Де були служби? Три способи порятунку дитини і чому жоден із них не гарантує безпеки

Ми все частіше чуємо історії про дітей, яких не встигли врятувати, і щоразу суспільство запитує: де були служби? Цей текст — не про звинувачення, а про потребу чесно подивитися, як насправді працюють механізми захисту дитини і що потрібно змінити, щоб більше жодна дитина не опинилася без захисту.

Днями країну сколихнула ще одна трагедія. Не буду описувати її деталей — від однієї згадки про них стигне кров у жилах. Через дії та бездіяльність багатьох дорослих загинула дитина.

Оцінку цим подіям нададуть правоохоронні органи та суд. Для нас, як консультативно-дорадчого органу Уряду, важливо з’ясувати обставини, які дозволили цьому статися, та запропонувати рішення, що не дозволять цьому повторитися.

Коротко окреслю, як зараз працює система, і викладу свої думки щодо того, що слід негайно змінити.

Законодавство сьогодні передбачає три основні механізми захисту дитини від небезпечного дорослого:

1. Негайне відібрання дитини від батьків.

Можливе виключно у разі безпосередньої загрози життю або здоров’ю дитини і здійснюється за рішенням органу опіки та піклування або прокурора. На практиці, як правило, у разі виявлення дитини в таких обставинах служба у справах дітей доставляє її у безпечні умови, після чого готує проєкт рішення органу опіки та піклування.

Після ухвалення такого рішення повідомляють про нього прокурора, а далі протягом семи днів готується позов до суду — про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав або про позбавлення батьківських прав.

Чиї інтереси насправді захищає сьогодні система?

Цей механізм є найшвидшим, але спрацьовує лише тоді, коли подальше перебування дитини в сім'ї створює безпосередню небезпеку, що потребує відповідних доказів. При цьому якщо сигнал про насильство або загрозу життю і здоровʼю дитини надходить уночі чи у вихідний день, реагування затримується: служба у справах дітей у цей час не працює, а поліція не має права самостійно забрати дитину з небезпечного середовища.

Після відібрання у батьків дитина, звісно, має бути тимчасово влаштована у безпечному середовищі — сімʼї родичів, знайомих або патронатного вихователя. Якщо такої можливості немає — у відповідному закладі для дітей; жодного мораторію — ані гласного, ані негласного — на відібрання дітей та їх влаштування до закладів немає, якщо це необхідно для захисту дитини. Мета реформи системи догляду та підтримки дітей — поступовий перехід від інституційних форм догляду до сімейних і наближених до сімейних, але не шляхом заборон, а шляхом створення реальних альтернатив.

2. Відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав.

Цей механізм може бути наступним кроком після негайного відібрання, але не обов’язково — позовна заява про відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав може бути подана і тоді, коли дитина продовжує перебувати в сімʼї. Він застосовується у разі ухилення батьків від виконання своїх обовʼязків щодо догляду і виховання дитини, якщо вони зловживають алкоголем і вживають психоактивні речовини, та за інших обставин, якщо це не становить безпосередньої загрози життю і здоровʼю дитини.

Фактично цей механізм є останнім попередженням для батьків і дає їм шанс виправитися та довести, що вони здатні піклуватися про свою дитину.

Але це відбувається не так швидко, оскільки суд розглядає заяву органу опіки та піклування у загальному позовному провадженні. Через це від моменту подання позову до набрання рішенням законної сили часто минають місяці, а іноді — роки.

Увесь цей час дитина не має підстав для встановлення статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, і перебуває у стані невизначеності щодо її законного представника.

3. Позбавлення батьків дитини батьківських прав.

З таким позовом до суду може звернутися один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

Як правило, розгляд таких справ триває від кількох місяців до кількох років.

Якщо до цього дитина не була відібрана у батьків за рішенням суду, то вона знову перебуває в ситуації невизначеності щодо її законного представника і подальшої долі.

Після ухвалення судом рішення про позбавлення батьків або одного з них батьківських прав починається строк його апеляційного оскарження. Ще 30 днів дитина змушена перебувати в тому ж середовищі, очікуючи, чи скористаються батьки своїм правом на апеляцію.

Ні у справах про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, ні у справах про позбавлення батьківських прав процесуальне законодавство не надає суду можливості допустити негайне виконання рішення, не чекаючи завершення строку апеляційного оскарження.

Після набрання рішенням суду законної сили наступний складний етап — його виконання. Виникають проблеми зі вчасним надходженням рішень суду до органів опіки та піклування, небажанням або агресивною поведінкою батьків, які не віддають дітей, а також небажанням самих дітей залишати родину, навіть якщо вона небезпечна.

Щоб державний виконавець міг примусово проникнути до житла, де перебуває дитина, коли батьки його не допускають, потрібно окреме рішення суду. А суд, звісно, розглядатиме цю заяву ще певний час.

Це все підштовхує до міркувань: чиї інтереси насправді захищає сьогодні система? З написаного виглядає, що в центрі стоїть дорослий із його правами.

І водночас у слабкій позиції залишаються ті, чиїм завданням є захист дитини.

Фахівці із соціальної роботи та працівники служб у справах дітей часто виявляють проблему надто пізно, оскільки їх критично не вистачає через недостатні штатні нормативи, брак підготовлених фахівців та низький рівень заробітної плати. У багатьох громадах працює лише один працівник служби у справах дітей, якому потрібно охопити кілька десятків, а то й сотні дітей, які потребують уваги. У сільських і селищних службах, як правило, немає юристів, які можуть підготувати позов або процесуально супроводити справу. Через це нерідко затягуються строки, і дитина знову залишається в ситуації невизначеності або небезпеки.

Водночас самі суди обмежені чинним процесуальним законодавством. Їм бракує дискреції діяти швидше в інтересах дитини. Ми маємо передбачити можливість ухвалення рішень у скорочені строки у справах про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, а також право суду допускати негайне виконання рішень, якщо зволікання створює ризики для безпеки чи добробуту дитини. Не менш важливо чітко визначити, хто і в який строк має виконати рішення суду.

Попри всі складнощі, тисячі працівників служб у справах дітей щодня рятують дітей, часто — ціною власного емоційного вигорання. Наше завдання — дати їм ресурси та підтримку. Потрібно підвищити професійну спроможність служб у справах дітей, справедливо розподілити повноваження між їх рівнями, передбачити можливість цілодобового реагування на загрозу життю чи здоровʼю дитини з відповідною компенсацією, укомплектувати служби юристами, забезпечити навчанням і чіткими алгоритмами дій у кризових випадках. Бо ціна зволікання — дитяче життя.

Міністерство соціальної політики, сімʼї та єдності України ініціювало розробку комплексного законопроєкту щодо системних змін у законодавстві, які мають посилити захист дітей у кризових ситуаціях. Йдеться про створення цілісної системи реагування, у якій кожен орган діє чітко, швидко й відповідально — від моменту виявлення загрози до виконання рішення суду.

В роботу над законопроєктом включені й експерти Координаційного центру. Спільно з Міністерством соціальної політики, сімʼї та єдності України ми долучимо до обговорення цих напрацювань експертне середовище — правників, суддів, представників місцевого самоврядування, громадських організацій і міжнародних партнерів. Це має стати спільною платформою для формування узгоджених рішень, які дадуть дитині реальний, а не декларативний захист.

Бо єдине, що справді має значення, — це щоб подібні трагедії більше ніколи не повторилися.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут