Читайте NV у Google
Нестерпно відчувати безвихідь із цієї пекельної, нелюдської гри у фатальну рулетку
Через рік я нарешті повернулася в Україну. Спочатку до Львова, потім — до Києва. Ми приїхали разом з Андрієм на Нараду послів. Цілий рік нас не було вдома.
І після повернення я довго не могла нічого написати. Мене накрили різні почуття.
Передусім, глибока радість від того, що я знову можу обійняти своїх близьких. Просто обійняти їх живими і відчути, що вони поруч у цьому світі. Але, водночас, було боляче бачити, як цей рік позначився на їхньому здоров'ї.
Нас зустрів Львів, у якому вже в першу нашу ніч були вибухи і людські втрати. Потім був Київ. Тривоги майже щодня. Майже кожної ночі балістика.
Боляче бачити, як цей рік позначився на їхньому здоров'ї
Звуки війни тепер стали частиною повсякденності. До сліз вражає, як люди після важкої ночі знаходять сили зранку виходити з дому і починати свій буденний день. Йти на роботу, пити каву, домовлятися про зустрічі й продовжувати жити нормальним життям в абсолютно ненормальних і нелюдських умовах війни.
І ще я раптом помітила, що майже не чутно дітей, як раніше. Може, літо…
Але було дуже тепло просто розмовляти зі звичайними людьми, яких я зустрічала цими днями в різних місцях. Іноді кілька випадково сказаних речень розповідали набагато більше, ніж сотні сторінок новин і аналітики.
Таксист Вадим: «Ви знаєте, раніше жінки гуляли з колясками. А зараз я за чотири дні тільки дві нарахував. Тепер усі переважно гуляють з красивими і милими песиками».
Офіціант Саша з Pure & Naive: «Приходьте обов’язково до нас завтра, у нас фантастичні сніданки. Тільки якщо будуть обстріли вночі, то ми будемо працювати з 10:00, а не з 8:00. Все ж таки персоналу дають трішки виспатися».
І я слухаю його і думаю, наскільки сюрреалістично можуть тепер співіснувати смачні новаторські сніданки, запашна кава, ранкове літнє сонце і нічний ракетний обстріл.
Лікарка в дитячій лікарні: «Я вже звикла. У мене тут робота. Я не змогла жити в Німеччині, через рік повернулася з дитиною. Але боляче за дітей, за їхнє майбутнє. У них же відбирають безцінне щастя дитинства».
Інша дитяча лікарка: «Я тут, бо живу тим, що можу допомагати людям. Так мені легше живеться. Але вже третій рік не можемо знайти чоловіка доньки. Пропав безвісти. Донька з дитиною залишилася сама».
Помічниця директора однієї установи: «Прокидаюся щодня на автопілоті. Дитину треба виростити. Чоловік загинув у Бахмуті».
Продавці на маленькому стихійному ринку на Лук’янівці сердяться: «Ходять весь час журналісти, знімають, навіть не питають. А тут і так не знаєш, як вижити, так хреново на душі, а вони знімають тебе».
І ось із таких розмов, уривків чужих життів, випадкових зустрічей поступово складається нова картина країни.
Особисто мене під час нічних тривог накриває одна нестерпна думка. Ти йдеш в укриття чи просто ховаєшся в коридорі або ванній і рахуєш гучні ракетні вибухи. Один. Другий. Третій.
І усвідомлюєш, що кожен такий вибух десь зовсім поруч може означати, що саме в цю мить обірвалося чиєсь безцінне життя у цьому світі. Що ти майже поруч і мимоволі стаєш свідком вбивства і смерті.
Це нестерпно усвідомлювати.
А ще нестерпніше відчувати безвихідь із цієї пекельної, нелюдської гри у фатальну рулетку. Коли ніхто не знає, куди прилетить наступного разу — твій будинок, сусідня вулиця, лікарня, школа, склад чи чужа квартира, у якій хтось просто спить.
І в ці хвилини чомусь згадується давньогрецький Дамоклів меч. Тільки в міфі людина, принаймні, бачила цей меч.
А ще я відчула просто на фізичному рівні, усіма фібрами, що в місті з’явилася якась тиха лють. Яка дуже глибоко накопичує пам’ять про кожну смерть, кожну зруйновану квартиру, кожну ніч у коридорі, кожну дитину без батька чи мати, за обірвані мрії і плани у житті. Вона не кричить. Вона поки ще живе поруч із літнім сонцем, зеленими деревами, відкритими терасами, квітами і людьми з чашками кави, стаканами смузі, фантастичними сирниками з малиновим варенням і моїм особистим бестселером цього літа в Києві, коктейлем Kyiv Garden 345 у барі Pure & Naive з джину та яблучно-бузинового кордіалу.
Текст опубліковано з дозволу авторки