Про дзвінок із Варшави до друга в Києві під час обстрілу
Дзвоню Віталію у Київ і чую втомлений голос, бо який ще він має бути. Мені здається, ніби я додзвонився у потойбіччя
Публікується з дозволу редакції. Вперше опубліковано на Sestry Шлях додому
Найважче почати. Як запитати: «Як справи?», щоб це не прозвучало безглуздо? Як запитати, знаючи, що росіяни щоночі б’ють по сплячому/несплячому Києву всім, що мають, з дедалі більшою люттю? Як запитати: «Як ти, Віталію, чи все у тебе гаразд?»
Чи взагалі існують відповідні слова, коли ти знаєш, яке пекло там відбувається, коли бачиш і чуєш, як Україна кличе на допомогу ще один рік, місяць, день, ніч? Коли ти спостерігаєш, як західний світ — і навіть твоя власна країна, в якій ти живеш у безпеці, — розраховує, чи допомагати, скільки, за скільки, і скільки можна заробити на відбудові, а скільки втратити в опитуваннях.
Я тут, він там. Тягарем, який завжди зі мною, є безсилля. Чого-чого, а його я маю вдосталь.
Багато разів на день я стежу за новинами, дивлюся жахливі фотографії з України. Ця країна і її люди з багатьох причин стали мені близькими — як родина, друзі, колеги, просто так. Я знаю їхні імена, прізвища, обличчя, знаю, хто вони, чим займаються, як виглядають їхні квартири. Я знаю їхніх близьких: дружин, чоловіків, дітей. Щоразу, коли до мене доходить повідомлення про черговий напад, чергове жахливе повідомлення про кількість дронів, які Путін відправив вночі на Київ, Львів, Одесу і куди тільки забажав, назви перестають бути незнайомими звуками. Вони стають іменами моїх близьких.
Дивись, Юрку, як у мене справи
У безпеці, за сотні кілометрів від їхнього щоденного пекла, страху, страждань, втоми й виснаження, я перевіряю їхній статус у месенджерах. Якщо він зелений/активний, це означає, що вони живі. Ну, скоріше за все — живі.
Одним з тих, чий зелений статус у месенджері я завжди перевіряю, є Віталій. Головний редактор, видавець, керівник сервісу NV.ua, Нові Голоси — портал, журнал, радіостанція. Це важливе і чудово зроблене ЗМІ. Я досі дивуюся, як вони це роблять: укриття під редакцією, навколо будівлі якісь окопи, генератори, 40 журналістів з команди в 200 людей — на фронті.
Якщо журналістика шукає шлях, місію, сенс, то нехай запитає їх: вони знають, навіщо вони журналісти.
Найважливіші знайомства і дружби трапляються самі, ненавмисно, поза нашим вибором. І деякі з них стають близькими, незалежно від кілометрів, що вас розділяють. Як буває, що найближчі фізично стають чужими. Як буває, що деякі стають близькими на мить — і зникають. Це як хвиля: приходить і відходить, природний ритм.
Десь колись я прочитав, що на війні частіше, ніж у мирний час, ми зустрічаємо надзвичайних людей. Що війна, хоча і є злом, іноді виявляє в нас найкраще — і найгірше. Це не є дивно, але щоразу ця правда вражає мене з новою силою
У світі, де слова так мало значать, я намагаюсь бодай для себе зберегти їхню вагу, значення, кордони, форму і напрямок. Одним із таких слів, що перебуває під особливим захистом, є «дружба». Друзі, дружити. Усі форми, відмінки, грані — прикметник, дієслово, іменник.
Вже деякий час ми обмінюємося текстами, розмовляємо на різні теми, про спільні ідеї. По обидва боки кордону двох світів — нічні розмови про тексти, авторів, прокляті польсько-українські страхи і гнів, про порятунок змарнованих шансів. Такі собі польсько-українські чати, здебільшого нічні.
Зараз, здається, за чверть до півночі за київським часом. Бачу, що Віталій щось пише в чаті. Все, що я можу зробити в цю мить, це поговорити з ним. А точніше, спробувати.
Дзвоню і ставлю це безглузде питання: «Як ти?». А це ще один день, коли шахеди прилітають з Москви цілими зграями. Київ не знає спокою п’яту чи шосту ніч поспіль. Люди дивом сплять по три години, ніч у ніч, а вранці ті, хто вижив, йдуть на роботу, до школи, лікарні, у відомства. Місто має жити, тож воно і живе. Невідомо, чи сьогодні знову ударять дрони. І як близько до твого дому. І скільки людей через них знову загине.
— Як справи? Що тут розповідати, зараз покажу, чекай.
Віталій вмикає камеру і виходить на балкон зі своєї спальні в київській багатоповерхівці:
— Дивись, Юрку, як у мене справи.
На маленькому екрані смартфона ніч освітлюють вибухи, чути виття сирен, видно дим. Недалеко.
— І отак, — каже Віталій, — щодня. Але почекай ще, — він проходить спальнею, і я бачу на екрані меблі, якісь картини, квіти, а за мить за стіною, у коридорі, на підлозі, як у підземному сховищі, якісь силуети, менші та більші, загорнуті в спальні мішки. Навколо — пляшки з водою, які здаються іграшками.
— Це моя дружина і діти. Вони так сплять, бо якщо щось вибухне, то дві стіни їх врятують.
І що ти можеш сказати після того, що побачив? Над головою твоєї родини в цей час — спокійне нічне небо Варшави, і лише легкий дощ порушує тишу.
Життя не здається
Наступного вечора, трохи за 22:00, бачу, що Віталій щось надсилає у чат, і ось — одна за одною з’являються фотографії. Це світлини з його прогулянки містом після обстрілу, зображення спокійного міста, великого пляжу біля річки, людей, які грають у футбол. Хтось на лавці бриньчить на гітарі, — напевно, тужливу мелодію. А ось — освітлений міст, обриси будівель, закохана пара, обіймаючись, дивиться перед собою. І тиша. Дивна тиша і спокій…
Jerzy Wojcik: Це Київ?
Vitaly Sych: Так, зараз у мене на Оболоні. Після важкої ночі всі живуть повним життям.