Одна із засновниць підпільної мережі в РФ, зосередженої на поваленні режиму Путіна, розповіла NV свою історію, — ексклюзив

Віра залишила Росію не для того, розказати світові, що там відбувається. Вона зробила це, щоб розпочати боротьбу за кардинальні зміни.

Дем'ян Шевко

журналіст NV English

Виросла у традиційній російській родині, сформованій системою, побудованою на страху, мовчанні та покорі. Після початку повномасштабної війни Росії проти України вона дійшла простого висновку: режим не впаде ні від протестів, ні від петицій, ні від еміграції. Він може впасти лише тоді, коли самі росіяни розпочнуть активний спротив зсередини.

Своє дитинство Віра описує як емоційно обмежене, радше задушливе, ніж відверто насильницьке. Це був постійний тиск відповідати очікуванням, придушувати себе і приймати задані правила.

Хоч певний час вона жила з батьками в Європі, російська державна пропаганда нікуди не зникла. Вона залишалася постійною присутністю в їхньому житті, формуючи родинні розмови й уявлення про світ. Водночас саме цей період дав Вірі важливий контраст. Життя у відкритому суспільстві дозволило їй побачити, як функціонує вільний світ, і почати формувати власні судження.

Православ’я, традиціоналізм і державні наративи підсилювали одне одного. Простору для особистої ідентичності залишалося мінімум.

«Можна довго вдавати, що ти ні до чого не причетний, — каже Віра. — Але в якийсь момент розумієш: якщо ти нічого не робиш, ти все одно є частиною того, що відбувається».

Вона говорить це у тихій, захищеній квартирі в самому центрі однієї з європейських столиць. З міркувань безпеки ні місто, ні будь-які деталі, що могли б її ідентифікувати, не розголошуються. Ці запобіжні заходи не є символічними. Це частина реальності, яка починається тоді, коли ти переходиш межу від інакодумства до дії.

Саме це усвідомлення перевело Віру від пасивної опозиції до активного спротиву. Згодом воно привело її до підпільних структур організації під назвою Об'єднаний фронт спротиву. Це децентралізована мережа громадян Росії, які діють як усередині країни, так і по всій Європі. Їхня спільна мета — домогтися падіння нинішнього російського режиму.

Віра наголошує: Фронт не є політичним рухом у звичному сенсі. Він не пропонує ідеології, програм чи бачення повоєнного устрою. Це, каже вона, питання майбутнього.

«Політика буде після війни, — пояснює Віра. — Зараз є лише одне завдання, яке має значення: завдати режиму шкоди й повалити його».

Дорослішання всередині системи

Це був постійний тиск відповідати очікуванням, придушувати себе, приймати задані правила. Із ранніх років вона засвоїла: відмінність небезпечна, страх — норма. Православ’я, традиціоналізм і державні наративи підсилювали одне одного. Простору для особистої ідентичності майже не залишалося.

«У Росії дорослішаєш дуже швидко, — каже вона. — Надто швидко. Дуже рано вчишся, що бути собою — це ризик».

З віком її тихою формою спротиву стала допитливість. Віра стежила за новинами, самостійно читала та поступово вибудовувала власну систему цінностей. Чим далі, тим глибшим ставав її конфлікт із середовищем, у якому вона жила. До повноліття розрив між її внутрішнім світом і країною довкола стало неможливо ігнорувати.

Вирішальний злам стався тоді, коли її під приводом короткого візиту повернули з Європи до Росії. Поїздка розтягнулася на місяці. Москва, каже вона, остаточно зняла всі ілюзії.

«Найбільшим шоком була не бідність і не бюрократія, — згадує Віра. — А рівень агресії. Та кількість ненависті, яка просто висить у повітрі».

Страх визначав повсякденну поведінку. Люди знижували голос, щойно з’являлася поліція. Форма вимагала миттєвої покори. Публічні простори швидко ставали ворожими до будь-кого, хто не вписувався в очікувані норми. Одного разу, каже вона, їй погрожували ножем лише через те, що її сприйняли як «не таку».

«Тоді я зрозуміла, що справа не в окремих поганих людях, — каже вона. — Справа в самій системі й у суспільстві, яке вона сформувала».

Її здоров’я почало погіршуватися. З’явилася депресія. Далі були госпіталізації через симптоми, які лікарі не могли чітко пояснити. Коли їй зрештою вдалося залишити Росію, змінюючи маршрути, імпровізуючи з документами та користуючись прогалинами самої системи, ці симптоми майже одразу зникли.

«Це було психосоматичне, — каже вона. — У момент, коли я виїхала, все припинилося».

Від незгоди до спротиву

Певний час Віра жила так само, як і багато російських емігрантів. Вона спостерігала здалеку, одержимо читала новини, намагалася зрозуміти, куди рухається країна. А потім настало 24 лютого 2022 року.

