Зустріч Порошенка і Зеленського. Хочу підсумувати експеримент
Найцікавіший феномен — це якась частина прихильників обох політиків
Отже, президент Зеленський зустрічався з лідером ЄС Петром Порошенком. Сам Порошенко написав, що вперше за багато років зустрівся із президентом Зеленським віч-на-віч і що в умовах, коли Україна веде війну за виживання, надто багато викликів, які можна подолати лише спільно. І що такі розмови тепер будуть регулярними.
Як я і писала, крок нормальний, хоч і запізнілий. Головне, що цікаво мені надалі: чи це усвідомлена зміна підходу до управлінських практик, залучення парламенту, опозиції, чи одноразова красива картинка для медіа.
Але найцікавіший феномен — це якась частина прихильників обох політиків, які за останні 7 років вибудували єдину оптику сприйняття і своїх лідерів, і опонентів, і себе самих. Коментарі під попереднім постом — тому доказ, на сотому коментарі я просто це все закрила. Але думки свої напишу, бо хочу підсумувати цей експеримент.
Консенсус стає непопулярним рішенням
Щоб не узагальнювати: є люди, які активно і не підбираючи слів пишуть в коментарях все, що хочуть. Є люди, чия картина світу не базується лише на підтримці того чи іншого політика — за кого б вони не голосували. І це страшенно радує.
Я ж теж голосувала, але цей текст — не про мої преференції. Цей текст про те, що коли ти політик і випускаєш джина взаємного пожирання з пляшки, може статися так, що надалі цей процес житиме своїм життям, незалежно від тебе.
Оскільки публічний простір в Україні роками вибудовувався як поляризований, це головна перешкода до того, щоб та частина громадян, яка в це все занурилась з головою, зрозуміла, що консенсус — не завжди зрада. Ми (як країна) в цьому не унікальні, та все ж війна — це особливо поганий час для популістичної гри.
Я писала про це, але не гріх і повторити, що поляризація давно перестала бути риторичним прийомом і стала головною політичною технологією. Так само давно доведено, що справа не у словах, а в нашому мозку (є купа досліджень, які показують закономірності, які впливають на формування групової ідентичності, політичний фанатизм тощо).
І, власне, саме ці закономірності політики використовували свідомо, формували атмосферу нетерпимості, а не атмосфери дискусії. Причому, заради дрібної тактичної мети — виграти один електоральний цикл.
Володимир Зеленський сам робив це дуже активно і креативно — це ж не новина (хоча в коментарях до мого попереднього посту не підвели прихильники обох політиків, здається, Петро Олексійович навіть виграє). А далі при такій поляризації працює самовбивче коло: інфокілери й інші проплачені люди вкрай загострюють теми і проблеми, морально знищують опонентів, політичний фанатизм стає основою електоральних симпатій/антипатій, ми (як аудиторія, виборці) починаємо ототожнювати себе з лідером/лідеркою, виникає фанатизм. Аудиторія звикає жити в конфлікті: вороги, срачі, конфронтація, образи; підсідає на ці емоційні гойдалки разом з лідером.
Це підкріплює інфантильну свідомість, яка, з одного боку, радіє від постійного обурення і можливості її з кимось розділити; з іншого — це ще більше посилює її тривожність. Ну і як об'єднатись навколо чогось чи задля чогось, якщо вся структура твого сприйняття реальності побудована на запереченні?
І, звісно, це вбиває політичний консенсус як практику і як явище. Більше того — консенсус стає непопулярним рішенням, за нього тебе проклинатимуть, в першу чергу, самі люди.
Але бачите, що відбувається. Світ виявився таким складним, небезпечним і нелінійним, що пояснити його на основі того, хто кого обирав, просто не виходить. І буває так, що неважливо, хто за кого проголосував у 2-му турі давноминулих виборів. Бо, чесно, значення має лише державницьке мислення, компетентність і відповідальність. Управлінська робота дуже марудна насправді. І геть не видовищна.
Текст опубліковано з дозволу авторки