Читайте NV у Google
Єжи Вуйцік: Кривди 80-річної давнини знову стають між нами — саме тоді, коли ми найменше можемо собі це дозволити. (Фото: REUTERS/Kacper Pempel)
Коли хтось підпалює дім — спочатку гасять пожежу. Рахунки залишаються, і за ними доведеться заплатити, але коли вогонь згасне
1567-й день війни — тієї справжньої, на захист України і Європи. І 13-й день іншої, символічної: війни образ, заяв та орденів, що точиться не проти Москви, а між Варшавою і Києвом. Досить.
«Вибачте, панове, не так то мало бути», — нібито сказав Пілсудський інтернованим українським офіцерам, своїм недавнім союзникам, яких Ризький договір залишив по радянський бік кордону.
100 років потому це речення повертається не як цитата з підручника, а як докір. Триває суперечка щодо українського підрозділу імені Героїв УПА, польський президент Кароль Навроцький заявляє про позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла, а кривди 80-річної давнини знову стають між нами — саме тоді, коли ми найменше можемо собі це дозволити.
Адже під Покровськом сьогодні вранці гине український солдат, у Києві під уламками помирає дитина, у Сумах горить бомбардована лікарня. Цей солдат боровся за Харків, але також за те, щоб російський дрон не рушив на кількасот кілометрів далі, у бік Перемишля. Ця лінія відокремлює польський спокій від польської війни, відсунутої на схід чиїмось чужим життям, — і тому у нас є один пріоритет, хоча нам бракує сміливості, щоб його назвати.
Не йдеться про те, щоб забути про Волинь. Ці кілька десятків тисяч людей, убитих у коморах і садах, не можна сховати ані у примітки, ані у передвиборчий ролик. Їхня смерть була справжньою, їхні могили досі часто не позначені, а вимога ексгумації та гідного поховання є справедливою. Пам’ять про них заслуговує на більше, ніж роль жетона у суперечці, яку розігрують між двома соціологічними опитуванням.
Були й польські провини — і лише дурень або цинічний політичний покидьок удає, що їх не було.
Чому ми робимо ставку на лиху пам’ять між нами, а не на добру?
Пацифікація українських сіл у 1930-х роках. Понад сто церков, зруйнованих у 1938 році в ім'я полонізації Холмщини — задовго до Волині. Акція Вісла у 1947 році: 140 000 українців, лемків і бойків, брутально виселених із рідних домівок, щоб відрізати УПА від тилу. Операція, яку польський Сенат згодом сам засудив. Перелічувати можна безкінечно, на сотні років назад.
І саме тому чесний рахунок кривд має дві колонки, обидві довгі; хто показує лише одну, той шукає не правду, а амуніцію.
Цей рахунок не можна закривати поспіхом, у гніві, між двома заявами політика, який рахує рейтинги, — ми опрацюємо його, коли затихнуть гармати, а не тоді, коли це пасує до виборчого календаря.
Кожна година, яку Варшава і Київ витрачають на цю сварку, є годиною, подарованою Москві, — і Москва знає про це краще за нас. Ті самі акаунти, які вчора сіяли паніку навколо зерна, сьогодні роздмухують Волинь, бо ворог, який не може пробитися танками, намагається пробитися нашою пам’яттю. Для російського телебачення це готовий матеріал: дивіться, гризуться самі, не треба їх навіть рознімати.
Туск у цій суперечці спочатку не вдавав із себе миротворця і поклав провину безпосередньо на Київ, заявивши, що «зараз уся відповідальність лежить на українській стороні», а потім додав, що президенти мають поговорити між собою.
Проте навіть цей політичний театр не повинен затьмарювати фундамент: реальна підтримка воюючої України досі залишається для нас стратегічною необхідністю.
Весна 2022 року. Перони в Перемишлі, тисячі жінок із дітьми та пакетами з усім своїм майном, польські домівки, відкриті без запитань про рахунки минулих поколінь. Ми відправляли їм генератори, коли зникало світло; ми прийняли мільйон людей, коли їм не було куди тікати. Ми знали тоді, де проходить межа між історією та сучасністю, — а сьогодні ми вдаємо, що не знаємо її.
Чому ми робимо ставку на лиху пам’ять між нами, а не на добру?
[Польський письменник] Владислав Броневський знав про розділену лояльність більше, ніж ми сьогодні. Багнет на зброю він написав у квітні 1939 року, передчуваючи війну, якої ще не було — а писав його як людина, яка вісім років до того сиділа в санаційній в’язниці за комуністичний самвидав. Держава дала йому скуштувати тюремного хліба; він, коли прийшов час, проїхав велосипедом 500 кілометрів за п’ять днів, щоб наздогнати свій підрозділ. Бо він бачив різницю між внутрішніми рахунками та ворогом біля воріт — і сам це записав: «Є в батьківщині рахунки кривд, чужа рука їх теж не закреслить, але крові не відмовить ніхто: вицідимо її з грудей і з пісні».
Коли хтось підпалює дім, не розбираються спочатку з недбалістю та провинами мешканців — спочатку гасять пожежу. Рахунки залишаються, і за ними доведеться заплатити, до останнього гроша, коли вогонь згасне.
Пілсудський сказав: «Не так мало бути, панове». Цього разу не мусить так бути — і не можна дозволити, щоб так сталося. Не відіграваймо сценарій, написаний у Москві, так затято, ніби він наш власний — ні в Польщі, ні в Україні.
А Орден Білого Орла? Це найбільш театральна точка всієї цієї авантюри: стрічка, капітула, повідомлення на сайті. Вручити, забрати, знову вручити. Може, нехай почекає на паузі. З голови Орла корона не впаде.