«Україна поєднує в собі функціонуючу державу, дуже сильне громадянське суспільство та миттєвий запит на справедливість», — інтервʼю NV
Читайте NV у Google
Расмус Грю Крістенсен (Фото: Фото надане прес-службою DIGNITY)
DIGNITY, або Данський інститут проти катувань — провідна правозахисна та гуманітарна організація, штаб-квартира якої розташована у Копенгагені. Вона спеціалізується на комплексному лікуванні психологічних і фізичних травм, документуванні воєнних злочинів, а також активно працює над проєктами в Україні.
У травні 2026 року Данський інститут проти катувань презентував результати звіту Депортація до пекла щодо ймовірних воєнних злочинів та злочинів проти людяності, скоєних росіянами проти українських цивільних осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі на окупованих територіях.
Звіт базується на свідченнях 233 цивільних ув’язнених, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі та перебували в українських в’язницях на момент, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року.
У дослідженні йдеться, що в листопаді 2022 року приблизно 1700 в’язнів були примусово депортовані з в’язниць на окупованих Росією територіях України до в’язниць у Росії.
Про роботу організації в Україні, фіксацію воєнних злочинів, вчинених росіянами, та прогалини у системі міжнародного правосуддя у інтерв'ю NV розповідає генеральний директор DIGNITY Расмус Грю Крістенсен.
— DIGNITY працює в Україні вже кілька років. Як за цей час змінилися ваші пріоритети?
— Організація DIGNITY працює в Україні з 2019 року. До повномасштабного вторгнення наша робота була зосереджена переважно на запобіганні катуванням, моніторингу місць несвободи та посиленні можливостей реабілітації разом з українськими партнерами.
Звісно, лютий 2022 року змінив масштаби та нагальність цієї роботи, хоча, мабуть, не саму місію. Сьогодні наша діяльність базується на одному переконанні: притягнення до відповідальності, правосуддя та реабілітація нерозривно пов’язані між собою. Злочин, який задокументовано, але за який нікого не притягнуто до відповідальності, або постраждалий, якому надали допомогу, але чиї страждання не були офіційно визнані, це для нас незавершена справа.
— Які виклики сьогодні є найважливішими для вас?
— По-перше, перетворити потужні зусилля України з документування воєнних злочинів на реальне притягнення до відповідальності, зокрема й на міжнародному рівні. А по-друге, відповісти на потребу у сфері ментального здоров’я та реабілітації такого масштабу, яку жодна країна не здатна повністю покрити самотужки. Тому наша роль полягає у підтримці як документування, що може призвести до реального покарання винних, так і в наданні спеціалізованої експертизи з реабілітації, включаючи реабілітацію після катувань, для системи, яка вже зараз робить надзвичайно багато, але перебуває під колосальним тиском. Думаю, це те, з чого ми починаємо нашу роботу зараз.
— Ви працювали в багатьох країнах, що переживали війни, збройні конфлікти та масштабні порушення прав людини. Чим контекст України унікальний, якщо порівнювати ці досвіди?
— Думаю, це важко порівнювати. Я не хочу вибудовувати якийсь рейтинг страждань між країнами, але, на мою думку, що дійсно вирізняє Україну, так це структура та час реагування. Я маю на увазі, що документування відбувається в режимі реального часу під час активної фази війни, і цим процесом керують самі українці. У багатьох інших контекстах, де ми працюємо, ця діяльність зазвичай починається через роки після завершення бойових дій, і часто з екзилю — вимушеної еміграції.
Гадаю, те саме стосується сфери реабілітації. Україна будує систему відновлення уже під час війни, а не після неї. Тож це зовсім інший підхід.
Крім того, звісно, Україна поєднує в собі функціонуючу державу, дуже сильне громадянське суспільство та безпосередній, миттєвий запит на справедливість. Роль DIGNITY тут полягає не в тому, щоб замінити собою місцеві ресурси, а в тому, щоб додати певну методологію, профільну експертизу та забезпечити міжнародне охоплення.
Тепер, коли я про це думаю, очевидно, розумію, що існує і структурний виклик. Адже держава, відповідальна за агресію, є постійним членом Ради Безпеки ООН. І це створює певні прогалини у притягненні винних до відповідальності.
— З початку повномасштабного вторгнення Україна задокументувала десятки тисяч ймовірних воєнних злочинів. Чи достатньо, на вашу думку, міжнародна спільнота усвідомлює масштаби та характер цих злочинів?
