Хімія відносин. 35 років тому США і СРСР вирішили позбутися хімічної зброї — Москва угоду підписала, але вчинила інакше

«Божевільна мілітаризація країни покалічила нашу економіку, суспільні настрої та мораль», — писав пізніше у своїх мемуарах Горбачов.

З іншого боку, Сполучені Штати також несли значні витрати, а зменшення напруги Холодної війни робило їх все менш виправданими. Заяви Горбачова про необхідність демілітаризації та побудови нового світового порядку знайшли відгук у Білому домі. У вересні 1989 року на Генеральній Асамблеї ООН Буш-старший висунув сміливу пропозицію у своїй промові: «США готові знищити 98% своїх запасів хімічної зброї протягом восьми років після набуття чинності глобальною конвенцією про її заборону, і 100% — за десять років, за умови, що всі країни, здатні виробляти таку зброю, підпишуть відповідний договір. Ми повинні діяти не лише для стримування використання нелюдської зброї, як-от іприт та нервово-паралітичний газ, але й для повного знищення цієї зброї з лиця Землі».

Через кілька днів після цього виступу у США ухвалили Національну Директиву Безпеки під назвою Ініціатива з контролю над хімічною зброєю, текст якої залишається частково засекреченим і сьогодні. Такий крок мав підштовхнути Радянський Союз та інші країни до глобальної заборони цього виду зброї.

Нові правила гри

Ґрунт для президентського саміту ретельно готувався на рівні очільників зовнішньополітичних відомств. У вересні 1989 року в Джексон-Хоулі, що у штаті Вайомінг, зустрілись держсекретар США Джеймс Бейкер та міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Вони підписали Меморандум про взаєморозуміння, який передбачав проведення двостороннього експерименту з верифікації та обмін даними щодо арсеналів хімічної зброї.

Подальші зустрічі Бейкера та Шеварднадзе, зокрема в Москві в лютому 1990 року, дозволили досягти значного прогресу в узгодженні позицій. Саме під час цих непублічних, але напружених перемовин вирішувалися складні технічні та політичні питання. Наприклад, Сполучені Штати спочатку наполягали на збереженні права продовжувати виробництво хімічної зброї, але згодом відмовилися від цієї позиції в обмін на поступки з боку СРСР щодо графіка знищення арсеналів.

Успіх Вашингтонського саміту, який відбувся 30 травня — 1 червня того ж року у заміській президентській резиденції Кемп-Девід, значною мірою був підготовлений саме цією «кулуарною дипломатією», де особисті контакти та вміння знаходити компроміси відіграли вирішальну роль.

Цікаво, що на цьому заході Буш і Горбачов говорили й про інші надважливі теми: об'єднання Німеччини, яке викликало чимало суперечок, нові торгівельні угоди та переговори щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь. На цьому тлі угода щодо хімічної зброї стала одним з найбільш конкретних та позитивних результатів.

Кульмінацією саміту стало підписання документа з довгою назвою Угода про знищення та невиробництво хімічної зброї та про заходи сприяння багатосторонній Конвенції про заборону хімічної зброї. За ним, обидві сторони домовились знищити близько 80% наявних арсеналів хімічної зброї та скоротити її запаси до рівня не більше 5.000 тонн для кожної країни.

Також передбачалося повне припинення виробництва хімічної зброї та взаємні інспекції на місцях для забезпечення дотримання умов угоди. США, зокрема, зобов’язалися надати СРСР доступ до нових американських технологій у цій сфері.

«Нехай ця знакова угода швидко призведе до глобальної заборони хімічної зброї, — прокоментував підписання угоди Буш. — Світ чекав достатньо довго, холодна війна повинна закінчитися. Відновімо нашу обіцянку і збудуймо більш мирний світ».

А Горбачов на це відповів:

«Дуже важливо, що ми не просто декларуємо нашу прихильність до руху до здоровішого міжнародного середовища, ми робимо практичні кроки в цьому напрямку».

Між оптимізмом та скепсисом

Чи справді лідер СРСР був зацікавлений у знищенні хімічної зброї? Виглядає, що так. Ще за кілька місяців до цих подій, на Мальтійському саміті в грудні 1989 року, Горбачов демонстрував таку готовність. Для радянського президента угода була не лише кроком до роззброєння, а й елементом побудови «нової цивілізації» та зміцнення міжнародної стабільності.

У своїх виступах він часто використовував образи, що підкреслювали спільність долі людства. «Ми всі пасажири на одному кораблі, Землі, і ми не повинні дозволити йому затонути», — казав він в одному з виступів.

Для Горбачова, якого завжди тепло зустрічали країни Заходу й навіть відзначили Нобелівською премією миру 1990 року, ця угода мала й особисте значення. Він вважав, що такий зовнішньополітичний успіх міг би посилити його авторитет всередині СРСР, де його політика перебудови викликала все більше критики та суперечок.

Але сталося не так. Коли він повернувся з Вашингтону, радянські засоби масової інформації висвітлювали саміт набагато скупіше, ніж будь-які попередні міжнародні зустрічі на найвищому рівні. Преса чомусь не дуже хотіла писати про утилізацію хімічної зброї й ця тема в СРСР якось зійшла нанівець.

Натомість на Заході про неї говорили багато, а політики не скупились на коментарі. Зокрема, прем'єрка Великої Британії Маргарет Тетчер заявляла: «Холодна війна закінчилася. Ми більше не повинні розглядати світ крізь призму відносин Схід — Захід».

Також угоду підтримував канцлер Німеччини Гельмут Коль, який відігравав значну роль у процесах об'єднання Німеччини. Він називав цей документ «важливим прецедентом для глобальних зусиль у сфері контролю над озброєннями».

Поряд з офіційним оптимізмом, лунали й скептичні голоси. Для прикладу, Еліза Гарріс, старший науковий аналітик Брукінгського інституту, попереджала, що жодна з країн на той момент не мала адекватних потужностей для швидкого та безпечного роззброєння.

«Заяви Бейкера та Шеварднадзе щодо питання збереження 2% арсеналів були покликані приховати принципово різні позиції сторін», — наголошувала Гарріс.

Лі Файнштейн з Асоціації контролю над озброєннями вказував на неясність зв’язку між ліквідацією США своїх залишкових 2% запасів та приєднанням інших країн до глобального договору. А Френк Гаффні, колишній високопосадовець Пентагону та голова Центру політики безпеки, відверто критикував цей документ. Він вважав, що ні США, ні жодна інша країна у світі не знають точної кількості радянської хімічної зброї. І чи захоче знищити її Кремль для виконання своїх зобов’язань — дуже сумнівне питання.

Спадок для Путіна

Після розпаду Радянського Союзу в грудні 1991 року Російська Федерація успадкувала зобов’язання за угодою та переважну більшість величезних арсеналів хімічної зброї колишнього СРСР. Процес знищення цих запасів виявився надзвичайно дорогим та технічно складним, особливо з огляду на те, що Росія переживала глибоку економічну кризу.

Вартість російської програми утилізації оцінювалася в $3−8 млрд. Сполучені Штати та інші західні країни надавали фінансову та технічну допомогу, аби тільки хімічну зброю утилізували. Окрім того, нове керівництво РФ апелювало до міжнародної спільноти з тим, що має серйозні екологічні проблеми у містах, де ця зброя виготовлялась. Йшлося, зокрема, про Чапаєвськ і Дзержинськ, який The New York Times Magazine назвав Найбільш забрудненим місцем на Землі. І на покращення екології Росії також виділяли космічні суми.

Задля виконання Конвенції про заборону хімічної зброї у Женеві проходили багатосторонні переговори. До РФ приїздили різноманітні міжнародні наглядачі й експерти, проте Москва своїх зобов’язань не виконала.

За статистикою від березня 2025 року, Росія щонайменше 6.900 разів використовувала боєприпаси з небезпечними хімічними речовинами від початку повномасштабного вторгнення в Україну. А до цього цей тип зброї російські війська застосовували у Сирії, а ще — травили Новачком незручних для диктатора Володимира Путіна людей.

Як не намагалися зачинити Скриньку Пандори Буш і Горбачов, їм це не вдалося. Скільки насправді запасів цієї зброї є сьогодні у РФ — точно невідомо.