Читайте NV у Google
Сьогодні, опинившись у точці нового історичного розриву, ми повторюємо той самий іспит
Дякуючи посиланню на сторінці друзів у фейсбуці, отримав величезне задоволення від читання трактату Юрія Немирича Роздуми про війну з московитами (1634 р.). Це дивовижне занурення у світ, що, здавалося б, попри архаїчну мову, розгортається за нашими вікнами. Якщо оцінити його крізь оптику української стратегічної культури, ми бачимо фундаментальну проблему траєкторії залежності (path dependence), «колії» та «розриву».
У 1634 році Немирич пише як підданий Речі Посполитої, захищаючи спільну з поляками Вітчизну. Його перехід на бік козаків станеться за 23 роки. Але саме тому текст цінний: він показує, що аналітичний апарат «розриву» вже існував до появи політичного суб'єкта, який його реалізує. Розуміння «розриву» — це скоріше моя інтерпретація, яка враховує і юнацький трактат, і його пізнішу діяльність на посаді козацького канцлера. У цьому сенсі Немирич не «закладав» українську суб'єктність, просто його інструментарій випередив суб'єктність, якою скористаються за чверть століття.
Оскільки мова, в першу чергу, про війну з московитами, він фіксує базові, незмінні риси російської стратегічної культури, які залишаються тотожними і в XVII столітті, і в 2022 році.
Немирич не бачить у козаках суб'єкта, скоріше, ресурс
Деспотична вертикаль та деіндивідуалізація, де «сформований за умов рабства характер… ні свободи не прагнуть, ні неволі не відчувають». Іншими словами — система, де людина є лише ресурсом Вертикалі, а відсутність суб'єктності знизу компенсується мобілізаційним насиллям зверху.
Також звучить дуже сучасно пасаж про тактику московитів через масову війну на виснаження та експлуатацію ресурсів: «надзвичайна сила ворожих військ радше у людях, ніж у воїнах, ґрунтується вона більше на кількості, ніж на якості». По суті, Немирич ідентифікував російський спосіб ведення війни («м'ясні штурми», виснаження супротивника масою та логістикою) за століття до Жукова чи Пригожина.
І прозорливе, чітке розуміння стратегії війни проти Московії: «Мосх тільки в Московії може бути подоланий». Це прямий заклик до переносу дій на територію супротивника (те, що сьогодні втілюється в стратегії ударів по російському тилу).
Драматична спроба достукатися до тогочасної еліти з інструментарієм Policy (структурної політики, податків, військового вишколу, створення системного флоту та укріплень), виходу з пастки реактивної «обережності», як відомо, пізніше завершилася зіткненням із головним архетипом української стратегічної культури — Мережею.
До речі, 22-літній Немирич не бачить у козаках суб'єкта, скоріше, ресурс — «юрбиська людей поблизу Дніпра і Буга», що «наче ні до чого нездатні і безправні». Це типовий погляд Вертикалі на Мережу, але іронія в тому, що саме ця недооцінена ним сила за 25 років стане і опорою Гадяча, і його ж катом.
Юрій Немирич — інтелектуал, канцлер, людина, яка дала рецепт подолання московської деспотії, один із будівничих Гадяцької угоди — загинув не від московських військ. Він був убитий на початку вересня 1659 р. під час перевороту в Ніжині, організованого ніжинським полковником Василем Золотаренком і переяславським полковником Тимофієм Цюцюрою проти Гадяцької унії, на хвилі промосковських настроїв частини старшини.
Це не «Чорна рада» в буквальному сенсі — та відбудеться за чотири роки, але в ширшому сенсі — своя чорна рада, коли легко, з напівоберта запускається класичний механізм внутрішнього таврування, звинувачень у зраді та пошуку «простих рішень». Це нагадування нам, сучасним, що Мережа, позбавлена інституційної рамки, у момент повернення невизначеності починає пожирати власну еліту та нищити власні інституційні здобутки.
У 1659 році українська стратегічна культура вже мала повний і точний аналіз російської загрози; розуміння геополітичних союзів та необхідності превентивного стримування; візію розриву з імперським простором.
Проте через брак здатності переплавити енергію Мережі у тривалі, захищені інститути (Policy) країна тоді увійшла в катастрофу Руїни та була затягнута в трьохсотрічну «колію» підпорядкування.
Сьогодні, опинившись у точці нового історичного Розриву, ми повторюємо той самий іспит: суспільство довело свою резильєнтність у протистоянні з московщиною, але головний виклик, окреслений ще Немиричем, залишається тим самим — чи зможемо ми перетворити низову спроможність Мережі на стійкі державні інституції, які не розпадатимуться в моменти хронічної невизначеності.
Текст опубліковано з дозволу автора