Яку військову продукцію Україна здатна виробляти самотужки

«Ми не продаємо стороні конфлікту». Фраза, яку у перші тижні повномасштабного вторгнення мені сказали у відповідь на прохання закупити сировину та матеріали. Тоді зрозумів — ми повинні виробляти продукцію та її компоненти самотужки. Повинні й будемо. Оскільки це єдина можливість не залежати від політичної та економічної кон’юнктури у світі. І з «жахом» не чекати результати виборів у демократичних країнах — партнерах України.

Цей шлях вже рік активно обговорюється серед виробників військової продукції і має відповідний термін — локалізація. В уряді також кажуть про те, що «збільшення локалізації виробництва оборонної продукції може стати рушієм зростання української економіки у короткостроковій перспективі».

Локалізація — не імпортні обмеження (ми не маємо не це право, як члени СОТ), це відповідні конкурентні переваги для компаній, які готові вкладати кошти в розвиток національної промисловості. Звісно, за деякими напрямками локалізація майже неможлива.

За деякими напрямами сьогоднішній рівень технологій нагадує початок 1970-хх

Ми втратили величезну кількість радянської спадщини в хімічній промисловості та машинобудуванні, не розвивали мікроелектроніку, а мрії щодо мікропроцесорів, можливо, так і залишаться мріями. Експерти нерідко говорять про те, що за деякими напрямами (наприклад, виробництво боєприпасів) сьогоднішній рівень технологій нагадує початок 1970-хх років. Не дуже оптимістично, знаю.

Які потреби Міноборони готові закрити наші виробники?

Відповідь на це запитання важлива для комплексного розгляду теми. Як і розуміння, що ми в силах показати як пілотні проєкти. Якщо мріємо про будівництво хімічних заводів іноземними інвесторами, давайте спочатку продемонструємо, як можемо пітчити проєкти середньої промисловості, і створимо успішні кейси.

Потреби варто поділити на кілька блоків — речове майно, бронетехніка, снаряди, озброєння тощо. Про кожний з цих пунктів можна написати окремий текст, розповідаючи про рівень зрушень. Але у цьому тексті зупинюсь на речовому майні.

Для того щоб солдат з’явився на полі бою, його потрібно одягнути — від трусів й шкарпеток до бронежилета й шолома. Закупівлею речового майна займається Державний оператор тилу (ДОТ). Бачимо, що 100 відсотків майна постачається компаніями з українською реєстрацією. Втім, завжди є нюанси. Наприклад, скандали з «Фармінко Норд» й UKRTAC.

Проблеми з якістю іноземних товарів, відсутність можливості контролювати виробництво фактично поставили ДОТ перед вибором на користь локалізованих українських виробників. На сьогодні реальний відсоток кінцевого виробництва в Україні сягає більше 90%. Лише іноді бачимо, що частина товарів постачається з-за кордону. Але вже всі розуміють — конкурувати на українському ринку з місцевими компаніями практично неможливо. Як мінімум, ринковими методами.

Десятки швацьких фабрик за пів року в силах одягнути практично всю українську армію, і останні тендери це показали. Але це тільки легка промисловість. А що далі? А далі не настільки все добре.

Почнемо з тканин для військової форми. Український виробник може задовольнити потребу тільки частково. Великий «шматок» йде з Китаю. Тканини для зимового одягу, спальних мішків, флісових курток — стовідсотковий імпорт. Велкро (застібка у вигляді липкої стрічки) — теж саме. Тішать українські виробники ремінних стрічок та фурнітури, які повністю забезпечують сьогоднішні потреби.

З власного досвіду скажу: різниця між запуском швацької фабрики та фабрики для виробництва тканин колосальна. Як у часі, так і грошах. Перший проєкт зайняв три місяці, другий — майже два роки. Найдорожчий пристрій для швацької фабрики — це розкрійний комплекс за $200 тисяч. А на фабриці з виробництва тканин звичайний каландр для ламінування коштує 600 тисяч євро, очисні споруди 150 і т.д. Рівень і підготовка спеціалістів, які обслуговують таке обладнання, також має бути відповідним.

Для розуміння. Тільки у грудні цього року отримав перший екземпляр локалізованої української мембранної тканини для військового верхнього одягу (КВВЗ та ШВВЗ). Зіткали її в Україні, пофарбували й належним чином покрили також у нас. Майже два роки безперервної праці та інвестицій. Нешвидко, нелегко, недешево.

Але головне — процес триває. Зазвичай за рахунок українського інвестиційного капіталу. Успішні проєкти — це крутий приклад для всіх інвесторів, які готові вкладати в українські виробництва. Наступний крок — виготовлення ниток і гранул (це вже хімічне виробництво), потреби в інвестиціях сягають десятків мільйонів доларів.

За роки війни ми неодноразово стикалися з тим, що відсутність локалізації виробництва призводила до трагічних наслідків. Варто задумуватись, як змінити сценарій і головним героєм у ньому зробити українського виробника. Вірю, нам це до снаги!

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV