«Іноді для встановлення довіри потрібно кілька років». Інтерв'ю з психологинею Третього армійського корпусу

Заступниця командира роти з психологічної підтримки персоналу (ППП) Третього армійського корпусу Совеня (Богдана Трачук) — офіцерка, яка має досвід роботи з критичними станами у воєнних умовах та знає все про психічне здоров’я в контексті війни.

У інтерв'ю NV Богдана Трачук розповідає, з якими запитами до неї найчастіше звертаються військові, що впливає на рівень довіри до психолога у війську, та чому підтримка родин і близьких є важливою для психологічного благополуччя бійця.

— Розкажіть про себе: з чого почали свій шлях у армії? Коли це сталося?

— Я навчалася на військового психолога в Національній академії сухопутних військ і отримала офіцерське звання. Тому на початку повномасштабного вторгнення як психолог відчувала, що мої знання можуть бути корисними саме там. Також мені телефонували з військкомату і говорили, що психологів дуже не вистачає, агітували мене йти. Вони хотіли, щоб я йшла в ТРО.

Я з'їздила в один підрозділ територіальної оборони, але після того прийняла рішення, що якщо вже йти, то у сильний, добре підготовлений підрозділ, який виконує важливі завдання. І вибрала на той час ССО Азов у Києві — пізніше 3-тя окрема штурмова бригада.

— Чи відповідало те, що ви побачили там, вашим очікуванням від цієї роботи?

— Так, особливо у порівнянні з тим, що я побачила, коли побувала у згаданому підрозділі ТРО. Адже там мене, в першу чергу, розчарувала повна відсутність жінок. Я одна зайшла, на мене всі почали дивитися, бійці викрикували у коридорі, мовляв, зайдеш потім до мене на співбесіду. Якесь таке ставлення зразу було, що я перелякалася, як мені взагалі з таким підрозділом їхати на бойове завдання. А коли я приїхала до Києва у тогочасний ССО Азов, все зовсім по-іншому було, на вищому рівні.

— Чи часто ви бачите, що військові ставляться скептично, з недовірою до діяльності психологів, ставлять під сумнів їхню ефективність?

— Так, і за цей час ставлення змінилося сильно. На початку воно і справді було дещо скептичним. Мабуть, це пов’язане з тим, що у військовому середовищі довгий час не було культури звернення до психологів. Багато хто звик самостійно справлятися зі своїми проблемами. Тому військові вважали, що звернення до психолога — це прояв слабкості.

Але поступово це змінюється. Все більше військових розуміють, що психологічна підтримка — це такий самий елемент бойової готовності, як і фізична чи медична підготовка. Але, звісно, це все потрібно було довго пояснювати — навіть елементарні речі, наприклад, про те, що психолог працює зі здоровими людьми, а не з «хворими», з «відхиленнями». Потрібно було весь час знаходитися з бійцями поруч.

Мабуть, я заслужила повагу від бійців зокрема і через те, що від початку всюди була з ними, виконувала не лише те, що безпосередньо входить до моїх обов’язків. Коли потрібно було, робила їм цілий день бутерброди, чаї, забезпечувала їхні базові потреби. Я активно включалася у волонтерську діяльність, організовувала збори, закуповувала машини, співпрацювала з різними волонтерськими організаціями. Так вони розуміли, це будуть не просто якісь тестування, а що мені важливо, аби їхні базові потреби були забезпечені, і лише потім ми переходимо до глибшої взаємодії.

— А що ще, крім уже переліченого, допомагає змінити ставлення до роботи психолога у війську?

— Звісно, найкраще працює практика. Коли комусь одному це допомогло, він розказав іншим. Те, що побратим радить, для них є більшим авторитетом. Коли військові бачать реальний результат, відчувають, що після розмови стає легше, що можна знайти рішення у складній ситуації, їхня довіра зростає.

