На одному подиху. Сім пречудових книг — і одна з найгірших за цей рік

У травневій добірці прочитаного зібралися сім пречудових книг і одна з найгірших серед прочитаних за цей рік.

1913: Літо століття, Флоріан Іллієс, Лабораторія

1 з 10

Хаотично, нелогічно насмикані факти й епізоди з життя митців, аристократії та ключових історичних осіб напередодні першої світової війни, накидані гамузом в текст, ще й по кілька разів продубльовані. Я не зрозуміла авторського задуму. Книга не має центральної осі оповіді, на якій би трималась вся конструкція. Це мала бути клаптикова ковдра світу очима митців і культурних та політичних діячів напередодні війни? Але для цього книга занадто німецькоцентрична, США, наприклад, згадуються коротенькими абзацами двічі чи тричі, й ані слова про інші континенти (хіба що кілька слів про провальну експедицію Роберта Скотта в Антарктиді). Може, це мала бути відтворена мозаїка напруги, що огорнула Європу перед війною? Так і цього нема. Автор не робить жодної аналітичної роботи, не пояснює процесів, що відбувалися в тогочасній Європі, тож із цієї книги ви взагалі не зрозумієте, чому саме в ці бентежні часи народжується кубізм і психоаналіз, що відбувається з літературою та мистецтвом, і як війна передчувалась влітку 1913 року, і як роздмухувалися жарини ненависті до євреїв у Європі. Але найприкріше в книзі не це. Як так сталося, що автор називає Соню Делоне, Олександра Архипенка, Марка Шагала (ст. 218) — росіянами (навіть не вихідцями з російської імперії), і ані перекладач, ані редактор не подають хоча б виноски, щоб бодай у такий спосіб спростувати твердження Іллієса про «росіянство» митців, які ніколи навіть не були росіянами? В тексті подібне «оросіянення» ще не раз зустрічається. А на сторінці 258 у нас взагалі з’являється радянський колоніальний термін — «Прибалтика». Чий це перл? Перекладача? Редактора? Автора? Якщо автора, то чому редактор, знову ж таки, не вважає на потрібне бодай виноскою пояснити, що такою є позиція автора? Рідкісний випадок, коли, на жаль, не рекомендую книгу.

Пам’ятай, що ти помреш, Іден Робінс, видавництво Lobster

10 з 10

Я дуже люблю наукову фантастику про ШІ і про апокаліптичне майбутнє людства. Вся історія розказана «навиворіт», постфактум, у формі збірки некрологів (у майбутньому, яке описує книга, цей жанр після кількох глобальних катастроф набуває неймовірної популярності і мистецтву їх писання навчають навіть в університеті на окремому відділенні), і це недвозначно натякає на долю людства. Людство приречене, як і планета, на якій воно існує. І насправді цей сценарій виглядає дуже ймовірним, бо за багатьма «діячами» зі сторінок книги, які чи то намагалися рятувати людство, чи то потурали власному непомірному его, вгадуються реальні персонажі: керівники корпорацій, мультимільйонери тощо. Історія про те, що екоактивізм не завжди про благо для планети. Про безупинну боротьбу за ресурс і вічне протистояння луддитів та технологій, емоцій і розуму, грошей і переконань. Про те, що мистецтво і безум є синонімами. Історія про те, як полюючи на ШІ, яка отримала не лише екзоскелет і тіло, а й здатність виносити й народити людську дитину, людство проґавило людяність, а з нею й шанс на порятунок. Втім, шанс все одно був доволі примарний. Назва книги анітрохи не бреше про її вміст: так, це історія про те, що ми всі помремо.