«Спочатку я просто дивилася, як реагують люди, — каже вона. — Хто це виправдовує. Хто мовчить. Хто намагається відвернутися».

Те, що вона побачила, переконало її: чекати поступових змін більше нереалістично. Вибори, переговори, розколи в елітах, на її переконання, не зупинять війну і не демонтують режим. Система, каже вона, розуміє лише силу й порушення звичного порядку.

Цей висновок привів її до іншого типу опозиції. Не декларативної і не протестної, а такої, що зосереджується на конкретних діях.

Віра стояла біля витоків створення Об'єднаного фронту спротиву, підпільної мережі всередині Росії, зосередженої на поваленні чинного режиму. На початковому етапі відповідала за значну частину інфраструктури інформаційної безпеки.

Її роль була практичною, а не символічною. Йшлося про те, щоб люди всередині Росії могли безпечно спілкуватися, передавати ресурси й діяти, не потрапляючи до рук силових структур.

Платформа, а не партія

Об'єднаний фронт спротиву з самого початку був вибудуваний як децентралізована структура. У нього немає публічного лідерства, немає ідеологічного маніфесту і немає єдиної політичної лінії. В одній мережі співіснують націоналісти, ліберали, ліві та ті, хто взагалі відмовляється від будь-яких ярликів. Через це, координація часто відбувається напружено і непросто.

Віра цього не ідеалізує.

«Так, там є люди з дуже різними поглядами, — каже вона. — З деякими з них я категорично не згодна. Але вони діють. А зараз важливіше, що людина робить, ніж її ідеологічні погляди».

У цьому сенсі Фронт свідомо відкидає звички традиційної російської опозиції. Та часто розколювалася через ідеологічні суперечки або застрягала в перформативній політиці за кордоном. Віра досить різка в оцінках того, що вважає імітацією діяльності замість реального спротиву.

«Є люди, які створюють ілюзію активності, — каже вона. — Розмови, заяви, нескінченні дискусії. А тим часом нічого не змінюється».

Організаційний принцип Фронту — децентралізація. Невеликі осередки діють автономно. Організація зосереджена на навчанні, безпеці та евакуації своїх людей у разі провалу.

Єдність у баченні майбутньої Росії не є обов’язковою. Важлива лише спільна позиція про потребу зруйнувати нинішній режим.

«Синергії не буде, якщо всі чекатимуть ідеального збігу позицій, — каже Віра. — Треба об'єднатися навколо одного завдання. Все інше — потім».

Європа як поле бою

Хоча значна частина діяльності Фронту відбувається всередині Росії, Віра називає Європу ще одним критично важливим майданчиком. Це простір, де Кремль намагається експортувати свій вплив, відмивати наративи та мобілізувати лояльні або співчутливі мережі.

З часом роль Віри вийшла за межі дистанційної роботи і вона перейшла до особистої участі в операціях. У Фінляндії вона особисто зустрічалася з новим учасником, щоб оцінити його потенціал та інтегрувати в мережу. У Франції долучилася до зусиль зі зриву прокремлівської агітації та мобілізаційних акцій, що були організовані людьми та організаціями наближеними до Кремля.

Один із таких епізодів розгорнувся в Парижі влітку 2024 року. Там група, пов’язана з російськими спецслужбами, намагалася провести меморіальний захід. Метою було активізувати як російську діаспору, так і симпатиків серед французьких радикальних кіл. За словами Віри, йшлося зовсім не про ностальгію, а про інформаційний вплив — про вбудовування кремлівських наративів у місцеві політичні екосистеми.

«Ми були там, — каже вона. — І ми зірвали цю акцію».

Це мало наслідки. Діяльність пропагандистів привернула увагу французьких правоохоронців. Це призвело до арештів і ширшого розслідування. У межах справи затримали двох осіб. Французького політика, пов’язаного з мережею, згодом обвинувачено в державній зраді.

Ця операція не передбачала насильства. Вона була зосереджена на викритті, проникненні та тиску. Захід не відбувся за планом. Поліція втрутилася. Фокус медіа змістився. За кілька днів, каже Віра, мережу, що стояла за подією, було демонтовано. Далі вже почалися юридичні процедури.

«Все не пройшло ідеально, — визнає вона. — Але це спрацювало. Цей наратив було закрито».

Вона наголошує, що такі дії не про ефектність. Йдеться про системне позбавлення режиму простору. Соціального, політичного й інформаційного. Усюди, де він намагається діяти.

Страх, наполягає Віра, часто є більш психологічним, ніж технічним.

Міф тотального контролю

На думку Віри, головна сила Кремля полягає не лише у репресіях, але і у суспільному переконанні, що вони всюдисущі й неминучі. Міф про те, що «контролюється все», знеохочує до дії ще до її початку.

