Нас несе на кривавій каруселі. Як не збожеволіти
Якщо подивитися збоку й здалеку на нас, українців, які всі роки війни нікуди не виїжджали з України, то може здатися, що ми тут усі вже геть звар’ювали
Публікується з дозволу редакції. Вперше публіковано на Sestry Шлях додому
Ймовірно, якоюсь мірою так і є, хоча, з іншого боку, хто візьметься впевнено міркувати про те, що у сьогоднішньому світі є нормою? У світі, який у процесі стрімкого переформатування втрачає колишнє лице, де неможливо вже спертися на ті уявлення про Добро і Зло, на яких ми росли, і доволі складно будувати плани на майбутнє, чиї риси розмиває туман цілковитої невідомості. Аби втриматися на плаву у такому тривожному середовищі, потрібно бути дуже гнучкими, відмовляючись від вчорашніх знань і набуваючи нових. А повноцінно відрефлексувати ці процеси ми зможемо вже згодом.
Ну, а поки нас несе на цій кривавій каруселі, а перед очима стрибають яскраві плями й деталі, ми втискаємося міцно у свого дерев’яного коня і називаємо все це новою нормальністю.
Ну от була я днями на прийомі у лікарки в жіночій консультації. Аж раптом під час огляду — мізансцена при цьому зрозуміла, тут обійдемося без зайвих пояснень — почала лунати сирена повітряної тривоги. Гінекологиня незворушно завершила почате й лише після цього взялася читати новини у своєму телефоні. «Пишуть, що злетів МІГ-31К, — вимовила вона спокійно, поки я вдягалася, — але навряд чи це щось серйозне». О так, навряд чи. Ну хіба що кілька російських ракет «Кинджал», що летять у нашому напрямку. Ми вже давно втомилися бодай якось реагувати на подібні виклики. Чи могли ми колись уявити собі такі епізоди?
Чи могли ми колись уявити собі такі епізоди?
Особисто я живу в реальності війни вже майже 12 років. Звісно, як киянка я значно пізніше за східні й південні регіони «приміряла на себе взуття» тих, хто не з чуток знає про щоденні небезпеки для життя. А втім, для мене війна почалася ще під час Революції гідності — в ті лютневі дні, коли відбувалися масові розстріли в центрі Києва. Тоді я вперше в житті побачила багато крові, бойових поранень і усвідомила, наскільки легко перетворити живу беззбройну крихку людину на мертве тіло. А далі почалася війна, мій чоловік став солдатом, я стала шукати приводів їздити в напрямку сходу України, і деякі речі у побуті тамтешніх цивільних мене тоді безкінечно вражали. А потім війна прийшла і до мого міста, і моя оптика теж безповоротно змінилася.
Довга війна змушує людей, які роками перебувають у такій химерній контрастній реальності, адаптуватися до неї, нормалізувати те, що не є нормальним, і шукати власні способи долати щоденні стреси. Ми всі тут тепер певною мірою юродиві, хоча й неоднаково реагуємо на ті самі подразники. Так, під час російських атак я продовжую вперто спати у власному ліжку навіть тоді, коли крізь сон чую звуки вибухів і розумію, що вони реальні, тоді як моя мама, читаючи повідомлення про те, що щось летить на Київ, щоразу бере матрасик і ковдру та йде спати до найближчої станції метро. І вона там не самотня — безліч дорослих і маленьких киян, а також їхніх домашніх улюбленців регулярно ходять на такі колективні піжамні вечірки і сплять усі разом на підлозі в метро. Напевно, все це виглядає дуже дико для зайд з інших реальностей. А от ми тут до цього вже звикли.
