«Врятувати» Вільнюс. Як у 1920-му Пілсудський потайки наказав удати повстання, захопити схід Литви і згодом приєднати ці землі до Польщі

Цю давню столицю литовських князів населяли здебільшого поляки та євреї — 66% і 30% мешканців відповідно станом на початок 1920 року. Етнічних литовців у Вільнюсі проживало менше 1%. А в усьому Віленському краї без головного міста — до 12%.

Однак попри це в лютому 1918-го, коли ще не закінчилася Велика війна і в Литві ще стояли німецькі війська, Таріба оголосила незалежність в етнічних, тобто мовних, та історичних межах. Вільнюс був столицею литовських князів із 1323, коли Гедимін зі своїм двором отаборився в тамтешньому замку. Він розбудував його до належних розмірів володаря Великого князівства Литовського. Відтак оновлена Литва не мислилася без давньої столиці.

Зміни окупантів

Перший литовський уряд 4 листопада 1918-го очолив Аугустінас Вольдемарас, він же кілька років поспіль був і міністром закордонних справ. Польща свою незалежність оголосила на 10 місяців пізніше Литви — 11 листопада, у день підписання Комп'єнського перимир’я, по суті, капітуляції Німеччини.

Тоді наприкінці 1918-го встановлення кордонів Литви проходило бурхливо, і суперечка точилася насамперед довкола приналежності Вільнюса. Спочатку він залишався в литовських межах, але 31 грудня 1918 року польські війська на прохання так званої Вільнюської самооборони окупували місто. Це тривало недовго, оскільки 5 січня Вільнюс захопили російські більшовики.

Москва тоді використала свою традиційну тактику, якої дотримується досі. Червона армія зайняла спочатку Даугавпілс на сході Литви й утворила там свій уряд 16 грудня 1918-го чолі з литовським євреєм Вінцасом Міцкявічюсом-Капсукасом. Цей персонаж був одного розливу з російськими більшовиками. Його двічі арештовували за антицарську діяльність. На одному із судів його оборонцем був Олександр Керенський, майбутній голова Тимчасового уряду Росії, а Михайло Волькенштейн, іще один адвокат Капсукаса, мав у асистентах Володимира Ульянова (Леніна) до заслання останнього в 1896-му в Шушенське. Далі були у литовського лівака митарства Європою та Америкою: у Великій Британії він сипав у вуха лівацьку полову литовським заробітчанам, згодом тим самим промишляв у Чикаго. Доки Росію не взяли під контроль більшовики. Як нова копійка він нагодився тоді до Петрограду, його навіть узяли до тамтешнього рєввоєнсовєта. І от згодився у Литві.

У лютому 1919-го більшовики об'єднали Литву і Білорусь в одну республіку — Капсукас на її чолі. Проіснував цей гібрид усього п’ять місяців, але масових арештів «ворогів» революції та грабежу під виглядом націоналізації литовці, як білоруси, скуштували у повній мірі.

Москва тоді рушила своїх солдат далі на Каунас, та литовці масово і добровільно стали на захист своєї країни. Біля Зарасайських озер на півночі країни в останній тиждень серпня 1919-го вони розбили червоних, і ті забралися з країни. У полон потрапили понад 1.7 тис. непроханих гостей.

З рук у руки

«Вирішення питання Вільнюської області та приналежності Вільнюса до Польщі було питанням престижу для Юзефа Пілсудського, але Литва, утворена в 1918 році, відкинула ідею створення спільної федеративної держави», — каже польський історик Кшиштоф Ліпицький в інтерв'ю виданню Polska Zbrojna.

У 1919 році спалахнули нові бойові дії — поляки погнали росіян, і 17 квітня Вільнюс знову потрапив до їхніх рук. Верховна Рада Антанти (Франція, Велика Британія та США) нарешті вирішила територіальні питання та встановила демаркаційну лінію, відому як лінія Фоша, залишивши місто на польському боці.

Коли польсько-радянська війна спалахнула з новою силою, литовці спочатку стояли осторонь. Однак, коли росіяни почали наступ на Варшаву, порушили свій нейтралітет. «Вони дозволили радянській армії пройти через свою територію, а потім, у співпраці з росіянами, перетнули лінію Фоша, атакуючи польські війська», — описує події Ліпицький. Варшава розцінила це як литовсько-радянське союзництво.

Михайло Тухачевський, командувач Західного фронту Росії, так описав зміну курсу литовців: «Як тільки вони відчули, що Червона армія досягає досить значного успіху, їхня нейтральна позиція негайно змінилася на ворожу щодо Польщі. Литовські війська атакували польські підрозділи».