«Цей міф активно підтримується, — каже вона. — І всередині Росії, і за її межами».

Насправді ж, стверджує Віра, система величезна, перевантажена і пронизана структурними слабкостями. Одна з них — сама територія Росії. Системи нагляду працюють, але не бездоганно. Ресурси обмежені. Силові структури не здатні однаково контролювати всіх, особливо коли стикаються з великою кількістю дрібних і скоординованих дій.

«Якщо одна людина підпалить одну релейну шафу, нічого не зміниться, — каже Віра. — Якщо це одночасно зроблять сто людей, логістика зупиниться на тижні».

Логіка тут не героїчна, а акумулятивна. Звичайні дії, синхронізовані в різних місцях, можуть спричинити непропорційно великі наслідки. Саме цього, за її словами, режим боїться найбільше.

Водночас вона обережна в деталях. Багато оперативної інформації — про мережі, методи та майбутні плани — залишається поза публічним простором із міркувань безпеки. Про що вона може говорити відкрито, то це стратегічний напрям. Йдеться не лише про фізичне порушення роботи системи, а й про системне руйнування інформаційної монополії режиму.

Одна з ідей, поки що на концептуальному рівні, — повнометражний фільм про російський спротив, знятий самими росіянами. План передбачає участь акторів, сценаристів і відомого режисера, які нині перебувають у вигнанні. Вони залишили Росію, бо відмовилися служити режиму або нормалізувати війну.

Україна, каже Віра, могла б допомогти з логістикою і продакшеном. Але історія, мова й обличчя за її словами мають залишитися беззаперечно російськими.

Йдеться не про пропаганду у вузькому сенсі. Це спроба зламати наратив. Зруйнувати образ монолітного і покірного суспільства. І замінити його значно небезпечнішою для Кремля реальністю — доказом інакомислення, суб'єктності та вибору.

Віра відкрито звертається до росіян у Європі, які мають ресурси, вплив і доступ. До тих, хто колись скористався системою, але більше в неї не вірить. Вона закликає їх підтримати й організувати такі проєкти.

Культурний продукт, наголошує вона, може проникати туди, куди не доходять політичні заяви. І достукатися до аудиторій, які досі ізольовані від прямої опозиції.

Вона також відкидає тезу, що сучасні російські технології нагляду роблять спротив неможливим. Складним — так. Але не неможливим.

«Є методи, — каже вона. — Якщо все зробити правильно, то ресурси, які потрібно витратити, щоб когось упіймати, просто не будуть для них окупатися».

Хто приєднується — і чому

Віра відверто говорить про те, що підштовхує людей до активного спротиву. Це не лише ідеологія. І майже ніколи — не абстрактна мораль.

«Буду цинічною, — каже вона. — Люди починають діяти, коли розуміють, що вже опинилися в глухому куті».

Економічний занепад, мобілізація, втрата перспектив — цей тиск накопичується поступово. Але, на її переконання, переломний момент настає тоді, коли з’являється надія. Коли людина усвідомлює, що дія можлива і що вона не одна.

«Надія — це єдине, чого жоден тиран не може знищити повністю, — каже вона. — Люди вперті».

За словами Віри, перший контакт Фронту з потенційними учасниками ніколи не стосується операційних питань. Передусім ідеться про безпеку. Як безпечно комунікувати. Як не викривати себе. Як не стати черговою статистикою в зведеннях силовиків.

«Передусім ми вчимо людей, як не потрапити в пастку», — каже вона.

І лише потім ми переходимо конкретних дій.

Запрошення, а не маніфест

Говорячи про майбутнє, Віра обережна. Вона не обговорює плани публічно й уникає гучних прогнозів. Але в одному переконана: без активної участі самих росіян сталі зміни неможливі.

«Україна робить те, що мусить, аби вижити, — каже вона. — Але майбутнє Росії не можна перекласти на когось іншого».

Її звернення адресоване не лише анонімним громадянам, а й публічним російським фігурам — письменникам, митцям, науковцям. Тим, хто заявляє про опозиційність до режиму, але залишається осторонь.

«Якщо ви поділяєте базові людські цінності, — каже вона, — тоді співпраця можлива. Але вона має бути справжньою».

Віра не вимагає згоди щодо ідеології, кордонів чи трактування історії. Йдеться лише про відповідальність.

«Щоб виграти цю війну, — каже вона, — росіяни мають взяти долю своєї країни у власні руки. Іншого шляху вже немає».

У її баченні Об'єднаний фронт спротиву — не авангард і не рятівник. Це інструмент, один із багатьох, для тих, хто вже усвідомив: мовчання більше не є нейтральним.

«З усім іншим, — каже вона, — будемо розбиратися після падіння режиму».