Українська весна. Що насправді стоїть за скандалом між Польщею та Україною
Читайте NV у Google
Навіть якщо українці трохи блефують, грають надто жорстко, — нам у Польщі краще ретельно перевірити свої карти
Польсько-українські відносини охололи, історичні питання знову виявилися сильнішими за стратегічні виклики сьогодення та майбутнього. Тільки чи справді в цій суперечці йдеться про минуле? Чи це, скоріше, передвісник суперництва за майбутнє регіону та Європи, у якому і Польща, і Україна прагнуть відігравати ключову роль?
Після початку повномасштабної війни Росії проти України в лютому 2022 року Польща швидко стала лідером, оскільки з надзвичайною енергією долучилася до підтримки атакованого сусіда. Гуманітарна допомога, постачання важкої військової техніки, дипломатична підтримка мали в перші місяці війни величезне значення для ефективності українського опору. Ми цілком справедливо не маємо в цьому сумнівів, і українці цього не заперечують.
Чи маємо ми таке ж справедливе право вимагати від українців вдячності за цю допомогу? І її активних проявів, хоча б у формі більшої поступливості щодо польських претензій стосовно історії, ексгумації та поховань жертв цієї ж історії чи інших жестів?
Українці дякують за допомогу, проте нагадують нам, що Польща, як і інші європейські країни, які беруть участь у підтримці України, насправді найбільше допомагає собі. Чому? Бо в підсумку за відносно невелику ціну, якщо співвіднести її з ВВП, вони купують страховий поліс від ризику війни з Росією.
Незмінна мета: Путін проти Заходу
У 2021 році Владімір Путін визначив цілі майбутньої війни: йдеться про ревізію європейського і, ширше, світового порядку, зокрема підпорядкування України й обмеження суверенітету країн колишнього східного блоку шляхом зменшення присутності інфраструктури та персоналу НАТО.
Українці не готові піддатися тиску Вашингтона. І тим більше не піддадуться Варшаві
Той факт, що Путін отримав протилежний ефект, адже до НАТО навпаки приєдналися Швеція та Фінляндія, не змінює його початкових намірів. Російський диктатор не змінив своїх цілей і повторює, що перебуває у стані війни з Заходом. Або, скоріше, як кажуть російські пропагандисти, захищає Росію від західної агресії.
Яскравою ілюстрацією цієї загрози стало порушення польського повітряного простору російськими дронами у вересні 2025 року й аналогічні спроби в інших європейських країнах. Польща задіяла механізми НАТО в межах статті 4 Північноатлантичного договору, спрацювали спільні процедури, Альянс довів, що він існує і здатний захистити своїх членів. Тим самим він підтвердив засади польської політики безпеки, заснованої на приналежності до союзів, у першу чергу до НАТО, і в другу — якщо говорити про безпеку — до Європейського Союзу.
Принципове значення у цій системі мають відносини зі Сполученими Штатами як фактично єдиним реальним зовнішнім гарантом безпеки. Внутрішнім гарантом мають бути наші збройні сили, які після початку війни в Україні розвиваються з великою інтенсивністю та з величезними фінансовими витратами.
Наскільки правильно ми використовуємо ці кошти, — нехай оцінюють експерти. У будь-якому разі, наміри Польщі, волю політичних еліт та суспільну підтримку зміцнення військового потенціалу західні партнери помічають. З лідера у категорії витрат на озброєння ми виростаємо у ключовий елемент майбутньої, повоєнної архітектури європейської безпеки на східному фланзі.
Та чи це наша війна?
Що з Україною? Чи вона, стримуючи російську армію вже понад чотири роки, справді захищає Польщу та Європу від Росії? Чи, скоріше, залучаючи європейських партнерів до допомоги, створює реальну загрозу ескалації та втягування їх безпосередньо у війну?
Питання про ескалацію присутнє від початку агресії. Його порушував президент Сполучених Штатів Джо Байден, поступово дозуючи постачання все більш передового озброєння та розширюючи дозвіл на його використання. Так само його порушував канцлер Німеччини Олаф Шольц, коли не погоджувався на постачання ракетних систем Taurus.