Також важливо не нав’язувати свою допомогу, а просто бути поруч, показувати, що психолог — це союзник, а не контролюючий орган, який засудить, не підтримує якісь рішення. Іноді для встановлення довіри може знадобитися кілька розмов, а іноді — кілька років. Протягом цього часу важливо перебувати десь поряд.

— У вас траплялися ситуації, коли на це пішло кілька років?

— Так, у мене бували такі ситуації. Я пригадую, на початку деякі бійці казали, що вони взагалі у це не вірять, і не розуміють, для чого потрібні психологи. Зараз все зовсім по-іншому: вони говорять, що це — важливо, це — добре. У ЗСУ психологів стає більше, психологічна служба розвивається.

— Що для вас найскладніше, і навпаки найлегше у цій роботі?

— Найскладніше — бачити усі ті випробування, через які проходять військові, розуміти масштаби втрат, болю. Найлегшим було знайти спільну мову з військовими. Коли люди відчувають твою щирість і повагу, тоді дуже швидко встановлюється контакт.

Фото: Фото надане прес-службою Третього армійського корпусу

— З якими запитами ви найчастіше працюєте?

— Мабуть, це конфлікти в сім'ях, наприклад, коли військові замикаються у собі й через це не можуть знайти спільну мову з коханими. Часто це у результаті призводить до розлучень. Також це такі запити як безсоння, нічні жахи, фізичні збої організму як наслідок стресів, виснаження, роботи у складних умовах.

— У інтерв'ю, яке вийшло нещодавно на сайті NV, військова омбудсменка Ольга Решетилова розповідала зокрема про важливу роль, яку відіграють у житті військових їхні сім'ї та про вплив сімей. Як часто до вас звертаються із запитами, які стосуються саме стосунків військового з родиною? Що це за питання і вдається їх ефективно вирішити?

— З вересня 2025 року під час щомісячного опитування особового складу бригади задля оцінки умов служби оцінюється якість стосунків бійців із родинами та партнерами. З розповідей колег мені відомо, що військовослужбовці усіх без виключення підрозділів: піхотних, безпілотних систем, танкових, управління цей показник оцінюють як критичний або незадовільний. Такий стан речей ілюструє, наприклад, різке зростання кількості розлучень з початку повномасштабного вторгнення. Тобто ця проблема не є такою, що сформувалася лише у 2025-му. За нашими спостереженнями, вона була помітною і у 2023, і у 2022 роках.

Наскільки мені відомо, у арміях країн НАТО комунікацію родин з військовослужбовцями підтримує їхній командир. Причому, робить він це періодично. В нашому випадку, на жаль, такої практики немає. Командири зазвичай спілкуються з рідними бійців уже коли щось сталося, наприклад, коли з військовим немає зв’язку. Часто у таких випадках дружини, партнерки самі першими звертаються до командира, ініціюючи розмову.

Зараз наші психологи проводять активну роботу в підрозділах, аби навчити командування підтримувати зв’язок з близькими бійців. Це одна з обов’язкових тем, на які психологи у підрозділах всього корпусу спілкуються з особовим складом.

На жаль, небагато військових звертаються з цією проблемою до психолога. Буває так, що звертаються, уже коли розлучилися. Але якщо звертаються до розлучення, найчастіше ця робота виявляється ефективною для них та їхніх партнерок.

Начальник нашої психологічної служби, Монах, який працює з такими сім'ями, підрахував, що за останні кілька місяців він врятував від розлучень близько 10 сімей. Крім цього, наша бригада почала співпрацю з українською громадською організацією Жіноча сила. З дня на день корпус очікує друковані матеріали від них про те, як комунікувати з рідними і близькими, яким чином уникнути конфліктів та дистанціювання від рідних. Ці матеріали будуть розповсюджені по підрозділам.

— Як часто ви комунікуєте з родинами військових і з якого приводу?

