«Україна не визнавала мене юридично». Історія ЛГБТ-військового про фіктивний шлюб, український паспорт і прогалини в законодавстві
Читайте NV у Google
Історія ЛГБТ-військового про те, як фіктивний шлюб допоміг отримати український паспорт (Фото: NV)
Військовий-гей — про переслідування за підтримку Євромайдану, п’ять років безправ’я, бюрократичне коло ДМС та боротьбу за право бути громадянином країни, яку тепер захищає на фронті.
Матеріал реалізовано репортеркою сайту NV.ua Олександрою Горчинською за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Співрозмовник NV — військовий Сил оборони України, який побажав зберегти свою анонімність. Будучи етнічним українцем, понад десять років тому виїхав з однієї з країн Центральної Азії через ризики переслідувань, пов’язані з його гомосексуальною орієнтацією та активною підтримкою України.
В інтерв'ю він розповідає про те, як через прогалини в законодавстві був змушений шукати обхідний шлях для отримання українського паспорта, уклавши фіктивний шлюб із подругою, і чому вирішив стати на захист України.
Про пошук українського коріння та прохання про притулок
Коли я свого часу переїхав до України, я дуже довго й наполегливо намагався відновити родинне коріння. Мої бабусі та дідусі народилися на українській землі. За радянських часів предки по обох лініях зазнали репресій, через що архіви виявилися практично знищеними.
По лінії бабусі, у свідоцтві про смерть якої було чітко вказано село в Хмельницькій області, де вона народилася, підтвердити факт походження не вдалося. Коли я особисто приїхав до обласного архіву Хмельницького, мені відповіли, що метричні книги цього села не збереглися, бо місцева церква й усі записи згоріли. По іншій родинній лінії предків репресували, а всі документи свого часу вивезли у невідомому напрямку.
Таким чином, підтвердити юридично своє українське походження та отримати громадянство за праву предків я не мав жодної можливості.
У країні, де я народився, панує жорсткий тоталітарний режим, тотальна гомофобія та жорстокі переслідування за будь-яку незгоду з владою. Перебуваючи там, я активно підтримував український Євромайдан у 2014 році. Через це зазнав переслідувань, погроз фізичною розправою та побиттям за свою чітку проукраїнську позицію.
Повертатися туди для мене дорівнювало би смерті. Тому під час перетину українського кордону я прямо на місці офіційно заявив, що прошу про політичний притулок в Україні.
Прикордонники видали мені довідку, з якою я звернувся до Державної міграційної служби. У мене вилучили мій закордонний паспорт. Видали замість нього посвідку особи, яка потребує додаткового захисту або шукає політичного притулку в Україні. Цей папірець формату А4 став моїм основним документом на наступні п’ять років.
Про життя без документів та бюрократію
Правила утримання людей у цьому статусі були відверто нелюдськими. Щонайменше раз на місяць я мав їздити на інший кінець Києва, до єдиного на той час офісу ДМС на вулиці Березняківській, що на лівому березі, й стояти у багатогодинних чергах, щоб просто поставити черговий штамп про те, що я досі перебуваю в країні й чекаю на рішення.
Я детально розписав свою історію, надав докази переслідувань за проукраїнську позицію у своїй країні. Проте через якийсь час ДМС видала мені офіційну відмову. Формулювання в документі було просто цинічним, щось на зразок того, що країна мого походження є демократичною державою, де не здійснюються переслідування за політичні погляди, тож я маю повернутися додому та доводити свою правоту там. Те, що у моїй країні за гомосексуальність та опозиційність загрожує в’язниця й катування, чиновників взагалі не хвилювало.
Цей папірець А4 створив для мене умови абсолютного безправ’я. Я не міг офіційно працевлаштуватися, не міг відкрити банківську картку, навіть зареєструвати номер телефону на своє ім'я. Кілька разів мене намагалися зняти з потяга, бо провідники й контролери банально не розуміли, що це за документ. Мовляв, це не паспорт і не студентський, я міг би цих печаток сам на принтері двадцять штук роздрукувати. Єдиними органами, які на той момент адекватно сприймали цю довідку, були новостворена Національна поліція та згодом ЦНАПи.
Я хотів жити легально, працювати й сплачувати податки в Україні. Я повністю вивчив мову, інтегрувався у суспільство. Коли я вирішив відкрити ФОП, виникла нова перешкода: потрібна була офіційна реєстрація місця проживання, тобто прописка. У передмісті Києва, куди я прийшов прописуватися з згодою власника житла, місцеві чиновники знову влаштували допит. Питали, хто я такий, і що це за документ у мене, бо вони такого не знають. Вони відмовлялися вірити, що людина на фото у довідці п’ятирічної давнини — це я, адже я кардинально змінив імідж.
