Темний бік лідерства. Чому ми віддаємо перевагу некомпетентним людям
Тетяна Трощинська: «Ми схильні ототожнювати зарозумілість із талантом» (Фото: AsierRomeroCarballo/Depositphotos)
Те, що вважається «харизмою», на жаль, переважує чесність і компетентність
Томас Чаморро-Премузік, організаційний психолог, досліджує, чому ми віддаємо перевагу некомпетентним людям і чому нікому не потрібна нічия експертиза. У нас виходила його книжка Чому так багато некомпетентних чоловіків стають лідерами (і як це змінити)?, але насправді він веде багаторічні дослідження.
Це один з підходів, і він, звісно, не єдиний, але в ньому є цікаві ідеї.
Якщо коротко — не те, щоб ми дуже любили некомпетентних і прямо свідомо їх скрізь обирали; просто ми схильні вважати сильними лідерами імпульсивних, домінантних, самовпевнених людей. А часто навіть агресивних та садистичних у повсякденному житті.
Також ми схильні ототожнювати зарозумілість з талантом і обираємо (чи висуваємо на керівні позиції) таких осіб частіше.
Дослідження Чаморро-Премузіка показують, що те, що люди вважають «харизмою» (яка, до речі, науково ніяк не доведена) при виборі кандидата куди завгодно, на жаль, переважає чесність та компетентність.
Чим складнішим стає світ, тим лінивішими стають люди
Якщо ж говорити про виборців у політичному сенсі, то останні тренди показують: дані, інформація чи докази чогось такого, що могло б «розкрити очі», не надто працюють — через все ту ж поляризацію, трайбалізацію і нашу нездатність або небажання мати справу з нюансами та складнощами.
Фактично, чим складнішим стає світ, тим лінивішими стають люди.
Далі.
Емоційні чинники (особливо негативні емоції) набагато частіше впливають на наші вподобання, ніж будь-що інше.
Це вже банальність, але поясню, як це працює: інтуїція та відчуття вирішують все, аналіз чи складні міркування — занадто складні. Тому ми обираємо не людину, а радше свої уявлення про неї.
«Коли ми обираємо лідера, ми робимо свого роду релігійний вибір, а не вправу в раціональності», — пише Чаморро-Премузік.
А якщо йдеться про політиків, то за цих умов вони стають ядром ідентичності для людей, які їх підтримують/обирають.
Тому я скептична і щодо того, що ми — як журналісти — можемо щось зробити з ядерним електоратом тих чи інших політиків/політикинь. Напад на них, складні запитання, сумніви сприймаються як напад на нашу власну ідентичність. На жаль.
А програш може зробити прихильників ще відданішими, бо лідер/ка може сприйматися ледь не як месіанська фігура (в цьому місці я завбачливо не проводитиму паралелей з Україною, але це й так очевидно).
Тепер — про те, що робити.
Написати 5 чи 10 дисертацій про це, але всі все одно чинитимуть за своїм покликом.
Тим не менш, є не один метааналіз, що показує у чому полягає світлий бік лідерства (на противагу темному, який я описала вище). Це допитливість, загальна здатність людини вчитися, екстраверсія та переважна емоційна стабільність (метааналіз низки науковців на основі майже 50-річних досліджень).
Втім, перебороти свою натуру складно, особливо — у складному інформаційно світі. Чи було це все і раніше і причому тут інформаційна складність — якось напишу окремо.
Текст публікується з дозволу авторки