Читайте NV у Google
Складається враження: можна нищити російські НПЗ, проте неможливо перемогти російські гроші
Як письменник новозеландець Ентоні Мак-Картен українському читачеві, буду відвертим, не знайомий. Попри те, що його романи перекладені в 23-ох країнах і є міжнародними бестселерами. Втім, його роботи як сценариста у нас знають дуже добре, просто глядачі не заморочуються читанням титрів таких стрічок, як Богемна рапсодія, Два Папи, Вітні Г’юстон: я хочу танцювати з кимось. Розмовляє та пише англійською, тож зі зрозумілих причин культура його рідної Нової Зеландії з ним не асоціюється, за замовчуванням вона — американська.
Власне, місце дії його фільмів та романів — Америка. Більшість героїв, як ось покійна соул-співачка Вітні Г’юстон — явище американської поп-культури. А герої єдиного перекладеного в Україні роману Занулення протистоять капостям ЦРУ. Аби автор не мав такого солідного послужного списку, мене б не різонуло: головна героїня твору, американська бібліотекарка, бере з собою в небезпечну пригоду одну-єдину книжку, котра має зміцнити бойовий дух. Це Анна Кареніна Льва Толстого.
Це Анна Кареніна Льва Толстого
Шведський письменник Фредрік Бакман молодший за свого новозеландського колегу рівно на двадцять років. Його твори українською перекладаються давно, регулярно й мають відданих фанатів. Роман Людина на ім'я Уве екранізовано двічі, причому другий раз — у Голівуді, з Томом Генксом у головній ролі. Як у романі, так і у обох фільмах головний герой знаходить кохання свого життя завдяки книзі, читану дівчиною в метро. Це Майстер і Маргарита Михайла Булгакова.
Американський актор, оскароносний Аль Пачіно, кілька років тому підбив підсумки життя й творчості в автобіографічній книзі Сонні бой, оперативно перекладеній, виданій в Україні та навіть відзначеній рейтингом Книжка року. На сторінках життєпису Пачіно не раз і не два признається в своїй любові до російського класика Антона Чехова.
Можна навести значно більше подібних прикладів, котрі вже п’ятий рік тригерять велику частину українців. Особливо — кожної ночі, коли на наші міста летять десятки російських ракет та сотні дронів, руйнуючи й сіючи смерть. Зараз не встановити авторства фрази: «За Пушкіним і російським балетом ідуть російські танки», проте до танків давно слід додати балістичні ракети й одіозний «Орешник». Але за межами України в західний бік цього або не чують, або не хочуть чути, або не розуміють. Там далі вшивають російську культуру у власні цивілізаційні контексти, причому, капіталізуючи їх за російський рахунок. Нещодавно з’явилися два яскравих тому приклади.
Спершу стримінговий сервіс Netflix придбав права на показ двох нових сезонів російського анімаційного серіалу Маша і Ведмідь, який називають пропагандою Кремля. При тому, що в Великій Британії депутати парламенту стурбовані трансляцією цього мультфільму в їхній країні. Захисники цього найпопулярнішого на YouTube анімаціного шоу заявляють: в його основі лежать традиції російської культури, причому найглибиннішої - народної творчості, фольклору. Тому заборона дуже сильно нагадує той самий процес викреслення культури, проти якого виступають гуманісти та загалом усі люди доброї волі. У відповідь чується: кожна 7-михвилинна серія Маші й Ведмедя і всі вони разом є інструментом російської пропаганди та дієвим зразком застосування «м'якої сили» — так визначають вплив культури на різні суспільства.
Потім провідну британську відзнаку з літератури — Букерівську премію, котра незабаром відзначить 60-річний ювілей, перейменували на честь російського бізнесмена, мільярдера Дмитра Бухмана. Нехай пан Бухман не підтримав російську агресію ще від 2014 року, тоді ж залишивши Росію. Нехай він давно живе у Британії, має громадянство та входить до першої десятки найбагатших людей країни. Та все одно лишається передусім уродженцем російської Вологди, російським бізнесменом з відповідним менталітетом. Складовими якого є безрозмірна пиха при безрозмірному гаманці. Чомусь жодному із заможних британців не стукнуло в голову заплатити за те, аби літературна чи інша премія в царину культури носила їхнє ім'я. Та й найбагатша людина планети чомусь досі не купила Оскарівський комітет і не переназвала вищу кінематографічну нагороду на свою честь — Ілон. Зрештою, кожна країна має своїх мільярдерів. Проте жоден із них, — принаймні, в публічній площині подібної інформації не було, — не додумався підкинути грошей до котроїсь із національних та транснаціональних премій і присобачити до неї власне ім'я. Уявіть: Ринат Ахметов вносить подібну пропозицію в Шевченківський комітет…
Якщо дивитися ширше, відкриється доволі сумна картина культурної царини. На світ, котрий ми вважаємо вільним, до якого вперто хочемо та маємо право належати і за це право наша країна воює тринадцятий рік, давно і дуже результативно впливає російська культура. Від Толстого з Достоєвським та балету до фільмів у програмах престижних фестивалів та дитячого мультика. Розпач воюючої України не дивує, бо в той час, коли сакралізований в нас Netflix робить бізнес із Росією, російська терористична влада своїми діями вбиває в Україні дорослих та дітей.
Між іншим, так само глядачів Маші і Ведмедя. Дивує інше: чому жодна з країн Європи, починаючи з Німеччини, Франції, Італії, Іспанії та Греції, колисок світової культури, можна сказати — країн, де творилася протокультура, не прагнуть подібної експансії. Про Східну Європу вже й не кажу, там маса свого, локального, і тамтешні митці хоч прагнуть розширити кількість презентаційних майданчиків, на російську пиху та велич не претендують. А є ж іще Азія, Африка, Латинська Америка…
Показовим прикладом вважаю давній російський радянський мультик Летючий корабель. Цар готовий віддати свою доньку заміж за того, хто збудує корабель, зданий літати. А генерал замість докласти власних рук заявляє цареві: мовляв, царівна буде моєю, бо я такий корабель куплю, хай тільки хтось зробить. Складається враження, можна нищити російські НПЗ, проте неможливо перемогти російські гроші. Саме на величезних, безлімітних фінансових вливаннях видимість та агресивна домінація всього російського тримається від другої половини ХІХ століття дотепер.
Росія не продавала свою культуру — вона, як той мультяшний генерал, купляла й досі купляє для неї місця всюди, де тільки можна за нього заплатити. Це якась продажна любов навиворіт: не тобі платять за використання — ти платиш, аби тобою користувалися. Згадана не раз м’яка сила не культури як такої, а саме російської, базується на комфортних умовах, котрі створюють для її розвитку російські нафтодолари.
Напрошується невеселий прогноз: рано чи пізно припинення вогню по лінії бойового зіткнення станеться. Проте за ЛБЗ «культурна» російська сила далі працюватиме без пауз. І вилучення з нашого внутрішнього публічного простору Пушкіна, Толстого, Чайковського, Булгакова, Михалкова тощо м’яку російську силу за межами воюючої України не послабить.