Акт Незалежності й Лебедине озеро. Що відбувалось в Україні під час путчу у серпні 1991 року і головне — чим займались партійні чиновники

разом із дружиною та онукою ще 4 серпня вирушив відпочивати на улюблену держдачу у Форос, щоб до 20-го повернутися до Москви для підписання Союзного договору з п’ятьма радянськими республіками. До цього часу у нього був напружений графік роботи: влітку він провів низку важливих зустрічей з лідерами Великої сімки у Лондоні, у Москві — з президентом США Джорджем Бушем-старшим, у Ново-Огарьово — з дев’ятьма лідерами союзних республік.

Крім того, у Горбачова була важка розмова з Борисом Єльциним, який наполягав на незалежності Росії за Союзним договором — про це врешті лідери й домовились, як і про розпуск Верховної Ради СРСР. Влада фактично перейшла до лідерів союзних республік.

Горбачов тоді розумів, що втрачає популярність, а натхненні промови про перебудову і гласність вже не діють. Громадяни були вкрай невдоволені гострим дефіцитом товарів і падінням рівня життя, а домовитись із США про багатомільярдну грошову допомогу, що могла б врятувати радянську економіку, не вдавалося. Таким чином, навести лад у країні, яка стрімко летіла у прірву, Горбачов не міг.

Його відпусткою вирішили скористатись опоненти — прибічники СРСР старого зразка, у тому числі високопоставлені військові. Так з’явився Державний комітет надзвичайного стану або ДКНС, більше відомий у російськомовній версії як ГКЧП, який згодом стали називати путчем, а його членів — хунтой.

За наказом тодішнього міністра оборони СРСР Дмитра Язова, теж учасника ГКЧП, до Москви було введено війська. Члени організації оголосили, що Горбачов не може виконувати свої повноваження «за станом здоров’я», що в окремих частинах країни запроваджується надзвичайний стан, і що рішення ГКЧП відтепер є обов’язковими для неухильного виконання всіма органами влади й громадянами, в тому числі жителями радянської України.

Комуністи прагнули реваншу

У цей час в Україні, яка все ще перебувала у складі СРСР, комуністи намагалися утримати владу силою. Уранці 19 серпня 1991 року кабінет міністрів Української РСР ухвалив постанову за підписом першого віцепрем'єра Костянтина Масика Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям. Комісію очолив міністр з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук.

Цього ж дня у Києві представник ГКЧП Валентин Варенников, заступник міністра оборони СРСР і генерал армії, зібрав командирів військових частин та наказав виконувати усі розпорядження з Москви. В ультимативній формі він зажадав від голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука підтримки з боку законодавчої та виконавчої влади республіки.

Своєю чергою, голова українського КДБ Микола Голушко провів апаратну нараду і в присутності Марчука зобов’язав підлеглих виконувати розпорядження Москви.

Те саме відбулося і в МВС. Керівництво компартії України (КПУ), очолюване першим секретарем Станіславом Гуренком, розіслало по всіх обкомах партії телеграми з вимогою негайного сприяння емісарам ГКЧП. А підконтрольна КПУ республіканська преса три дні добросовісно друкували постанови Державного комітету, закликаючи громадян до спокою, посилення дисципліни та охорони режимних об'єктів.

На місцях фактично утворилось двовладдя — комуністи, які підпорядковуються Москві, та політичні сили, які прийшли до влади в результаті виборів.

Паніка комуністів на заході України

Н айбільшою проблемою для хунти становив захід України, де демократичні сили були дуже активними. Тут навіть не виключали варіант збройного протистояння, тож обкоми взялись за «важливу роботу».

Історик Василь Чура детально описує, як львівські комуністи 19 серпня 1991 року зібралися в будівлі обкому, чекаючи подальших розпоряджень. З тією ж метою перші секретарі всіх міськкомів та райкомів не полишали робочих місць, але після провалу ГКЧП усі вони стали масово знищувати архівні справи, пов’язані із симпатіями до путчистів.

«Обласні комітети КПРС Західної України були зацікавлені в перемозі ГКЧП, оскільки вона означала збереження за правлячою партією монополії на політичну владу в республіці, — пише Чура. — Західноукраїнські обкоми в разі наказу і зміни ситуації в Москві були готові використовувати силові методи збереження влади».

Наприклад, у Львівській області місцеві обкоми організували добове чергування. Було відкликано з відпусток усіх секретарів міськкомів і райкомів та забезпечено безперебійний зв’язок із ЦК КПРС і ЦК КПУ. Окремо організували готовність державного автотранспорту і склали список посадових осіб, наділених правом його використання в неробочий час.

Первинні організації мали щоденно інформувати про ситуацію на місцях, а термінову інформацію надавати негайно.

«У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найбільш важливим завданням партійних комітетів є сприяння Державному комітету з надзвичайного стану в СРСР», — читаємо в телеграмі завідувача загального відділу ЦК КПУ Валентина Матвєєва від 18 серпня 1991 року.

В Тернопільській області 20 серпня 1991 року у будівлі обкому відбулася нарада під керівництвом першого секретаря Івана Бойка. На ній постановили: не збиратися на вуличні акції протесту, залишатися на робочих місцях, не піддаватися на провокації «екстремістів» і чекати розпоряджень обкому. Єдиним, хто не підтримав заяву, був секретар Чортківського райкому Юрій Філяк, який залишив приміщення.