А чого вартий гумор як один зі способів перемкнути фокус власної уваги з тупого липкого страху можливої зустрічі зі смертю на щось смішне, сороміцьке, тепле, а отже, живе! Часом під час атак здається, що всі ми — тобто ті ми, хто водномить перетворюється на цілі в цій безжальній лотереї — аж надто майстерно вправляємось у жартах на межі здорового глузду і таких-сяких уявлень про пристойність. У моменти очікування на підліт ракети соцмережі іноді вибухають веселими дописами й коментарями про те, хто в якому вигляді спить: у трусах чи без трусів, і що саме побачать рятувальники, які в разі прильоту діставатимуть наші тіла з-під завалів. Або хтось ділиться корисним лайфхаком: якщо до кишені своєї піжами покласти трохи сухого корму, то собаки-рятувальники швидше зможуть знайти тебе під завалами. І всі сміються, майстерно приховуючи істинні почуття. А на ранок рятувальники розбирають нові завали й дістають тіла тих, кому цієї ночі не пощастило…
Наша щоденна реальність не є нормальною. Та ні, вона є кричуще нездоровою. Але для того, щоб вистояти, психіка вибудовує різні захисні тактики й часом змінює сприйняття реальності, ніби у кривому дзеркалі. Можна було би поміркувати про різні аспекти такої зміненої свідомості, але хочеться зупинитися зараз на одному з них — відчутті власної безпеки.
Можливо, когось з іноземців здивує таке твердження, але чимало українців — попри всю свою багатовікову трансгенераційну травму незахищеності й сьогоднішню війну — впевнено скажуть вам, що найбезпечніше вони почуваються нині… саме в Україні. І я — серед них
Звучить дико? Дозвольте пояснити. Ну от, наприклад, я зараз відволікаюся від написання цього тексту, аби вкотре поскролити стрічку у фейсбуці, і раптом натикаюся на таке: «У польському місті Познань у трамваї стався напад на українську пару. Причиною нападу стало те, що нападники почули їхню розмову рідною мовою…». Ця новина змушує мене згадати про відпустку минулої осені. Мій чоловік — український військовий, який зрідка — якщо отримає всі необхідні дозволи — має право на виїзд за кордон. Ми їхали у далеку країну, куди нас запросили на коротку літературну резиденцію, але оскільки зі зрозумілих причин українці не можуть літати кудись з власної країни, то спершу потрібно було дістатися аеропорту Кракова або Варшави. «Я не хочу їхати через Польщу», — раптом сказав мені чоловік під час мого планування подорожі. «Чому?». «Нас там не люблять». Я почала гаряче переконувати його, що все це — спотворена крізь призму соцмереж видимість, а потім замислилась — а чи справді це так?
Якщо щиро, то і я більше не знаю, як мені почуватися в Польщі. З одного боку, у мене там багато добрих приятелів і колег, а на початку повномасштабного вторгнення я відчувала стільки безмірної вдячності до поляків за їхню гостинність і братерську допомогу. Оскільки моя робота передбачає безкінечні відрядження за кордон, я їжджу туди-сюди через Польщу і мушу визнати, що поки не зустрічала там негативного ставлення до себе (ну, за винятком працівників прикордонної служби). Але як мені ставитися до всіх цих диких новин, що наздоганяють знову і знову?
Чи мушу я тепер стишувати голос у польських містах, говорячи моєю рідною мовою? Боятися? Озиратися? Фільтрувати слова? Я вже не впевнена, чи й досі можу як гостя, туристка, сусідка і, власне, друг цієї країни почуватися там у безпеці. І це розбиває мені серце
Або інший приклад. Жодна, навіть найбільш мирна країна світу не може захистити мене або таких, як я, від зустрічей з росіянами. Можливо, це узагальнення звучить надто ксенофобськи, але оскільки війна Росії проти моєї країни все ще триває, я можу собі дозволити чесність і бажання жодним чином не перетинатися з представниками цієї країни, адже нині не маю внутрішніх ресурсів розбиратися в кожному конкретному випадку, які погляди сповідують ці люди.
До того ж я або інші українці справді не застраховані від зустрічей з тими росіянами, які вбивали українців. Якось в одному європейському аеропорту я сиділа поруч з двома чоловіками в цивільному, які при цьому мали наплічники військового типу. Коли вони почали спілкуватися між собою, я відчула, як волосся у мене стає дибки від жаху — така миттєва тваринна реакція на зустріч з хижаком, — адже їхня манера говорити не залишала сумнівів у тому, що це мої вороги. Росіяни з військовими рюкзаками, розумієте? Ніколи не знаєш, який саме бекграунд у кожного з них.
І тому найбільш безпечно я досі почуваюся лише на території України, адже це чи не єдина країна, де подібні зустрічі неможливі. А ті росіяни, з якими я можу тут перетнутися, — це або добровольці, які воюють у ЗСУ, або ті етнічні росіяни, які вже є українцями, адже ми — політична нація, яка збирає під своїм дашком усіх, хто воліє бути її частиною.