Позицію польської політики добре висловив Дональд Туск у вересні 2025 року під час відкриття Warsaw Security Forum: «Війна в Україні, подобається це комусь чи ні, це також наша війна». Однак це речення слід читати разом із доповненням, тобто декларацією про те, що Польща не відправлятиме до України солдатів у межах можливої стабілізаційної місії. Отже, це наша війна, але на цій війні нас немає.
Ми допомагаємо Україні. Однак ми хочемо за будь-яку ціну уникнути війни з Росією, тому допомагаємо так, щоб не дати втягнути себе у війну.
У такій оптиці сприйняття стратегічної позиції Польщі у самій Польщі та в Україні є різним. Українці переконані, що вони гарантують безпеку Польщі та країнам регіону, стримуючи російську армію. Це правда, ніхто не заперечує значення цього стримування та ціни, яку за нього платять українці. Водночас війна в Україні ілюструє небезпеку, до якої Польща й інші країни повинні готуватися з урахуванням кожного можливого сценарію завершення війни.
Асиметрія. Різниця є принциповою
У цей момент виникає принципова асиметрія між сприйняттям війни в Україні та в Польщі. Для українців війна проти Росії має екзистенційний характер, вони переконані, що метою Росії є знищення української державності та національної ідентичності.
Найсвіжіші соціологічні дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) наприкінці травня показують, що 60% українців, звісно, готові до компромісу та прийняття лінії фронту як фактичного повоєнного кордону з Росією (але без визнання цього факту де-юре). Проте вони очікують, що на території України перебуватимуть війська європейських держав, готові вступити в бій із росіянами у разі повторної агресії.
У Польщі, залежно від досліджень, схожий або більший відсоток суспільства висловлюється проти відправки солдатів навіть із миротворчою місією, не кажучи вже про можливу бойову участь.
Тож різниця є принциповою.
Українці готові боротися до кінця. Поляки (і не тільки) хочуть за будь-яку ціну уникнути війни, тому до неї готуються. Українці не лише мають переконання, що мусять боротися до кінця, а й послідовно ведуть цю боротьбу, готові до того, що вона може тривати ще довго. Але в нагороду за десятиліття Україна буде квітучою державою Європейського Союзу — так стверджують 63% респондентів у квітневому опитуванні КМІС.
Українські карти
Партнери України, зокрема й Польща, можуть вітати українців із їхнім оптимізмом, адже віра в можливість кращого майбутнього є, безумовно, ключовим ресурсом для воєнної мобілізації та суспільної стійкості у найважчі часи.
Однак не можна очікувати, що Польща чи Румунія будуть будувати власну безпеку на українському оптимізмі та переконанні у можливості перемоги. Система безпеки повинна враховувати кожен сценарій. Зокрема й української поразки.
Тим більше, що ще не так давно, на початку 2025 року, українське майбутнє бачилося радше в темних кольорах.
Дональд Трамп, розпочавши президентство, переконував, що Україна програє війну, а Володимир Зеленський не має на руках жодних карт. Він чітко поставив собі за мету завершити цю війну та нормалізувати американські відносини з Росією, нехай навіть за рахунок українських прагнень. Зміна політики Білого дому, підкріплена призупиненням матеріальної допомоги для України, здавалося, дійсно визначала її долю. Через півтора року ситуація змінилася докорінно.
Усе більше військових експертів помічають, що українська армія перехопила стратегічну ініціативу. Оцінюючи ситуацію станом на початок червня 2026 року, генерал Мік Раян стверджує, що Росія почала програвати війну в усіх ключових вимірах: військовому, когнітивному, моральному, промисловому й економічному.
Але це не означає, що вона вже програла війну. Австралійський стратег окремо зазначає, що належна російська мобілізація за умови недостатньої концентрації українців іще можуть призвести до зміни цієї ситуації.