— Найчастіше, звісно, доводиться спілкуватися з родинами загиблих чи тих, хто зникли безвісти. Наша бригада ініціювала таку практику, щоб у випадках, коли боєць визнається зниклим безвісти або загиблим, родичі не лише отримували сповіщення з військкомату, а також мали розмову з нами. Ми телефонуємо, розповідаємо, як загинув або зник цей військовий, за яких умов.

Було багато героїчних випадків, про які ми хотіли б, щоб сім'я цієї людини знала. Насправді, це були найскладніші розмови. Перші кілька разів мені було дуже складно наважитися на те, щоб про це розповідати. Особливо, коли військовий — єдина дитина у батьків, коли телефонуєш мамі. Бувало таке, коли двоє синів було у нас, і мати обох втратила. Це дуже емоційні розмови, але я розумію, що їм важливо це знати, вони чекають цього. Їм важлива підтримка з нашої сторони теж. Бували, звісно, випадки, коли рідні агресували, але ми розуміли їхню поведінку, чому так, вислуховували їх.

Бувало, коли після загибелі військового їхні активно включалися у допомогу армії, у волонтерство. Завдяки підтримці побратимів сина або чоловіка їм ставало легше. Вони відчували, що теж у цьому колі, продовжують його справу.

Пам’ятаю випадок, коли мама загиблого запропонувала віддати виплати від держави, які отримує за сина, роті цього бійця. Я, звісно, її від цього відмовляла, тому що в нього залишилося двоє дітей. Мама ж сказала, що він називав Трійку своєю другою сім'єю. Ця розмова була дуже емоційною, до сліз.

— Чи часто вам доводиться працювати із конфліктами, які виникають між бійцями, або між бійцями і командуванням? Як це відбувається?

— Конфлікти, мабуть, є невід'ємною частиною у кожному колективі. І це — нормально. Головне, щоб конфлікт, який виникає, не переростав у деструктивну форму взаємодії між військовослужбовцями.

У нас все побудовано на повазі. Але загалом типовими конфліктами, для вирішення яких до мене найчастіше зверталися військовослужбовці, були конфлікти між командиром і підлеглим. У психологах вони бачать нейтральну силу, яка може конструктивно вирішити проблему, не застосовуючи адміністративний ресурс. У нас сформована корпоративно-мілітарна культура, яка спонукає до вирішення спірних питань шляхом домовленостей, а не лише адміністративним впливом. У таких ситуаціях психолог намагається бути не заангажованим і зрозуміти дві сторони, детально вивчити їхні аргументи.

Фото: Фото надане прес-службою Третього армійського корпусу

У більшості випадків причинами конфліктів є дискомунікація між сторонами, нерозуміння потреб один одного. Саме для того, щоб не виникало цих конфліктів, часто, після повернення з бойових завдань, ми проводимо дебрифінги з бійцями. Командир не може вислухати цілу роту людей, їхнє незадоволення чимось, або ж навпаки. Тому дебрифінги ми проводимо, коли вони виходять малими групами. Під час цього бійці можуть висловитися про все, що було не так, розповісти про своє незадоволення після бойового виходу. Ми це все нотуємо. Деякі речі можна пояснити бійцям відразу — чому щось пішло не так. А деякі — передаєш командиру, відповідно, він потім дає бійцям зворотній зв’язок зі своєї сторони.

Такий підхід дозволяє уникнути потенційних конфліктів і того, щоб бійці обговорювали якісь проблеми за спинами інших, налаштовували одне одного проти командування через те, що щось пішло не за планом.

— У згаданому інтерв'ю військова омбудсменка також зазначала про плани розвивати службу військової медіації для того, аби це дозволило вирішувати кризові конфліктні ситуації, непорозуміння між військовослужбовцями на місцях. Наскільки ефективним, на вашу думку, міг би бути такий метод? Чи готові до цього самі військовослужбовці?