24 серпня 1991 року на пленумах райкомів і міськкомів вже постфактум засудили ГКЧП і спрямували до ЦК КПУ телеграму з вимогою дати оцінку серпневим подіям. Цього ж дня Тернопільська міськрада зажадала від місцевого КДБ списки тих, хто підтримав ГКЧП, але відповіді так і не отримала.

В Івано-Франківському обкомі також закликали утриматися від проведення мітингів, страйків і маніфестацій і зберігати спокій, очікуючи розпоряджень ГКЧП. Керівники РВВС зобов’язувалися перевірити готовність усіх підрозділів до дій у надзвичайних обставинах і взаємодіяти з місцевими органами КДБ — фактично тут були готові захищати ГКЧП зі зброєю у руках.

А потім, одразу ж після краху путчистів, секретарі з ідеології місцевих райкомів палили документи на очах у представників райвиконкому, які прийшли описувати райкомівське майно.

А дії комуністів Волині були більш координовані: 20 серпня в будівлю обкому з'їхалося все партійне керівництво на чолі із першим секретарем Іваном Лазорком, а також керівники УВС, КДБ і армійські генерали. Засідання, з невеликими перервами, тривало три дні аж до 23 серпня, на ньому прийняли секретну постанову Про невідкладні заходи зниження напруженості у Волинській області.

Як писала місцева газета Народна трибуна, першим підтримав ГКЧП керівник волинської міліції Олександр Павлов. Він підписав наказ про сприяння рішенням Державного комітету і беззаперечного виконання його постанов. Після розгрому ДКНС перший секретар Луцького міськкому Іван Ліповський розповів, що 20−23 серпня 1991 року на згаданому закритому засіданні обкому точилися запеклі дебати про те, чи підтримувати постанови комітету і наскільки вони є законними. Більшість старших комуністів виступали за негайні дії, за силовий варіант розв’язання проблеми, вимагаючи наведення порядку в області й країні, де вже почалися виступи проти путчу, та звинувачуючи Горбачова у всіх смертних гріхах. Однак комуністи молодшого віку вагалися, очікуючи чіткіших інструкцій.

У Рівненській області хунту не підтримали. Уцілів протокол № 8 засідання бюро обкому КПУ від 21 серпня 1991 року під головуванням першого секретаря Віталія Луценка. До мешканців області звернулись із заявою про те, що переворот ГКЧП є протизаконним і потрапляє під юрисдикцію кримінального кодексу.

Це відбулося під тиском армії. Відомо, що Варенников зателефонував командувачу розквартированої в Рівному 13-ї армії генерал-лейтенанту Валерію Степанову і сказав, що влада переходить у руки військового командування. Не виконавши наказу, генерал Степанов 21 серпня оточив будівлю обкому і силою змусив комуністів визнати незаконність перевороту.

А найцікавіше відбувалось у Закарпатському обкомі, де місцевий партапарат зайняв відверто вичікувальну позицію. Тут згадали давню мудрість про те, що мовчання — золото, відтак офіційного ставлення до ГКЧП не висловили, а жодних внутрішньопартійних подій тих трьох буремних днів не збереглося. Лише 23 серпня, передбачаючи фіаско спроби перевороту, партійне керівництво Закарпаття поспішило відмежуватися від участі в ньому. У результаті з’явилася резолюція обкому партії, в якій наголошувалося, що «рядові комуністи не несуть відповідальності за дії окремих керівників партії та держави»

19 серпня 1991 року о 7:00 годині ранку в обласному управлінні КДБ Чернівецької області відбулося екстрене засідання, а годиною пізніше — обкомівська нарада. Тут, у присутності начальства міського та районного рівнів, генералів армії, міліції і КДБ говорили про те, що більшість радянських керівників продовжують залишатися комуністами і в такий важкий час мусять бути з партією. Тому треба заборонити виступ голови секретаріату НРУ Володимира Клима по телебаченню на захист демократії та проти ГКЧП. Директор місцевої телевізійної компанії ТВА Євген Бабін так і зробив.

21 серпня, вже на іншій нараді в обкомі начальник обласного управління МВС Сергій Іваницький, завідувач питаннями охорони державних таємниць у пресі Григорій Кілінкевич і керівник КДБ Іван Пікуза пропонували взяти ситуацію під контроль. Лише 25 серпня 1991 року обкомівське керівництво ухвалило стисле і дуже обтічне звернення до рядових комуністів, лейтмотивом якого було твердження: «Час усе розставить на свої місця».

Поштовх для виходу з СРСР

Аналогічна ситуація спостерігалася по всій Україні. Найімовірніше, якби путчисти чіткіше і впевненіше ставили завдання на місцях, результат їхніх дій був би інший. Але мітинги тоді вже охопили Київ, Харків, Одесу, Донецьк, Дніпропетровськ (нині — Дніпро). До позиції націонал-демократів приєдналися донецькі шахтарі. Активісти закликали співгромадян не виконувати наказів ГКЧП й вимагали повної заборони КПРС.

У підсумку 24 серпня Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, а вже 30 вересня почалося розслідування щодо КПУ.

Незадовго до своєї смерті Єльцин дорікнув Горбачову в таємній змові з путчистами і його вичікувальній позиції «хто переможе — той правий». У відповідь перший і єдиний президент СРСР звинуватив Єльцина в наклепі, хоча й не заперечував, що так, Союз зберегти хотів.

Натомість для України цей час став потужним поштовхом для виходу зі складу СРСР і утворення самостійної держави. У преамбулі Акта про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року вказано вагому причину ухвалення рішення: «Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…».

*Цей матеріал було вперше опубліковано на сайті NV 19 серпня 2024 року