це легко прориває наші звичні психологічні захисти. Але й цього мало, бо існує й інший вимір жаху — екзистенційний. Лише зрозумівши його, ми несподівано зможемо усвідомити, чому людське існування розкривається через турботу попри все. Тому давайте зробимо наступний крок.

Закинутість у буття

У певний момент людина усвідомлює дивну річ: я не вибирав, народжуватися мені чи ні. Не вибирав час, країну, сім'ю чи обставини, у яких опинився. Я просто вже є.

Гайдеґґер називав це закинутістю в життя. Ми знаходимо себе вже вкинутими в життя, у цей світ, який існував до нас і продовжить існувати після нас. Про це часто любить згадувати Ірвін Ялом у своїх книгах.

Вперше людина гостро стикається з переживанням жаху ще в дитинстві (5−7 років), коли раптом усвідомлює смертність — свою або батьківську. Для дитячої психіки це майже непереносиме відкриття. Згодом психіка вчиться адаптуватися до цього жаху — витісняти, раціоналізувати, тікати в діяльність, розчинятись у «вони», — чи йде у розвиток надконтролю в поведінці. Є й інші, менш конструктивні методи, але сьогодні не про це.

Пізніше ці самі питання смертності і смислу нерідко повертаються до людини в підлітковому віці, а потім — під час кризи середнього віку й пізніше. Але тоді жах уже часто маскується під інші переживання: страх старіння, страх втрати сенсу, хронічну тривогу, нав’язливу потребу все контролювати. І тому люди вже не можуть вийти на переживання того жаху, яке вони відчули раніше в дитинстві.

Контакт із буттям та турботою

І тут для мене починається найважливіше.

Як не дивно, але саме проходження через жах іноді відкриває людині інший спосіб бачити життя. Коли руйнується ілюзія повної автономності, ми починаємо глибше усвідомлювати власну залежність від світу та інших людей.

Ми раптом помічаємо, що ніколи не існували самі по собі.

Наше життя від самого початку підтримувалося іншими. Спершу — тілом матері. Потім — руками батьків. Далі — людьми, які будували будинки, вирощували їжу, створювали медицину, підтримували порядок, захищали країну.

Читайте також:

Роберт Таіббі

Вибір, відповідальність і сенс. Що означає бути людиною

Навіть зараз наше життя постійно втримується безліччю форм турботи, які ми часто не помічаємо. Турботою близьких. Турботою лікарів. Турботою людей, які тримають інфраструктуру. Турботою тих, хто захищає нас під час війни. Ми живемо всередині величезної мережі взаємної підтримки, турботи та любові.

І, можливо, саме це я переживаю як глибший сенс турботи. Не як наївну ідею, що «всесвіт добрий». Світ залишається небезпечним, крихким і трагічним. У ньому є хвороби, війна, випадковість і смерть. Але водночас у самому факті нашого життя постійно присутня підтримка, без якої ми не прожили б і дня.

Можна сказати, що буття одночасно і загрожує нам, і підтримує нас через нас. І від того, чи здатні ми входити в контакт із цією підтримкою, з іншими, з буттям як воно є, багато в чому залежить наша вкоріненість у житті. Вкоріненість, яка знижує тривогу та страх перед неминучим. І зрештою гамує жах.

Ми можемо не помічати турботу, знецінювати її або жити так, ніби весь світ налаштований проти нас. А можемо поступово вчитися бачити: попри всю тривогу й крихкість існування, ми постійно перебуваємо у складній тканині взаємної підтримки. І завдяки цьому відчуття жаху можливо витримувати. І не лише витримувати, але й жити.

Можливо, саме це усвідомлення турботи як бази нашого існування й допомагає людині залишатися живою, людяною, пробачливою, чуйною та здатною до любові.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Усі Блоги NV