Я обслуговував англійського короля, Богуміл Грабал, видавництво Абабагаламага

10 з 10

Насичений барвистий текст з нескінченно довгими, як ціле століття, реченнями. Доля маленької людини, вплетена в канву глобальної історії, його мрії і пожадання — у мереживо війн та окупацій, а вибір, який він робить, і вибір, якого не робить, сукається у тканину дуже довгого життя. Всього досяг і все втратив, нічого не розумів і збагнув, нарешті, усе. Пройшовши шлях від «піколика» (тобто офіціанта на побігеньках — від італійського ріссоlо (малий)), що махлював, продаючи пиріжки на вокзалі, до власника ресторану, де вечеряли Стейнбек і Шевальє, головний герой здійснив мрію, зрадив себе, зрадив країну, зрадив друзів, але когось врятував, когось втратив, пережив війну, пережив концтабір, ще одну тюрму, випав, нарешті, з надто задушливих обіймів історії й віднайшов спокій, щоб записати сповідь свого життя та спогади про те, як він мріяв обслуговувати англійського короля, але натомість — спойлер — обслужив ефіопського імператора.

Чарівна телефонна будка, Міясе Сертбарут, Видавництво Старого Лева

10 з 10

Купуєш одну невеличку дитячу книжечку турецької авторки, а отримуєш не одну історію, а цілих шість неймовірних оповідок про силу книжок, чари письма і любов до читання. Ільхамі — звичайний хлопчик, який ходить до школи, має друзів і нудиться над книжками. Аж тут одного дня шкільна вчителька дає завдання класу: читати по одній книжці на тиждень і переповідати прочитане перед класом, щоб отримати хорошу оцінку. Хлопчик жахається, аж так він не любить читати. Дорогою додому він із друзями натрапляє на забуту мандрівним цирком червону телефонну будку, і жартома забирається всередину та знімає слухавку. Аж тут чує голос, який починає розповідати йому неймовірно цікаву історію. І тут Ільхамі спадає на думку, що саме цю оповідку він з легкістю може видати за прочитану ним книжку. Хитрість спрацювала, тепер Ільхамі щотижня отримує чудові оцінки за «прочитане». Але ж от халепа, будку з дня на день мають вивезти на металобрухт. То що, прощавайте чарівні історії та добрі оцінки?! Одна з тих чудових дитячих книг, які можна і варто читати дорослим.

Вересневий дім, Карісса Орландо, Vivat

10 з 10

Я шукала горор-книжечку про привидів, таку, щоб потім вночі було лячно спати. Натомість несподівано знайшла моторошну, терапевтичну казку, яку прочитала на одному подиху. Приготуйтеся, тут все не те, чим здається: книга сповнена символізму й метафоричності, осмислення домашнього абьюзу, задушливої співзалежності та непоправної самотності.

Маргарет змалечку мріяла про власний дім: її безладна родина постійно переїжджала з місця на місце. Так само і їй з чоловіком й донькою довелося мандрувати квартирами та орендованими будинками. Але одного разу побачивши виставлений на продаж вікторіанський будинок, вона зрозуміла: оце її дім. Привиди колишніх мешканців? Не біда. Стіни, з яких юшить кров? Дрібниці, можна не зважати. Підвал, з якого тягне мороком і жасними спогадами? Ну, це трохи проблема, але покличемо священника, нехай молитвою стримає того, хто живе у підвалі, ким би цей хтось не був. Це дуже незвична історія про привидів, де привиди напрочуд харизматичні і навіть чарівні. Але тільки не у вересні. У вересні все іде шкереберть. Навіть чоловік Маргарет забирається з дому і зникає одного вересневого дня. Найбільший жах книги: те, що насправді немає страшнішої істоти, ніж людина. А наймоторошніші фрази звучать приблизно так: «Усьому можна дати раду», «Швидко собі затямити, що можна робити, а чого не можна, і так жити», «Єдине правило — змиритися», — і сподіватися такими «замовляннями» спинити найтемніше зло.

Мистецький злодій, Майкл Фінкель, Ще одну сторінку

100 з 10

Абсолютно блискучий репортаж-розслідування про життя унікального мистецького злодія Стефана Брайтвізера, який здійснив із своєю коханкою понад 200 пограбувань європейських музеїв та церков. Книга заснована на реальних подіях — Брайтвізер з подружкою поцупили загалом майже 300 експонатів. Це напружена, захоплива розповідь про те, як з імпульсивного крадія, який не мав наміру наживатися на викрадених експонатах, але крав все, що погано лежало, виключно, щоб самому наодинці милуватися прекрасними витворами мистецтва, набубнявіла і проросла жалюгідна особистість. Чари замилування таким собі «музейним робінгудом», який просто не міг тримати себе в руках, споглядаючи красу старовинного мистецтва, поволі розсіюються: перед читачами постає абсолютно інфантильна, маніпулятивна і абьюзивна особистість, яка зрештою, перетворюється на звичайного злодюжку. Вже після того, як ця книга побачила світ, Брайтвізера знову заарештували, бо після чергової крадіжки він таки спробував продати крадене, був швидко затриманий і покараний на новий строк.