Зрештою, пройшовши коло пекла, прописку я отримав, відкрив ФОП і зміг офіційно сплачувати податки. А через документ ФОПа мені нарешті відкрили першу банківську картку. До цього роками я був змушений користуватися карткою мого партнера. Туди мені перераховували зарплату, або ж видавали її у конверті. Це була якась абсолютна дикість.
Я написав офіційний запит до ДМС. Хотів знати, як після відмови у наданні притулку мені нарешті легалізуватися й отримати український паспорт. Мені прийшла письмова відповідь із переліком підстав: офіційне працевлаштування через спеціальний дозвіл, інвестиції від півмільйона доларів, нерухомість або шлюб із громадянкою України. І прямо додали: перебування в Україні на підставі довідки про пошук притулку не зараховується до стажу легального проживання. Так я не зміг би отримати паспорт навіть через десять років.
Про фіктивний шлюб із подругою та паспорт
Я опинився у прірві. Жодної можливості легально здобути громадянство, крім одного варіанта, у мене не залишалося.
Ще за рік до цього моя близька подруга, бачачи мої муки, казала, мовляв, та що ти морочиш собі голову, давай одружимося, побудеш у шлюбі необхідний період часу та отримаєш паспорт. Ще рік я намагався знайти бодай якийсь законний шлях, але наша міграційна система не залишила мені вибору.
Отже, ми уклали шлюб. На той момент закон вимагав перебування у шлюбі з громадянкою України не менше двох років для подачі документів на громадянство.
Жодної перевірки щодо спільного проживання чи побуту з боку держави за ці два роки не було. Проти безглуздих бюрократичних законів завжди діє один засіб — це формальне виконання. Я був прописаний у одному місці, мешкав у іншому, а через свою роботу взагалі постійно їздив у відрядження по країні.
Одразу після завершення дворічного строку я прийшов до міграційної служби зі свідоцтвом про шлюб, написав заяву, сплатив мито й отримав підтвердження. Далі поїхав до нововідкритого ЦНАПу на Печерську. Там за кілька днів і 4000 грн нарешті отримав свій український паспорт.
Згодом ми з подругою офіційно розлучилися. Але цей паспорт я виборював роками.
Про цивільні партнерства та реальність війни
Увесь цей час я мав партнера, з яким ми були разом близько десяти років. Оскільки в Україні одностатеві шлюби чи цивільні реєстровані партнерства були, й досі залишаються юридично неможливими, ми шукали шляхи, як захистити один одного.
Ми дізналися, що низка країн Євросоюзу, зокрема Португалія, Швеція, Данія та Фінляндія, дозволяють оформлювати адміністративні або цивільні партнерства для іноземних громадян, навіть якщо вони не мають посвідки на проживання чи майна у цій країні.
Так обрали Португалію. Наша глобальна ідеальна мрія полягала в тому, щоб виїхати туди, офіційно укласти цивільне партнерство й отримати документ, який дасть нам підстави для відкриття спільного банківського чи пенсійного рахунку, можливості оформлення іпотеки та поступової легалізації в ЄС.
Ми сподівалися, що з часом у межах євроінтеграції Україна почне хоча би в односторонньому порядку визнавати цивільні партнерства своїх громадян, укладені в інших країнах Європи. Звісно, ми і не мріяли про швидкі зміни всередині країни, але хотіли мати бодай такий місток.
Мій паспорт громадянина України я отримав буквально за два дні до початку пандемії коронавірусу у 2020 році. Усі кордони закрилися, тому наші плани на виїзд до Португалії було скасовано. Згодом почалася повномасштабна війна.
Сьогодні я перебуваю в лавах Сил оборони України. Зі зброєю в руках я захищаю країну, яка роками відмовлялася визнавати мене своїм громадянином і яка досі вважає мого партнера чужою для мене людиною юридично.
Українська міграційна система так і залишилася нереформованою. Вона досі не має у своєму словнику таких понять, як цивільне реєстроване партнерство. Ми бачимо це й сьогодні, коли іноземні добровольці, які воюють за Україну, місяцями не можуть отримати легальні документи чи громадянство. Це сумна реальність, яку, на мою думку, ми зобов’язані змінити після нашої перемоги.