«Брати» по соцтабору. Як непорозуміння з кордоном між Східною Німеччиною і Польщею у 1987-му ледь не спровокувало між ними війну

У вересні 1945 року змішана польсько-радянська комісія виїхала на місцевість для розмітки кордону. Один із членів комісії, перший повоєнний мер Щецина Пйотр Заремба, пізніше згадував, що передбачив проблему: великі вантажні кораблі могли заходити у Щецин лише через глибоководний фарватер поблизу Свіноуйсьця, а частина цього шляху пролягала надто близько до німецького берега. Але до його зауваження ніхто не дослухався.

«Нашою метою було залишити весь рейд порту Свіноуйсьце в межах територіальних вод Польщі, — писав він. — Однак комісія не вирішила цю проблему, оскільки не вважала себе достатньо компетентною».

Оскільки на морському кордоні не було жодних позначок, місцеві рибалки несвідомо ставали порушниками. Наприклад, у січні 1949 року польські прикордонники заарештували батька і сина з німецького прикордонного села Альбек, конфіскували їхній човен і відвезли чоловіків на примусові сільськогосподарські роботи до маєтку в селі Пензіно.

Таких випадків було чимало. Історик Ендрю Томпкінс стверджує, що рибалки навіть писали колективні листи до профільного міністерства, аби влада домовлялася з поляками про повернення конфіскованих човнів.

«Ми хочемо і мусимо виконати нашу норму, але якщо у нас немає човна, ми не в змозі цього зробити», — йшлося в одній зі скарг.

Щоб бодай якось зафіксувати межу, 1951 року НДР і Польща підписали Франкфуртський акт, за яким провели лінію на морі. І знову зробили це недбало: пункт А/13 описував межу за шість морських миль від берега (близько 11 км), а далі простягалося відкрите море, і нікому не було до цього діла.

У 1968 році країни уклали нову угоду, цього разу про розділ континентального шельфу (морського дна). Для цього скористалися принципом серединної лінії — просто провели рівну лінію посередині між берегами. Але чи то серед делегатів не знайшлося жодного географа, чи їм просто забракло шкільних знань, але ніхто не взяв до уваги той факт, що узбережжя має увігнуту форму — і ця рівна лінія з карти у реальності змістилася на схід. І вийшло так, що Польща офіційно передала Східній Німеччині морське дно, над яким проходив головний польський судноплавний канал.

Склалася абсурдна ситуація. У 1970-х роках Польща вклала величезні гроші у модернізацію каналу й облаштувала нове котвище № 3 для величезних вантажних суден. Польська стоянка розташовувалась у відкритих водах, але дно під нею належало Східній Німеччині. То чиє ж це море?

Апетити Гонекера і страх Ярузельського

Скориставшись юридичним казусом, 20 грудня 1984 року уряд східнонімецького лідера Еріха Гонекера в односторонньому порядку розширив свої територіальні води до 12 морських миль. Постанова набрала чинності 1 січня 1985 року, і за нею три чверті польського судноплавного каналу та все котвище враз опинилися всередині Німецької Демократичної Республіки.

Польські порти опинилися під загрозою повної морської блокади, а Східному Берліну це було дуже вигідно. Саме у цей час німці будували надсучасний поромний порт Мукран на острові Рюген, розрахований на пряме залізничне сполучення з радянським портом Клайпеда. Блокування польських портів Щецина та Свіноуйсьця дозволило б усунути Польщу як транзитну державу і перехопити багатомільйонний вантажопотік.

Варто також нагадати, що за деякий час до цих подій у Польщі з’явилася незалежна профспілка Солідарність, і через її опір комуністичному режиму у грудні 1981 року навіть вводили воєнний стан. Затятий комуніст Гонекер ставився до Польщі з відвертою зневагою, вважаючи цю країну слабкою ланкою соціалістичного табору. А тому дав вказівку прикордонникам і військовим не церемонитись із сусідами.

Відтак від весни 1985 року німецькі військові катери почали систематично перехоплювати кораблі у Померанській затоці. Озброєні патрулі зі спущеними державними прапорами й зафарбованими бортовими номерами наближалися до суден і вимагали негайно покинути акваторію. А ще вони йшли на таран польських спортивних яхт і стріляли з гелікоптерів освітлювальними ракетами.

У травні 1988 року цей конфлікт ледь не призвів до екологічної катастрофи. Східнонімецький патрульний катер спробував заблокувати кіпрський танкер Панагіотіс Л. Періволітіс, який прямував до порту Свіноуйсьце. Величезне судно водотоннажністю 76 тис. тонн не змогло вчасно зупинитися, кораблі зіткнулися, а танкер сів на мілину.

Того ж літа військово-морські сили НДР провели артилерійські та бомбові стрільби бойовими снарядами поруч із судноплавним каналом — і це називали військовим вишколом. Польський депутат Єжи Голинський так писав про ці події: «У кулуарах Сейму мене особисто нерідко запитували: „І що там на щецинсько-ендеерівській війні?“ Але треба чітко сказати, що це не щецинська справа, це справа Польщі».

Однак польська комуністична влада панічно боялася міжнародного розголосу й наказала жорстко цензурувати будь-які згадки про блокаду. Голова Державної ради ПНР генерал армії Войцех Ярузельський не хотів демонструвати Радянському Союзу розкол у Варшавському договорі й удавав, що нічого не відбувається.

Виступаючи у вересні 1986 року на партійній конференції у Зеленій Гурі, він намагався заспокоїти суспільство ілюзіями. Наталія Яцковська наводить фрагмент його виступу: «Сьогодні кордон між Польською Народною Республікою та Німецькою Демократичною Республікою проходить неподалік від Зеленої Гури, — говорив він. — Це кордон миру і спокою, дружби та співробітництва, який об'єднує дві соціалістичні держави».

Тим часом німецькі катери продовжували «мирно, спокійно і дружньо» таранити польські яхти, а диспетчери сивіли від того, що скеровують човни у котвище, а на шляху їх перехоплюють озброєні військові армії НДР.

У серпні 1988 року робітникам порту Щецин увірвався терпець. Вони надіслали Ярузельському відкритого листа, вимагаючи захистити суверенітет Польщі над її водами. Після цього відбулися жорсткі дипломатичні переговори між двома країнами — за зачиненими дверима.

Східнонімецька делегація на чолі з членом Політбюро Германом Аксеном відверто глузувала із сусідів і лицемірно пропонувала захищати кордони соціалістичної Польщі на річці Ельба. А польські дипломати відповідали, що згадки про будь-які морські коридори викличуть у поляків болючі історичні асоціації з початком Другої світової війни. Східний Берлін відкидав аргументи Варшави і не збирався йти на компроміси, розраховуючи на свою економічну та військову перевагу.

Кличте Горбачова

Долю морської блокади визначили не політики, а глобальні зміни, які відбувалися у Східній Європі. У Радянському Союзі в цей час правив Міхаїл Горбачов, який із приходом до влади проголосив політику перебудови та відмовився від суворого диктату Москви всередині соціалістичного табору. Він розумів, що жорсткий тиск на ці країни більше не діє, і демонстрував бажання налагодити діалог із Заходом, закінчити холодну війну та роззброїти Європу.

Погляди радянського лідера на соціалістичну співдружність радикально відрізнялися від догматичного світогляду Еріха Гонекера. Режим Східної Німеччини вперто опирався реформам, убачаючи у них слабкість і зраду комуністичних ідеалів. Гонекер навіть заборонив в НДР розповсюдження радянського журналу Спутнік, бо там, на його думку, було забагато «політичної єресі».

Горбачов не раз писав у своїх мемуарах, що ніяк не міг зрушити Гонекера та його номенклатуру з догматичної позиції, тож взаєморозуміння між ними не було. У липні 1988 року радянський генсек приїхав з офіційним візитом до Польщі й відвідав Щецинську судноверф імені Адольфа Варського. І робітники запитали його, як він бачить розв’язання їхнього конфлікту з німцями.

Чіткої відповіді ніхто не почув. Але Горбачов досить довго говорив про те, що Москва підтримує самостійність Польщі і не хоче бути наглядачем у країнах соцблоку.

«Складнощі, звичайно ж, можуть виникати скрізь, — сказав він. — Але я думаю, що сам дух наших відносин дозволяє бачити всі проблеми і вирішувати їх. І знову-таки не нервуючи, не впадаючи в емоції».

Але у Східній Німеччині його слова трактували правильно. Гонекер усвідомив, що не зможе покладатися на радянську військову машину для тиску на сусідів. А відсутність підтримки з боку Москви та стрімке зростання впливу польської опозиції напередодні напіввільних парламентських виборів 1989 року залишили Берлін у повній дипломатичній ізоляції.

Зрозумівши, що дружній комуністичний уряд Польщі ось-ось може впасти, Гонекер несподівано пішов на поступки й запропонував Варшаві домовлятися. Ярузельський трохи подумав і пристав на його пропозицію.

«Якби ми були політичними гравцями, ми б роздмухали конфлікт зі Східною Німеччиною та мобілізували суспільство навколо себе під патріотичними антинімецькими гаслами, — говорив він пізніше в одному з інтерв'ю. — Тоді ми б утратили підхідний шлях, але, можливо, не владу. Або, у будь-якому разі, втратили б її набагато пізніше».

22 травня 1989 року міністри закордонних справ обидвох країн підписали офіційну угоду: Східна Німеччина посунула свій морський кордон на захід, звільнивши польський судноплавний канал і котвище. Варшава віддала німцям 160 кв. км багатої на рибу та мінеральні ресурси економічної зони. Влада опублікувала текст угоди лише у вигляді сухих географічних координат, щоб приховати від людей масштаб територіальних поступок.

Але цей договір не зберіг владу комуністів ні в Німеччині, ні у Польщі. Через два тижні правляча партія Польщі зазнала нищівної поразки на виборах. А НДР зникла з карти, увійшовши до складу Федеративної Республіки Німеччина. Кордон, який ледь не спровокував збройний конфлікт між соціалістичними «братами», став межею об'єднаної Європи.