Штаб французького маршала Фердинанда Фоша, який був головкомом під час Першої світової війни, наприкінці липня 1919-го провів ту тимчасову лінію від озера Виштитис на кордоні з Пруссією і до річки Німан. Залишив місто Сейни та частину спірних земель разом із Вільнюсом на польському боці. Та через рік, 12 липня 1920-го, Литва підписала угоду з Росією, за якою Вільнюс, захоплений через два дні Червоною армією, повертався до свого давнього статусу.

Москва визнала відділення Литви та її повну незалежність на землях, де проживали литовці, зі столицею Вільнюсом. Уряд Леніна також зобов’язувався повернути вивезене під час війни майно, архіви, вклади й капітали, а як відшкодування збитків пообіцяв лісу зі 100 тис. га та три мільйони рублів золотом. За договором, на батьківщину мали відпустити і засланих у царські часи литовців.

«Хоча в історичних підручниках та енциклопедіях стверджується, що договір 12 липня дав Литві передумови для утвердження державності країни на етнічних литовських територіях, насправді цього не вдалося, — пишуть оглядачі Томас Чивас і Арас Лукшас у тижневику Veidas. — Литва ніколи так і не повернула собі частину передбачених у договорі територій, не кажучи вже про обіцянки Москви виплатити компенсацію лісом або повернути викрадені історичні та культурні цінності. Більшовикам удалося перехитрити недосвідчених литовських переговірників і вставити в угоду пункт, який передбачав, що Росія має повернути цінності в такій кількості, „яка не завдасть шкоди російським архівам, бібліотекам, музеям, картинним галереям, де вони зберігаються“».

Не вирішив цей договір і питання із Вільнюсом, бо блок Антанти столицею Литви визнав його лише на словах. Литовська армія, вступивши 15 липня 1920 року в покинутий поляками Вільнюс, виявила підрозділи червоноармійської кавалерії. Після того, як установчий Сейм Литви в серпні ратифікував договір між Росією та Литвою, Червона Армія залишила Вільнюс, але не Вільнюський край. Так уряд Литви заплатив за секретний додаток до договору з більшовиками, згідно з яким він зобов’язувався пропустити російські війська через Ліду, Ошмяни та Гродно для війни з Польщею.

Імітація повстання

Усе стало з ніг на голову в серпні 1920-го, коли поляки відбили наступ червоної орди під Варшавою, а український генерал Марко Безручко успішно оборонив Замостя від московитів. Остаточно їх розгромили у вересні на річці Німан. «Однак, вступ до Вільнюса був неможливим через міжнародні зобов’язання польського уряду», — каже Ліпицький. Бо ще 10 липня на конференції у бельгійському Спа польський уряд, шукаючи допомоги в боротьбі з більшовиками, зобов’язався поступитися Вільнюсом Литві.

Восени 1920 року справи для поляків ускладнилися. Польська влада домовлялася з литовцями про демаркаційну лінію між арміями двох країн. Відтак 7 жовтня уклали угоду в Сувалках, згідно з якою Вільнюс залишався на литовському боці. Документ мав набути чинності 10 жовтня. Здавалося, усе вирішено.

Та в той час, коли дипломати узгоджували деталі договору, Пілсудський уже підготував план захоплення Вільнюса. «Однак я вирішив привести Вільнюс до фактичного стану володіння силою зброї», — писав маршал у своїх мемуарах. Польські війська зімітували повстання проти литовської влади і мали просунутися у Вільнюський край і Вільнюс, підтримуючи місцеве населення та витісняючи литовські полки. Для виконання цього завдання Пілсудський обрав генерала Люціана Желіговського, уродженця Вільнюського краю. Усі 15 тис. бійців під його орудою нібито були уродженцями цих земель і тепер мали визволяти свою батьківщину.

У перший день жовтня 1920-го Пілсудський представив йому свій план. «Маршал оцінив ситуацію так: якщо ми не врятуємо Вільнюс зараз, історики нам цього не пробачать. Це може зробити лише сам народ через Литовсько-Білоруську дивізію. Ми повинні організувати повстання», — писав Желіговський у своїй книзі Війна 1920 року.

Генерал прийняв пропозицію та очолив 15-тисячну військову групу. Її основною силою була Перша дивізія, що складалася із солдатів з Північно-Східного фронту. Її посилили два кавалерійські полки та добровольчий підрозділ під командуванням майора Мар’яна Зиндрама-Косцялковського, уродженця Панделіса на півночі Литви, який у 1930-х стане міністром внутрішніх справ Польщі, а в жовтні 1935-го навіть очолить на сім місяців її уряд.

Майор Станіслав Бобятинський, командир 1-го Віленського стрілецького полку, згадував: «Я отримав наказ прибути до Ейшішкес [7 жовтня 1920-го], де я зустрів генерала Желіговського, який сказав мені, що план захоплення Вільнюса існує, але треба „повстати“. Що ж, якщо ви хочете, щоб я повстав, я це зроблю, подумав я. Ми увійдемо до Вільнюса під будь-яким приводом і ніколи його не повернемо».

А от генерал Ян Жондковський, який керував польськими військами на східному прикордонні (Kresach) і був присутній на тій зустрічі, обурювався: «Я тридцять років в армії, а тепер вони хочуть, щоб я „повстав“? Я не маю нічого спільного з вашим Вільнюсом». Однак він, корінний варшав’янин, проковтнув свої сумніви і підтримав удаваний бунт Желіговського.

На світанку 8 жовтня очільник «повстання» надіслав депешу генералу Владиславу Сікорському, командувачу 3-ї армії. Він повідомив, що приймає на себе командування над «бунтівними» солдатами. І вже о 6:00 того ж дня полки Желіговського рушили на Вільнюс. Литовські війська намагалися боронитися, але поляки мали чисельну перевагу та до вечора зупинилися за 20 км від міста.

«Повстанці» просувалися без жодних проблем, опір литовців на околицях Вільнюса був дуже слабким. І вже 9 жовтня о 14:15 передові війська увійшли до Вільнюса. Ще до приходу поляків солдати 7-го піхотного полку Литовської армії вирішили залишити місто.

Ейфорія рятівників

Генерал Желіговський згадував: «Чоловіки, жінки та діти плакали та сміялися одночасно, вони чіплялися до солдатів та їхніх коней». Він тоді взяв на руки дитину однієї з віншувальниць і так із нею пройшовся вулицями Вільнюса. Був вечір 9 жовтня 1920 року і в місті ще залишалися литовські чиновники, зарубіжні дипломати і члени військових місій країн-союзниць.

Желіговський зустрівся з останніми і був украй роздратований запитанням: «Чому ви вторглися до Вільнюса?» Наказав їм залишити місто до полудня наступного, почувши нарікання щодо зриву Сувалської угоди. Так само генерал повівся і з делегацією Ліги Націй: звелів їй залишити територію, що перебувала тепер під його контролем. Ці землі генерал проголосив Серединною Литвою, на позір нібито цілком суверенною.

«Звісно, операція Желіговського була узгоджена з Пілсудським, — стверджує історик Арунас Бубніс, очільник Центру вивчення геноциду Литви та Голокосту. — Він дав таємну вказівку генералу, аби той почав наступ на Литву. А твердження, що Желіговський діяв на власний розсуд, було не більш ніж частиною спектаклю. Йому вдалося витіснити литовські війська з Вільнюса, захопити місто і значну частину області».

А в 1922 році поляки провели в Серединній Литві так званий плебісцит, який проігнорували литовці й інші національні меншини. Його результатом стало приєднання Віленського краю до Польщі, за що буцімто проголосувала більшість учасників референдуму.

Литовський уряд і сейм у Каунасі, звісно, не визнали законним той плебісцит. І тільки в 1938-му під ультиматумом Варшави встановили з нею дипломатичні стосунки. Тоді 11 березня на кордоні сталася збройна сутичка — хтось із польського боку намагався перейти до Литви, поляки почали стріляти, литовські прикордонники не забарилися із відповіддю і смертельно поранили Станіслава Серафіна. Через тиждень польський Вільнюс уже кипів люттю. На Кафедральну площу вийшли сотні тисяч містян із гаслами На Литву! На Каунас!

Угамувати пристрасті вдалося тільки виконанням висунутого Варшавою ультиматуму. Стався обмін послами, і це мало б означати визнання з боку офіційного Каунаса status quo Віленського краю. Однак ні уряд, ні сейм Литви не зробили жодної заяви стосовно цього.

Так анексія литовської території тривала до вересня 1939 року. Тоді СРСР із Третім рейхом поділили Польщу. До Вільнюса повернулася радянська влада. З перервою на німецьку окупацію 1941−1944 років вона триматиме литовців у своїх лещатах до 1991-го. Хоча самі литовці визнають: у порівнянні з російською окупацією 19 років перебування Вільнюса в складі Польщі були досить лайтовими.