Читайте NV у Google
За це Путін ввергнув Росію у криваве пекло
«Нас обдурили!» — бідкаються кремлівські геополітики на чолі з Путіним. — «Захід обіцяв СРСР не просувати НАТО на Схід в обмін на згоду на об'єднання Німеччини, і своєї обіцянки не дотримався». А чи була дана така обіцянка, і якщо так, то в якій формі — загальних необов’язкових міркувань чи договору з підписами та печатками?
Скажу відразу, такого договору ніколи не було, а міркувань політиків було більш ніж достатньо, але вони мало чого варті.
Набагато важливішим за будь-яку відповідь на ці нарікання є те, що кожна суверенна держава сама вирішує, з ким їй дружити й від кого захищатися. Усі держави посткомуністичної Європи вільно привели до влади на демократичних виборах політичні сили, які організували вступ цих держав до НАТО та Євросоюзу. Цілком природно, що країни, які вже входили до цих організацій, висували країнам-кандидатам певні умови, без виконання яких вступ неможливий.
На Заході багато хто боявся Німеччини
Але ще природніше, що жодна інша країна, крім країн-членів, не може противитися вступу суверенних народів до того чи іншого союзу. Тим більше країна, яка захопила й поневолила ці країни, скориставшись політичною ситуацією 1945−1948 років. Та й сама ця країна-загарбник доживала останні місяці й встигла засудити поневолення сусідів, що розпочалося пактом Молотова-Ріббентропа в 1939 році і завершилося прямим насильством та порушенням угод, досягнутих у Ялті та Потсдамі в 1945 році.
Горбачов це чудово розумів, а коли переконався, що народи «соціалістичної Європи» прагнуть капіталізму та захисту НАТО, не став чинити опір їхньому вибору.
Тому він і не вимагав для СРСР жодних гарантій щодо нерозширення НАТО на Схід. Такі гарантії були цілком безглуздими, оскільки суперечили волі народів Східної Європи.
Горбачов сподівався, що зі зникненням більшовицького експансіонізму потреба у військових блоках у Європі відпаде зовсім, але він розумів або поступово почав розуміти, що замучені більшовизмом народи Європи мають повне право бажати гарантій безпеки від більшовицької деспотії, нехай і такої, що перебуває в процесі перебудови, а такі гарантії в реальній політиці 1990-х років могло надати лише НАТО. Переконати своїх «колег» із Політбюро та одурманених пропагандою співгромадян він не міг, тут була потрібна справжня метанойя, тому він у СРСР говорив про союзників, Варшавський договір та іншу нісенітницю. Та й на Заході багато хто боявся Німеччини — і як агресора в минулому, і як суперника в сьогоденні.
Горбачов і тут зайняв ухильну позицію. Але насправді він будував безблокову єдину Європу. Єльцин це завдання розумів погано, а Путін вважає його зрадою, і ми бачимо, якими методами намагається подолати цю «зраду». Те, що у нього нічого не виходить і країни, що входили до складу колишнього СРСР, одна за одною прагнуть вступити до НАТО та ЄС, чітко показує, що Путін і компанія йдуть проти течії.
Європейський шлях, на який намагався вивести СРСР Горбачов у 1990 році, був єдино реальним і перспективним. Антинатовський та антиєвропейський шлях, на який Путін звернув країну, за два десятиліття (2007−2026) привів Росію до кривавого пекла з повною втратою перспективи подальшого розвитку.
Саме зараз стає гранично зрозуміло, чому Горбачов не вимагав від Буша та Коля письмових гарантій нерозширення НАТО на Схід, хоча ті й були готові в певні моменти надати ці гарантії.
Текст опубліковано з дозволу автора