Катабазис, Ребекка Кван, видавництво Жорж

1000 з 10

Спонтанна покупка на Книжковій Країні (через котика на обкладинці) стала однією з кращих, захопливих і водночас затишних книжок про кохання. Головна героїня Аліса понад усе в житті мріє стати найкращою науковицею в галузі аналітичної магії. Вона вже чимало поклала на вівтар цієї мрії і вірить, що витягнула щасливий квиток, коли потрапила на навчання до Кембриджу до одного з найвпливовіших магів у світі. Ніхто ж не попереджав, що найдрібніша помилка в намальованій пентаграмі поставить під загрозу все її майбутнє, а наукового керівника відправить прямісінько до Пекла. Аліса зважується вирушити за ним слідом, щоб провернути обряд і повернути мага до світу живих. Щоправда, колега-суперник Пітер в останню мить втручається і заявляє, що нікуди вона сама не піде. Тож у Пекло вони вирушають удвох. Це дуже, дуже добре написане фентезі, де всі розвішені рушниці зробили свої постріли, мандрівка пеклом виявилась найцікавішим і найзагадковішим квестом, кіт в історії дивовижний, реальність наукового патріархального світу — така справжня, що аж вибухає голова, а ще тут найніжніша, найдобріша лінія кохання і дуже чесний торг із керівником Пекла.

Опівнічні діти, Салман Рушді, видавництво Фабула

1000 з 10

Хоча Опівнічні діти не підважили почесного першого місця в моєму серці, що належить Клоуну Шалімару, саме ця грандіозна оповідь, мітологічна, психологічна, символічна казка-притча-епопея, яка принесла Рушді аж три Букери, зрезонувала мені із нашим сьогоденням. В цій книзі дуже багато нас і про нас. Такі собі перелицьовані на мову казки глобальні історії, оповідки й казки постколоніальних народів, овіяні густими пахощами чатні, соусів, прянощів, кохання й зрад — як приватних, так і політичних. Головний герой книги Селім Синай народжується у момент проголошення державної незалежності Індії - рівно опівночі 15 серпня 1947, як і ще 1001 індійський малюк того дня і ночі. І всі вони виявляються пов’язані між собою, обдаровані дивовижними здібностями, що подекуди межують мало не з чарами. Селім та Шива, хто народилися рівно опівночі, мають най-найпотужніші сили, але саме Селім і його життя стають визначальними як для решти «опівнічних дітей», так і для всієї країни. Моя улюблена сцена в книзі — коли родина Селіма купує маєток на бомбейському пагорбі в британця Метволда, і той усім новим мешканцям висуває умову: не зрушити в помешканнях жодної речі аж до його від'їзду, що збігається в часі із днем проголошення незалежності Індії. І нові власники, спокушені низькою ціною, вмовляють себе потерпіти, хоч як їм це незручно, хоч як їм нестерпні всі ці наскладовані гамузом чужі й чужинські речі, де і своєї тарілочки не втиснеш. За лічені тижні з новими власниками відбуваються дивовижні метаморфози: оця «нав’язана культура», чужі птахи в клітках, чужі меблеві гарнітури і чужі сервізи на момент від'їзду Метволда стають для нових пожильців основою їхнього буття. Британець уже поїхав, а мешканці маєтку так і не рушили з місця ані птахів, ані меблів, і охоче навіть запозичили культуру англійських коктейлів, хоч термін угоди вже сплив, і сам британець назавжди покинув країну. Красномовний приклад, як працює механізм «какаяразніца».

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Усі Блоги NV