Втім, не лише це змушує мене почуватися найкомфортніше у власній країні — попри війну. За всі ці роки ми набули величезного масиву не лише унікальних мілітарних навичок, а й емоційного досвіду опору й виживання. Деякі випробування якщо не ламають, то загартовують, а емпіричний досвід дає такі знання, які не отримаєш жодним іншим чином. І, думаючи про те, якою розгубленою часом виглядає Європа, демонструючи свою неготовність до різних викликів на кшталт чужих дронів у своєму повітряному просторі, я розумію, що навіть чисто з практичної точки зору мені спокійніше жити там, де я і люди поруч знають правила гри і вже мають готові відповіді.
Хтось у моїх словах може побачити певну зверхність, але ні, запевняю вас, це не так. Це лише гіркота, яку відчуває людина, яка мусила передчасно подорослішати.
У списку особливо тяжких втрат для українців на одній з перших позицій стоїть безтурботність. І скільки б ми не ховалися за масками бадьорих циніків, які вміють на видиху просміювати власний біль, я розумію, що ми змінилися безповоротно.
Але для виживання нації і кожної людини окремо це, напевно, таки плюс. Війна змусила нас дуже швидко вчитися, розвинути навички витривалості й щомісяця випускати на 900% дронів більше, ніж це було минулоріч.
Ніхто не знає, що буде далі. Але особисто я з деяких пір вірю, що можливе абсолютно все. Нові геноцидні практики, повна руйнація світових демократичних інститутів, якими ми колись захоплювалися, ядерні чи зоряні війни тощо. І якщо сьогодні мене не вбито, я просто йду на роботу і роблю що можу для своєї країни і людей, яких люблю.
І мені спокійніше жити у зграї досвідчених преперів, яких не паралізують ані сотні атакуючих дронів, ані відсутність електрики, води чи інших базових благ. Ці люди знають, як накладати турнікети, вони внутрішньо готові діяти у різних кризових ситуаціях, жартують про несмішне, щоденно донатять і вміють організовувати весь свій побут у коротких перервах поміж блекаутами.
А ще вони — за давньою звичкою — не довіряють повністю очільникам своєї держави, і часом це таки геть незле, адже якщо раптом держава виявляється неготовою до вторгнення ворогів, саме громадяни стрімко будують складну систему волонтерства, дивом нарощують власну армійську міць і перетворюються на складний багаторукий організм, що бореться за своє існування.
Хоча, звісно, українці аж ніяк не хотіли подібних досвідів і, щиро кажучи, почуваються страшенно виснаженими. Кількість щоденних трагедій уже давно перетнула межу, яку можна було якось усвідомити. Втома від побутових складнощів є хронічною. На додаток невпинно росте напруга у суспільстві — на фронті бракує солдатів, ряди найсвітліших пасіонаріїв рідіють, чимало військовозобов'язаних людей не поспішають долучитися до війська і дати шанс уже діючим військовим на заміну, у повітрі — багато болю, образи, фрустрації, незадоволення владою й одне одним. Тож виходить так, що я трохи кривлю душею, коли пишу, що жити в Україні сьогодні для мене найбільш комфортно.
Ні, «комфортно» — точно невдале слово. Мій вибір — некомфортний. Але, прислухаючись до власного серця, я розумію, що — попри всі раціональні причини, перераховані вище — тут працюють ще й дуже прості резони. Я просто хочу бути поруч з людьми свого кола в горі і в радості, та й усе.
Дописуючи ці слова, я лежу клубочком на дивані й слухаю тяжке гупання ППО за вікном.
Удома за графіком знову немає світла, але наша різдвяна ялинка, підключена до екофлоу, тихо сяє у темряві.
Я думаю про завтрашній день: враховуючи графік подачі електрики, я маю вчасно спекти штоллени, а потім піду на День народження свого друга. Щоправда, він загинув три роки тому на фронті, але відтоді ми святкуємо його день без нього. Зберуться його друзі та їхні діти, всі згадуватимуть цю яскраву людину і сміливого воїна, танцюватимуть на його честь, плакатимуть і сміятимуться, багато сміятимуться. Цей вечір буде ще одним фрагментом до пазлу нашої нової ненормальної нормальності. Адже як іще нам втриматися, якщо не світити з останніх сил одне для одного?