— Якщо поглянути на зовнішній світ, я думаю, що він розуміє масштаби воєнних злочинів, скоєних в Україні. Проте деякі з цих цифр, коли дивитися на загальну кількість українських жертв, можуть видаватися досить абстрактними.
— Нещодавно DIGNITY представила звіт про ймовірні воєнні злочини та злочини проти людяності, вчинені щодо українських цивільних, які відбували покарання у місцях позбавлення волі на окупованих територіях. Чому ви вирішили сфокусуватися саме на цій категорії постраждалих?
— Однією з груп, воєнні злочини проти якої ми документували, були цивільні особи, насильно депортовані з місць позбавлення волі на окупованих територіях. Чому ми зосередилися саме на цій категорії? Перш за все, це дає нам частину ширшої картини депортації. Ми подумали, що дослідження долі цих примусово переміщених цивільних — це історія, яка досі залишалася не розказаною.
Навіть ув’язнені особи все одно мають права. Те, як вчиняли з ними, підпадає під визначення міжнародних злочинів — як сама депортація, так і поводження під час і після неї, включаючи катування.
Українські цивільні особи, які перебували під вартою, коли Росія встановила контроль над територією. Я вважаю за необхідне наголосити: згідно з міжнародним правом, навіть якщо людина відбуває покарання, це не позбавляє її захисту. На моє переконання, це та група людей, яку легко не помітити, і саме тому ми за неї взялися.
Така прогалина в захисті є надзвичайно небезпечною: чим менше співчуття викликає у суспільства постраждалий, тим важливіше наполягати на тому, що ці права є універсальними. Ось і все.
— Якщо говорити про результати цього дослідження, які висновки найбільше вас здивували або вразили?
— Що мене вразило, то це повсюдне використання катувань росіянами. Я маю на увазі масштаби катувань як цивільних осіб, так і військовополонених. 95% усіх ув’язнених у нашому звіті зазначили, що зазнавали катувань. Тож сам розмах застосування тортур під час повномасштабного вторгнення в Україну приголомшує.
Цілком очевидно, що це не якісь поодинокі випадки, а системне явище, яке, схоже, є невід'ємною частиною війни та російської військової машини.
Інший момент, який мене вразив — використання сексуального насильства як елементу приниження та залякування українських жертв. Тож я б сказав, що масштаби катувань і, зокрема, використання сексуального насильства є надзвичайно значними. Кажу це, маючи, на жаль, досвід роботи в багатьох інших конфліктних ситуаціях по всьому світу.
— Чи існує ризик, що значна частина злочинів, скоєних Росією, так і не буде повноцінно розслідувана або покарана? Що можна зробити, щоб цього уникнути?
— Якщо подивитися на ширшу картину соціальної справедливості щодо російських жорстоких злочинів, включаючи депортацію, важливо наголосити: слабкість тут — не у відсутності механізмів. Реакція на події в Україні, порівняно з іншими ситуаціями у світі, є незвично сильною.
Ми знаємо про розслідування воєнних злочинів в Україні Міжнародним кримінальним судом. Створюється спеціальний трибунал щодо злочину агресії. Також існує низка механізмів для подання позовів. Працюють європейські прокурорські служби у справах щодо України.
На мою думку, чи не найголовніша прогалина зараз — саме у забезпеченні виконання судових рішень. Можна побудувати справу, і ми допомагаємо в цьому. Можна отримати рішення суду. Але ви все одно не можете дістатися до обвинуваченого.
Успіх чи справедливість залежать зокрема й від виконання ордерів на арешт і від того, щоб підозрювані якимось чином стали доступними для правосуддя. Тому, коли така потужна держава, як Росія, покриває власних посадовців, правосуддя може затягнутися на роки.
Крім цього, існує також юрисдикційна прогалина. Оскільки Росія, як ви знаєте, не ратифікувала Римський статут, МКС не може переслідувати в судовому порядку основний злочин агресії у звичайний спосіб. Саме тому виникла потреба в окремому трибуналі.
Зрештою, сама система, можливо, ніколи і не була розроблена для цього. Тобто міжнародна система правосуддя не створювалася для опрацювання звірств такого масштабу. Навіть за умови здійснення належної фіксації та документації більшість індивідуальних злочинів не дійдуть до зали суду. Система залишається занадто сфокусованою на злочинцях, тоді як постраждалим також потрібні правда, визнання, репарації та реабілітація.
— Чи співпрацює DIGNITY з українськими державними органами у питаннях повернення та захисту цивільних, які залишаються на окупованих територіях або були незаконно переміщені Росією? Якщо так, то як саме виглядає ця співпраця?
