Читайте NV у Google
Чому оцінювати ракетну програму за принципом «ракета долетіла — ракета хороша, ракету збили — ракета погана» професійно неправильно
Ефективність ракетної зброї визначається сукупністю показників: технічною надійністю, точністю, здатністю долати ППО, потужністю бойової частини, серійністю виробництва, ціною одного результативного ураження і, головне, тим, який військовий ефект отримано після удару.
Станом на серпень 2026 року можна впевнено сказати одне: Україна створила власний повноцінний сегмент далекобійної ракетної зброї. Нептун, Фламінго, Паляниця, Рута, Пекло та інші системи вже не є лише дослідними проєктами.
Частину з них серійно виробляють і застосовують у бойових умовах. Президент України офіційно повідомляв, що серійне виробництво Фламінго розпочали у 2025 році, а дальність системи заявлена до 3000 км.
Але між фактом існування ракети та її високою бойовою ефективністю є значна дистанція.
Найбільше запитань сьогодні виникає саме до FP-5 Фламінго. І ці запитання не треба ані замовчувати, ані політизувати.
За відкритим OSINT-аналізом, навесні 2026 року було ідентифіковано 23 пуски Фламінго: шість ракет дісталися районів цілей, два влучання були достовірно підтверджені, ще одне залишалося спірним.
До кінця червня кількість зафіксованих у відкритих джерелах пусків зросла до 39, а підтверджених влучань — до шести. Але сам автор цього аналізу спеціально застерігав: результати значної частини пусків громадськості невідомі, тому вираховувати з цих цифр реальний «відсоток ефективності» некоректно.
Нинішня інформація про нібито перехоплення росіянами 10 з останніх 11 Фламінго також не може вважатися встановленим фактом. Першоджерелом цієї цифри є оцінка одного OSINT-мапера, яку переказав Euromaidan Press, а згодом німецький Focus. Сам Focus зазначає, що незалежно перевірити ці дані неможливо.
Більше того, є підтверджені випадки, коли Фламінго проходили на дуже значну глибину території Росії. Генеральний штаб повідомляв про застосування FP-5 по Воткінському заводу — одному з ключових підприємств російського ракетного ВПК. Президент України підтверджував застосування Фламінго по російських об'єктах на значному віддаленні від українського кордону.
Тобто говорити, що «Фламінго не працює», — неправильно.
Але так само передчасно стверджувати, що перед нами вже повністю доведена високоефективна система.
Фламінго має очевидну перевагу: дуже велику дальність і бойову частину понад тонну при заявленій вартості близько 600 тисяч доларів. Це потенційно надзвичайно серйозна зброя проти великих стаціонарних об'єктів. Водночас західні фахівці звертали увагу на її значні габарити, помітність та відсутність частини складних технологій малопомітності й наведення, характерних для найдорожчих західних крилатих ракет. Сам виробник визнавав, що система продовжує вдосконалюватися за результатами бойового застосування.
Саме тут, на мою думку, знаходиться ключ до розуміння нинішньої ситуації.
Війна технологічно не стоїть на місці. Будь-яка нова зброя певний час створює противнику серйозну проблему. Потім противник вивчає її профіль, маршрути застосування, сигнатуру, особливості польоту і перебудовує систему виявлення та перехоплення. Після цього виробник знову повинен змінювати систему. Це нормальна «гонка адаптацій».
Якщо останнім часом частка перехоплень Фламінго справді суттєво збільшилася, це означає не «кінець ракети», а те, що поточна конфігурація системи потребує чергового технологічного циклу модернізації та зміни концепції її бойового застосування.
Інша справа — економіка.
Заява керівництва Fire Point про виробництво приблизно 100 Фламінго на місяць справді прозвучала. Але з цієї цифри не можна автоматично робити висновок, що Україна щомісяця запускає 100 ракет або що держава щомісяця оплачує саме 100 готових FP-5. Виробництво, приймання продукції, накопичення запасу та бойове використання — це різні речі. Реальні цифри контрактів, поставок, залишків та застосування закономірно засекречені.
Тому питання «де 100 ракет?» у публічній дискусії звучить ефектно, але з військового погляду поставлене некоректно.
Проте інше питання абсолютно справедливе: яка фактична вартість одного успішного ураження?
Питання «де 100 ракет?» із військового погляду поставлене некоректно
Якщо умовно 10 ракет необхідно витратити, щоб одна бойова частина гарантовано влучила в ціль, то ракета вартістю 600 тисяч доларів фактично перетворюється на засіб ураження вартістю близько 6 мільйонів доларів на один результат. Для знищення заводу, ракетного комплексу, командного пункту чи критичного вузла це все одно може бути економічно виправдано. Для менш важливої цілі — ні.
Саме такий показник, а не рекламна ціна однієї ракети, має насамперед цікавити державного замовника.
На цьому тлі Нептун сьогодні виглядає більш зрілою системою. Він має значно довшу історію бойового застосування, пройшов еволюцію від протикорабельної ракети до засобу ураження наземних цілей і вже використовувався для глибоких ударів по території росії. Є приклади, коли застосування Нептунів мало не лише тактичний, а й відчутний оперативний та економічний ефект.
Саме тому я б не протиставляв Нептун і Фламінго. Україні потрібні обидві системи — так само, як потрібні інші ракети й далекобійні БпЛА. Для прориву ешелонованої російської ППО принципово важливий не один «ідеальний універсальний виріб», а великий і різноманітний арсенал засобів ураження.
Мій загальний висновок такий.
Українська ракетна програма є одним із найважливіших стратегічних досягнень країни за роки війни. Але вона ще перебуває на стадії швидкого бойового становлення, а не остаточної технологічної зрілості.
Ми вже навчилися створювати ракети, запускати їх на сотні й тисячі кілометрів та вражати ними об'єкти російського військово-промислового комплексу. Це принципова зміна наших можливостей.
Наступний етап значно складніший: навчитися робити це масово, стабільно, точно і з прийнятною ціною одного гарантованого ураження.
І саме тут потрібна максимальна вимогливість держави до виробників. Не за принципом «старе КБ — добре, нова приватна компанія — погано» чи навпаки. Походження підприємства взагалі не повинно бути критерієм.
Критерії мають бути іншими: скільки вироблено, скільки прийнято військом, який відсоток технічних відмов, скільки ракет подолали ППО, скільки влучили, якої шкоди завдано і скільки коштував конкретний результат.
Ці цифри не повинні бути публічними під час війни. Але держава зобов’язана їх знати.
І якщо певний зразок демонструє недостатню результативність, його потрібно не захищати політично і не приховувати проблему, а терміново модернізувати. Якщо інший демонструє кращий результат — масштабувати його виробництво незалежно від прізвищ власників, року створення підприємства чи політичної історії проєкту.
Бо кінцевий показник ефективності української ракети — не красиве відео старту, не заявлена дальність і навіть не кількість вироблених одиниць.
Її показник — знищений об'єкт противника та військовий ефект, який цей удар створив.
Саме за цим критерієм і треба оцінювати всю нашу далекобійну програму.
Текст опублікований з дозволу автора