Перелом
Менше з тим, українці показали, що вміють постійно розвивати свій потенціал та нівелювати найбільші дефіцити, які досі ускладнювали ведення оборонних дій. Міністр оборони Михайло Федоров розпочав глибоку реформу Збройних сил, яка має вирішити найбільшу проблему — призов солдатів, без провокування суспільних протестів. Триває реорганізація структури армії та перехід на корпусну систему. Паралельно розвивають нові воєнні технології та впроваджують тактичні й оперативні інновації.
У результаті Україна набуває дедалі більшої сили ураження в глибині території супротивника. Удари по Кронштадту і Санкт-Петербургу, фактичне відрізання Криму, атаки на об'єкти нафтопереробки та збройові заводи демонструють зростання ударного потенціалу української армії.
Що важливіше, понад 50% забезпечення армії надходить із внутрішнього виробництва. Під час війни українська оборонна промисловість збільшила свої виробничі потужності у 50 разів — з одного мільярда доларів у 2022 році до 50 мільярдів сьогодні. Лише брак фінансування заважає повному використанню цього потенціалу.
Безпілотні системи, особливо наземні, розвиваються дедалі інтенсивніше і мають зменшити потребу в солдатах. Автоматизація дій на лінії фронту, як повідомляється, знизила людські втрати в українській армії більш ніж на 30%. Це правда, що українцям гостро не вистачає протиракетних систем протиповітряної оборони, проте вони розвивають дедалі ефективніші системи боротьби з дронами.
Не менш важливою за військову є економічна та соціальна ситуація. Винятково важка зима, усупереч побоюванням, не призвела до катастрофи, хоча, звичайно, гуманітарні втрати через брак тепла й електрики були дуже високими.
Попри це, макроекономічні наслідки холоду та дефіциту енергопостачання виявилися незначними. Економіка зберегла стабільність.
Ключову роль відіграє іноземна допомога, яка наразі надходить переважно з Європи. Але український бізнес, і не лише оборонний, не втрачає енергії. Зростають продажі нових квартир і нових автомобілів. Від початку війни кількість електромобілів зросла вп’ятеро — до понад 250 тисяч (майже вдвічі більше, ніж у Польщі).
Політика
Згадані раніше показники оптимізму — це лише один із сигналів, які свідчать про те, що високий рівень мобілізації та суспільної консолідації все ще зберігається. Це також добре видно у показниках довіри до Володимира Зеленського. У травні 2026 року, згідно з дослідженнями КМІС, президенту довіряли 61% опитаних, і це значення з точністю до трьох відсоткових пунктів утримується вже протягом року.
Це важлива інформація, оскільки за рік Україну сколихнули кілька політичних скандалів із президентом на тлі.
У липні 2025 року Зеленський руками тогочасного керівника Офісу президента Андрія Єрмака намагався ухвалити закон, що обмежував компетенцію антикорупційних інституцій. Ухвалення закону в рамах одноденного експрес-законодавчого процесу викликало суспільні протести по всій Україні.
Відреагували також столиці європейських держав і Брюссель, сигналізуючи, що послаблення системи боротьби з корупцією може призвести до призупинення допомоги й ускладнить євроінтеграційний процес.
Старий правовий порядок було відновлено так само швидко, як раніше відбулася його зміна. Президент повернув контроль над наративом, але радикально погіршилися його відносини з власним політичним тилом у Верховній Раді.
Це чинить дедалі більший вплив на законотворчість — результати навіть ключових голосувань перестали бути передбачуваними. А прецедент процесу вступу до Європейського Союзу вимагатиме ухвалення багатьох політично складних правових актів для адаптації України до норм ЄС.
Восени Україну сколихнув корупційний скандал в Енергоатомі за участю колишнього бізнес-партнера і друга Зеленського Тимура Міндіча. Серед підозрюваних опинилося багато топполітиків, включно з Андрієм Єрмаком. Керівник Офісу президента спочатку втратив посаду — Зеленський вирішив пожертвувати найближчим соратником. Навесні Єрмаку було пред’явлено кримінальні звинувачення.