— По-перше, ми співпрацюємо задля того, щоб допомогти Україні повернути цивільних заручників з окупації та з Росії. Сама по собі DIGNITY не має мандату безпосередньо вести переговори про обміни чи фізично повертати людей додому. Проте ми підтримуємо системи навколо цього процесу, робимо свій внесок у документування. Це може допомогти встановити відповідальність та відновити правду, на яку мають право жертви та їхні родини.
Ми працюємо з профільними інституціями над реабілітацією та прийомом цих ув’язнених, коли вони повертаються, щоб постраждалі після повернення не стикалися з фрагментарним чи імпровізованим реагуванням. Також впроваджуємо стандарти та методологію інтерв'ювання з урахуванням травми — як проводити опитування у чутливий до травми спосіб. Ми привносимо експертизу в документуванні катувань та у сфері реабілітації.
— DIGNITY також активно співпрацює з українськими громадськими організаціями. Які напрями такої співпраці сьогодні є найважливішими, і як саме ви підтримуєте українських партнерів?
— Ми завжди працюємо з місцевими організаціями та через них, а не паралельно до них. Це просто те, як солідарність працює всюди у світі.
На мою думку, двома найважливішими сферами нашої роботи з громадянським суспільством є правосуддя та відновлення. Це документування міжнародних злочинів відповідно до стандартів, підтримка притягнення до відповідальності та посилення доступу постраждалих до реабілітації.
Ми привносимо міжнародну методологію, юридичну, судово-медичну та клінічну дослідницьку експертизу, а також стаємо містком до міжнародних майданчиків для адвокації та притягнення до відповідальності. У нашому нещодавньому звіті українські документатори проходили навчання цієї методології саме від DIGNITY.
Цей обмін знаннями і досвідом є двостороннім. Українські партнери документують злочини та вибудовують реабілітаційні заходи в режимі реального часу під час війни, і вони не просто застосовують міжнародні стандарти, а також розширюють знання світу про те, як реагувати на злочини. Наша роль полягає в тому, щоб підтримувати та підкреслювати це лідерство України, а не замінювати його.
— Ваша організація має великий досвід роботи з людьми, які пережили катування. Чи готова, на вашу думку, Україна до того масштабу психологічної реабілітації, який буде необхідний ще багато років після завершення війни?
— Жодна країна не може бути повністю готовою до потреби в реабілітації такого масштабу, і це не критика на адресу України.
Масштаби — колосальні, але, на щастя, Україна починає не з нуля. У вас є національна координація у сфері ментального здоров’я, державні інструменти, база фахівців, яка розширюється, а також послуги від громадянського суспільства. Але навіть сильні системи можуть бути перевантажені потребами, що виникають внаслідок катувань, перебування в полоні, окупації, військової служби та вимушеного переміщення.
Я думаю, що потреби України сьогодні величезні, але стартова позиція для українського реагування досить хороша. І ми робимо свій дуже специфічний внесок у реабілітацію. Ми в DIGNITY лікуємо постраждалих з початку 1980-х років, і знаємо, що професійна реабілітація може допомогти людям заново побудувати своє життя. Але для таких постраждалих відновлення також пов’язане з визнанням їхнього досвіду та правосуддям. Лікування без офіційного визнання залишає частину рани відкритою.
— Що сьогодні дає вам найбільше надії, коли ви дивитеся на Україну?
— Я думаю, що найбільше надії мені дає суб'єктність та активність самих людей. Українці не чекають завершення війни, щоб почати реагувати на задокументовані злочини. Вони відновлюють життя постраждалих у режимі реального часу, часто, або і майже завжди, під надзвичайним тиском. Ця українська суб'єктність дійсно дає мені надію через людей, з якими ми працюємо.
Українські фахівці є висококомпетентними, принциповими та рішучими. Вони продовжуватимуть виконувати цю роботу ще довго після того, як міжнародна увага переключиться на щось інше. Зараз до України все ще прикуто багато уваги, але з’являється інтерес і до багатьох інших конфліктів по всьому світу. Проте українці продовжують діяти. І я вважаю за важливе сказати, що Україна не просто вбирає в себе цей досвід. Україна зараз формує світову практику в документуванні, притягненні до відповідальності та реабілітації.
Тому, як на мене, тут є потужне джерело надії. Як суспільство, яке наполягає на правах навіть найменш помітних жертв, включно з депортованими та залишеними ув’язненими, Україна показує, які цінності вона насправді захищає. І ця надія не є якоюсь сентиментальною. Вона просто заслужена тим, що українці роблять щодня.