— Такої посади як медіатор у Третьому армійському корпусі зараз немає. Але у нас функціонує Хорунжа служба — її функціями є формування сенсів, елементів корпоративної культури у підрозділі, займатися просвітою побратимів, налагоджувати внутрішню комунікацію.

На базі Хорунжої служби проводяться навчання, серед яких — десятиденний курс, де навчають зокрема таких дисциплін як: психологія військового лідерства, основи військової психології, базові питання конфліктології.

Інший підхід, який дозволяє нам вирішувати потенційні конфлікти, це масштабування інституту військового лідерства та розвиток людиноцентричного підходу в управлінні з підрозділами. Наприклад, командир-лідер має сприяти також і особистому зростанню своїх підлеглих, піднімати їхню самооцінку, формувати відчуття впевненості, дотичності до команди, спонукати до розумної автономності.

Звісно, проблеми у достатній підготовці та навченості командного і сержантського складу існують. Однак впродовж минулого року безпосередньо у зоні виконання бойових завдань нам вдалося провести кілька тренінгів для бійців. Приємно, що переважна більшість експертів, залучених до таких тренінгів — це спеціалісти, які служать саме в нашій структурі, у Третьому армійському корпусі. Знаю, що така практика професійної підготовки командирів та сержантів у нас лише розширюватиметься.

Навички медіації є дуже корисними і дієвими. Безперечно, конструктивність вирішення конфліктів без тиску на військовослужбовців сприяє формуванню атмосфери у підрозділі. У свою чергу, це спонукає особовий склад виконувати свої обов’язки більш ефективно.

— Чи доводилося вам спостерігати неналежне ставлення до бійців, як-от нестатутні дисциплінарні покарання абощо, з боку командування, та працювати з цією темою як психолог?

— Наскільки я знаю, зокрема і через ЗМІ, загалом у Збройних силах такі випадки справді фіксуються у різних підрозділах. На мою думку, для цього є кілька причин. В першу чергу, це радянське командування, брак освічених командирів через те, що ЗСУ дуже швидко масштабуються. Також це слабкий інститут військового лідерства, відсутність належних умов для лікування залежних військовослужбовців. А ще — несумісність стягнень до величини проступку військовослужбовця.

У моїй особистій практиці мені не доводилося стикатися з такими випадками, адже у нас все побудовано на взаємній повазі один до одного. Мабуть, бійці бояться підвести свій колектив.

— Ви згадали про те, що досі є командири з радянським вихованням. Чи вам доводилося з такими працювати?

— У мене не було таких командирів. Навпаки, моїми командирами були люди, які пройшли по всіх ланках — від солдата до командира взводу, потім командира роти і командира батальйону. Мені дуже пощастило, що це були саме такі командири. У нас ніколи не було якихось незрозумілих наказів, зайвої роботи. Вони навпаки — за ефективність.

— Чи часто бачите виснаження і втому у військових? Що можна зробити з цим в умовах, коли відправити військового на відпочинок, дозволити йому взяти паузу — просто неможливо?

— Зрозуміло, що перебування бригади в зоні виконання бойових завдань від 18 місяців і більше без повноцінного відновлення на тилових полігонах буде причиною як фізичного втоми, так і морально-психологічного виснаження. Тому на кожному рівні організації військового підрозділу сержанти, командири і спеціалісти з ментального здоров’я, медичний персонал — усі якось стараються хоч трішки сприяти відновленню бійців у районі дислокації підрозділів.

Це цілий комплекс заходів, які включають і забезпечення поповнення, і вогневу підтримку, і роботу РЕБ, організацію побуту та формування сприятливої атмосфери в підрозділах. Словом, на психоемоційний стан військовослужбовця впливають усі без виключення фактори, що формують службовий і бойовий контекст.