Українці не мають сумнівів, що президент несе політичну відповідальність за цей скандал і — ширше — за корупцію. Багато хто вважає, що він і сам безпосередньо втягнутий у корупцію. Попри це, рівень довіри залишається на стабільно високому рівні. Соціологи інтерпретують такі результати як вияв воєнної консолідації навколо символу єдності, яким є інститут президента. Це, однак, не означає, що після війни Зеленський зможе й надалі розраховувати на суспільну підтримку.
Тут у нього помітно зростає конкуренція. Що стосується суспільної довіри, то найбільше визнання мають особи з військовим досвідом. На чолі перебуває Валерій Залужний, колишній головнокомандувач Збройних Сил, нині посол у Лондоні — йому довіряють 73%. Далі розташовуються Роберт Бровді «Мадяр», який очолює війська безпілотників (70%) та Кирило Буданов, нині керівник Офісу президента, який раніше очолював Головне управління розвідки Міністерства оборони (70%).
Попри скандали та різноманітні проблеми, Зеленський спроможний постійно підтримувати відносну політичну стабільність у країні. Парадоксальним наслідком безпрецедентної в сучасній історії України концентрації влади в руках президента, за підтримки розгалуженого Офісу, який де-факто виконує функцію уряду в політичному вимірі, є те, що уряд не має політичного характеру і складається з технократів, відповідальних за управління державою.
Вони роблять це досить вправно, найкращим прикладом чого є Михайло Федоров, який перейшов із Міністерства цифровізації на посаду глави Міністерства оборони. Він швидко показав, що компетенції, які він продемонстрував під час цифровізації України, працюють і при реформуванні армії та відомства.
Нова геополітика: фактор Трампа
Через півтора року після пам’ятної зустрічі Володимира Зеленського з Дональдом Трампом у Білому домі виявляється, що Україна все ж не програє війну, а сам Зеленський має в руках чимало карт. І до того ж досить сильних, що показує гра за міжнародну підтримку України. Сприйняття цієї країни, особливо в Європі, почало змінюватися, коли Дональд Трамп продемонстрував згасання інтересу до залученості в Старий Континент і його оборону. Більше того, загроза анексії Гренландії та заяви про обмеження присутності в НАТО чи навіть вихід із нього підірвали довіру до міцності Трансатлантичного альянсу.
Подальші заяви про скорочення військового контингенту в Європі лише підживлюють ці сумніви.
У свою чергу, війна Сполучених Штатів та Ізраїлю з Іраном виявила інші тривожні факти. Це правда, Сполучені Штати показали, що все ще мають неперевершену вогневу міць. На додачу, нові технології управління полем бою з використанням штучного інтелекту радикально скоротили kill chain (ланцюжок ураження цілі), продемонструвавши смертоносну ефективність.
Проте правдою є і те, що навіть Сполучені Штати не мають у своєму розпорядженні достатніх ресурсів озброєння та боєприпасів для ведення тривалої війни.
Крім того, з’ясувалося, наскільки обмеженою є здатність Сполучених Штатів захистити союзників у країнах Перської затоки від атак із боку, здавалося б, зламаного Ірану. Цією ситуацією скористалася Україна, запропонувавши свій досвід у дроновій війні та розвитку технологій боротьби з безпілотниками.
Цей досвід досі релятивізується західними експертами, які переконують (як-от голова концерну Rheinmetall AG Армін Паппергер), що українські дрони — це конструктори LEGO, виробництвом яких можуть займатися домогосподарки.
З іншого боку, міцнішає переконання, що в ситуації, коли американська опора європейської системи безпеки виявилася підірваною, потрібна нова архітектура, заснована на власному європейському потенціалі. Однак цей потенціал іще довго не досягне такого рівня, щоб протистояти російській загрозі.
Хіба що частиною цієї архітектури стане Україна.
Українські прагнення
Українці готові до такої ролі не лише з політичних міркувань. Роль постачальника безпеки для європейських держав — це чудовий аргумент у переговорах про вступ і щодо залучення Європи до повоєнного відновлення України.
Українці готові у військовому плані, що вони доводять щодня. Вони мають не лише навички, а й Збройні Сили, які налічують понад 100 бригад. Це більше, ніж мають усі європейські країни разом узяті. На іншому боці — Росія з понад 200 бригадами. Зрештою, українці готові до такої ролі соціально.
В опублікованому у травні дослідженні Соціологічної групи Рейтинг — «Україна в архітектурі безпеки Європи» — 73% опитаних не мали сумнівів, що Збройні Сили України у війні проти Росії захистять не лише український народ, а й Європу. Цей результат не дивує, українці говорять про це від початку війни. Важливішою є відповідь на запитання: «Уявіть собі, що Росія нападе на наступні держави Європи. Чи підтримали б ви участь української армії в обороні цієї держави?» Польщу готові захищати 58% українців, Литві хотіли б допомогти 63%.
Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Проте зростає імовірність того, що вона може завершитися прийнятним для українського суспільства рішенням. Воно включає згоду на фактичну втрату окупованих територій без міжнародного визнання цього факту. Проте немає згоди на відмову від суверенітету, виміром якого має бути можливість реалізації європейського та євроатлантичного вибору, тобто приєднання до Європейського Союзу та в перспективі також до НАТО.
Варто, однак, пам’ятати, що досвід 35 років незалежності навчив українців недовіри до міцності будь-яких угод і союзів. Вони знають, що членство в ЄС чи НАТО — це не мета, а засоби для досягнення більшої безпеки та ширших можливостей розвитку. Сьогодні вони переконані, що Україна є привабливим партнером — нині переважно завдяки її військовому потенціалу, а в майбутньому — також з огляду на економічні можливості.
Ідея для України
Скандал навколо рішення Володимира Зеленського присвоїти одному з військових підрозділів ім'я Героїв УПА виявив не лише важливість історичних питань для спільних відносин. Він також показав спосіб сприйняття України польськими політичними елітами і, мабуть, більшістю коментаторів.
Нам здається, що в польсько-українських відносинах досі діє асиметрія, у якій ми є сильнішою стороною, більш необхідною для України.
Так, українці знають, що без згоди Польщі вони не увійдуть до Європейського Союзу. Вони цінують економічну силу нашої країни та польський успіх розвитку, українські економічні еліти звертаються до нього як до джерела натхнення.
Водночас — про що я писав в аналізах «Польща й Україна: подолати минуле, виграти майбутнє» та «Велика війна» — українське суспільство переживає велику трансформацію. Суть цієї трансформації полягає як у консолідації ідентичності та культури, так і в сильному відчутті власної волі. Вона виникає з почуття власної спроможності в індивідуальному та колективному вимірах.
Українці змогли протистояти сильнішому ворогу, тому вони не лише вірять у краще майбутнє, а й хочуть самі його формувати.
Громадяни України дивуються польському переконанню у безальтернативності відносин зі Сполученими Штатами, оскільки самі впевнені у поганих намірах США, які хочуть змусити Україну укласти невигідну угоду з Росією. Але якщо українці не готові піддатися тиску Вашингтона, то тим більше вони не піддадуться Варшаві, Берліну чи Будапешту в інших питаннях. І навіть якщо вони трохи блефують, граючи на випередження, то краще нам добре перевірити, які карти маємо ми.
В українському медіапросторі з’явилися аналізи, автори яких із визнанням висловлюються про зростання польської сили та збільшення амбіцій на міжнародній арені. Найкраще це виражається у роздратуванні через відсутність запрошення до переговорів щодо війни, у яких домінують представники Великої трійки — Німеччина, Франція та Велика Британія.
Парадоксальним наслідком зростання цієї сили є небажання або неготовність визнати, що Україна не хоче грати роль молодшої сестри, яку можна повчати, як поводитися в європейських салонах. Вона має при цьому не менші, ніж Польща, амбіції щодо впливу на майбутнє — не лише на своє власне, а й на майбутнє регіону та Європи. І вона переконана у своїй силі.
Нам потрібна краща ідея для України, ніж циклічні емоційні сплески, як позитивні, так і негативні — навіть якщо вони мають реальні підстави.
Текст опублікований з дозволу автора
Колонка також вийшла у польських виданнях Polityka та на Oko.press