Аби підтримати психологічне здоров’я, ми керуємося наступною моделлю, яка є стандартом в арміях НАТО, і адаптується зараз в ЗСУ. Перший рівень — навчання особового складу психологічній самодопомозі та допомозі побратимам за принципом «рівний — рівному». Також розвиваємо інститут військового лідерства і формуємо стійку корпоративно-мілітарну культуру в підрозділах.

Фото: Фото надане прес-службою Третього армійського корпусу

Другий рівень — це індивідуальна та групова робота військовослужбовців, психологів з військовослужбовцями та прийом у психіатра бригади чи корпусу. Цей рівень дозволяє попередити до 10−15% потенційних небажаних змін психологічного здоров’я.

Третій рівень — це відновлення або лікування за межами дислокацій підрозділів. Цей рівень дозволяє закрити решту потенційних проблем з ментальним здоров’ям. У більшості випадків військові можуть доволі якісно відновлювати свій психологічний стан. Психологи ж можуть об'єктивно оцінити психологічний стан бійця, дати професійні рекомендації щодо відновлення, проконтролювати виконання цих рекомендацій під час психологічного супроводу та залучити в процес прямого командира військовослужбовця.

Також за межами дислокації підрозділів є санаторно-лікувальні заклади для відновлення військових. Таке відновлення вимагає залучення військових психологів з військових частин, послаблюючи, на мою думку, команди психологів у районі виконання бойових завдань. У районі дислокацій ми створюємо спортивні зали, хаби для бійців. На базі цих хабів створюються музичні колективи, функціонують бібліотеки, можна зібратися, щоб пограти в настільні ігри — кому що більше до душі.

Уже є декілька хабів там, що бійці собі створюють музичні колективи свої. Є бібліотеки, які створюють, настільні ігри можуть грати.

— Як впливає на психологічний стан військових їхнє тимчасове або повноцінне повернення до цивільного життя? Що дається їм в цьому найважче?

— Повернення до цивільного життя — дуже непростий процес, це зовсім інший темп життя, інші цінності, й навіть прийняття світу після війни змінене. Найважче іноді — це відчувати, що тебе не розуміють. Тут дуже важливою є підтримка родини, фахівців. Військові очікують поваги, належного ставлення до себе.

На своєму прикладі можу розказати, що після народження дитини стикнулася з тим, що у лікарні мене запитали, що таке УБД. Це сталося, коли я запитала, чи можу пройти по УБД з дитиною без черги. Або ж інший приклад: всі говорять, що є якісь пільги військовослужбовців. Так, я запитала у лікарні, чи діють якісь пільги для дитини, якщо обоє батьків — військові. На це мені відповіли, що якби у дитини — якій ще немає року — було УБД, тоді пільги працювали би, а так — ні.

Іноді такі питання, такі слова шокують. Я складно уявляю, як це можуть витримати ті бійці, які змушені сидіти в черзі годинами, це і так для них складно. Думаю, якщо цивільні будуть так реагувати, це може призвести до великих конфліктів. Цивільні часто запитують, як дякувати військовим, як до них говорити, чи підходити на вулиці, щоб висловити якусь подяку. Але не можуть навіть елементарно пропустити військового у черзі чи обслужити належним чином у лікарні.

— Якими можуть бути наслідки війни, участі у бойових діях для психіки військових а їхніх родин у довгостроковій перспективі? На що слід звернути увагу вже зараз, аби у майбутньому ці потенційні наслідки знизити?

— Можливими є різні наслідки, від посттравматичного стресового розладу до труднощів з адаптацією у мирному житті. Але важливо розуміти, що не всі травматичні переживання обов’язково призводять до розладів. Чимало залежить від того, чи отримує людина підтримку від родини, від суспільства, професійну допомогу.

Також не варто стригти всіх під одну гребінку — мовляв, у всіх буде ПТСР, або всі повернуться з війни контужені. Ні, це не так. Зі свого боку ми можемо допомогти військовому подолати цей стан. Тому важливо уже зараз розвивати системи психологічної підтримки для військових та їхніх родин.